З ранкової задуми Світлану вивела мелодія вхідного дзвінка. Дзвонила мама, отже, знову треба чекати якогось підступу. Вже так склалося, що її з матір’ю пов’язували досить напружені стосунки, вони як кішка з собакою.
Дуже неохоче Світлана прийняла виклик: зазвичай мамині дзвінки рано-вранці не віщували нічого доброго. На жаль, так воно й сталося.
— Привіт! Ти в курсі, що Тетяна з Ромчиком приїхали?
— Ні, не в курсі. Мені ніхто не повідомляв, — гарного настрою ця новина Світлані не додала.
Тетяна – її молодша сестра, категорично впевнена, що вся родина існує для задоволення її забаганок і примх, а Ромчик – п’ятирічний син Тетяни, який постійно робив матері нерви, та вередував на кожному кроці.
Хто його батько, не знав ніхто, офіційного чоловіка в Тані ніколи не було, аліментів вона не отримувала.
Ще цілком свіжа для своїх двадцяти шести, струнка й симпатична, вона подобалася чоловікам і цілком могла б ще влаштувати особисте життя, але цьому заважали два фактори: примхливий, егоїстичний, істеричний характер самої Тетяни й точно такий самий (з поправкою на стать і вік) характер її сина, як дві краплі води.
Рідкісні кандидати на прихильність симпатичної матері-одиначки, подолавши сумніви, хто через сильне закохання, а хто через суворий характер, який не передбачав потурання жіночим примхам, готові були отримати статус законного чоловіка, але всі їхні плани руйнував маленький Ромчик.
Одна річ обламати примхливу тітку, яка все-таки готова десь поступитися “принципами” заради сімейного щастя, інша – протистояти маленькому тирану, який абсолютно не розуміє слів “не можна”, “перестань”, “я не дозволяю” та інших, при цьому надійно захищеному матір’ю від найменшої непокори з боку родичів, товаришів, виховательок у дитячому садку та маминих друзів-женихів.
— Повідомляв, не повідомляв, якби цікавилася життям родини, знала б! — мати, як завжди, не упустила нагоди вколоти Світлану. Вона ніяк не могла їй пробачити відхід у самостійне життя.
У Миколи, на той час ще нареченого Світлани , була своя квартира, і він запропонував її як родинне гніздечко, на що дівчина з радістю погодилася.
Вони жили добре й дружно, але самі по собі – Коля не став терпіти спроби тещі встановити свої правила й змусити молодих жити за ними, як вона того хотіла.
У сімʼї зʼявилася донечка Ксенія, обожнювана Миколою справжня татова донечка, його втіха й радість.
Зараз їй виповнилося чотири, вона мала в квартирі свій куточок для ігор – засклену шафку, де жили її ляльки, від простих матер’яних до ексклюзивних порцелянових витворів мистецтва, замовлених люблячим татом Колею у фірмових інтернет-магазинах, він для неї нічого не шкодував.
— Не хвилюйся, вони до вас на постій не збираються, — хмикнула мати, — просто Таня прийде в гості до тебе, вдень, поки твій на роботі.
Посидите, потеревените по-жіночому, а ми з дідом повеземо Ромчика на дачу, нехай повітрям подихає, набереться здоров’я.
— Ну, нехай приходить, — Світлана не відчувала захвату від майбутнього візиту, вони ніколи не були близькі з сестрою, але й відмова теж виглядала б непристойно, — а коли вона збирається?
— Ми на дачу завтра поїдемо, напевно, завтра й приїде. Самі зідзвонитеся й вирішите, не маленькі!
— Добре, мамо, зідзвонимося, — зітхнула Світлана, її настрій був зіпсований.
Вони закінчили розмову, і вона пішла займатися домашніми справами – готуванням, пранням, прибиранням: увечері прийдуть Коля з Ксенею, зазвичай він забирає доньку з садка, йому на машині неважко.
Вирішила нічого не казати їм про майбутній візит: чоловік все одно завтра буде на роботі, а донька в садку, нехай у них буде спокійний день.
Сестра так і не зателефонувала.
Світлана вирішила не метушитися, зрештою, вона все одно вдома, робота в неї в онлайн-режимі, урочистий обід не намічається, так, чай-кава з печивом, які завжди є в кухонній шафці, та й гостя не повинна прийти з порожніми руками.
Тож нехай усе влаштовується само по собі, як буде, так і буде.
Наступного дня Світлана, провівши чоловіка й доньку, прибрала на кухні, помила посуд, і тільки влаштувалася попрацювати, як раптом пролунав довгий дзвінок у двері.
“Хто там дзвонить у двері мої?” – пробурмотіла вона, вже здогадуючись, хто б це міг бути.
Звісно, це була Тетяна, причому – сюрприз! – не одна, а з сином, як сніг на голову.
Жінки без ентузіазму поцілувалися, а Ромчик одразу попрямував на кухню, голосно сповіщаючи господиню:
— Тістечка хочу! І бананів! І цукерки! Тільки шоколадні!
— Чого ж ти не попередила, коли прийдеш, не зателефонувала? — чемно запитала Світлана, намагаючись приховати своє роздратування.
— А чого тебе попереджати, все одно вдома сидиш, на фейсбуці напевно днями.
Таня безцеремонно втупилася в монітор, а Світлана швиденько згорнула всі вікна: не те, щоб вона щось приховувала або займалася непристойними справами, а просто не любила, коли до неї лізуть ось так розв’язно й безсоромно, без стуку й без дозволу.
А в її сестри така поведінка була звичною справою.
— Я працювала, — сухо сказала вона, — ходімо на кухню, чайник поставлю, вип’ємо чаю з чим є.
— Ах, ох, таємниці які! — буркнула Таня, неохоче відходячи від монітора, її цікавість була задоволена.
— Мамо, а де тістечка, ти ж обіцяла! І банани! — вередував Ромчик, тупцяючи ніжками.
— У мене нема! А тітка Світлана нам нічого не приготувала? — з невинною посмішкою поцікавилася сестра, вдаючи, що нічого не розуміє.
— Що я могла приготувати? — обурилася та. — Ти не зателефонувала, коли тебе чекати, нагрянула як сніг на голову, без попередження. І взагалі, мама казала, що Ромчик буде з ними на дачі, а нам звичайного печива вистачило б.
— Угу, мама тобі ще розкаже! А Ромочка не захотів на дачу, Ромочка захотів до тітки Світлани в гості, бо тут, напевно, цікавіше. А тітка Світлана нічого смачненького не запасла! — звинувачувально заявив малий.
Як завжди. Нагрянула несподівано, з’явилася з дитиною, і винною зробила її.
Світлана ледь стримала бажання висловити сестричці все, що вона про неї думає, але змовчала – все одно їй нічого не доведеш.
— У мене є варення грушеве, мед, пряники до чаю, цукерки начебто десь були. Якби я знала, що ви сьогодні прийдете, то що-небудь ще прикупила б… — запропонувала Світлана, намагаючись бути гостинною.
Хлопчак скривився, але все ж таки змінив гнів на милість, солодощі перемогли.
— Гаразд, давай своє варення, і мед теж! — заявив він, як маленький король.
Господиня налила запашного чаю, дістала з антресолей баночку густого варення, з шафки – запашний мед.
На стіл з’явилися пряники, цукерки, свіжий хліб.
Тетяна відрізала товстий окраєць хліба, щедро намазала його медом, а варення поклала гіркою в блюдце, майже наполовину спорожнивши півлітрову банку.
Ромчик почав неакуратно їсти, відкушуючи хліб з медом, зачерпуючи варення ложкою й відправляючи його до рота.
За хвилину його губи, щоки, пальці виявилися в солодких, липких потьоках, медом і варенням забруднився одяг, стіл, посуд; він хапав пряники липкими руками, щедро поливав їх варенням, капаючи на стіл, як із дірявого відра…
Коли трапеза завершилася, Світлана буквально змусила сестру й племінника піти у ванну й відмити руки та обличчя хлопця, протерти вологим рушником одяг, бо вигляд у нього був жахливий.
Відмивати кухонний стіл і шафку вирішила потім, після відходу гостей.
Розташувалися у вітальні, але “потеревенити по-жіночому” в сестер не вийшло: всю увагу привертав Ромчик – він був усюди, як той вітер у полі: приставав з якимись питаннями, вимагав уваги, носився по квартирі, змушував увімкнути мультики, його енергії не було меж.
Світлана відкрила вкладки на ноутбуці, спробувала знайти підходящий для дитини репертуар, щоб хоч трохи його заспокоїти.
Але й тут не вийшло: племінник не хотів просто сидіти й дивитися те, що йому знайдуть, він бажав сам керувати комп’ютером, шукати потрібні мультики, перемикатися з однієї вкладки на іншу, верещати разом із персонажами, стукати по клавіатурі, як дятел по дереву.
Але тітку Світлану такий формат перегляду аж ніяк не влаштовував, і вона не дозволила йому цього робити, побоюючись за свій робочий інструмент.
Тетяна спробувала вмовити її поступитися дитині, але натрапила на жорстку протидію:
“Це мій робочий ноутбук, на ньому багато всякої цінної інформації, він призначений тільки для роботи, ним ніхто, крім мене, не користується, ні чоловік, ні донька, ні інші родичі й гості! Це моя святиня!”
Роман надувся, як сич, і вже був готовий закотити справжню істерику, його мама теж перебувала не в кращому стані, її обличчя почервоніло від злості.
Світлана зайшла до кімнати доньки, щоб подивитися в комірчині старі іграшки, які можна дати племіннику на розтерзання, аби тільки він відчепився від її ноутбука.
Звичайно, Ромчик причепився слідом і побачив шафку з ляльками Ксенії, його очі загорілися жадібним вогником.
Не питаючи дозволу, він спробував відкрити дверцята й вимогливо заверещав:
“Хочу лялечку погратися!” — тицяючи при цьому пальцем на верхню полицю, де розташувалися найкрасивіші, найдорожчі, порцелянові ляльки – акуратні, крихкі, в мереживних сукнях і капелюшках із вуалетками, справжні витвори мистецтва.
Їх діставали для гри тільки на великі свята, дівчинка торкалася до них ледь дихаючи, і шафку завжди тримала зачиненою, ховаючи ключик у маминій скриньці для шиття.
— Ой, яка краса! — вигукнула Тетяна, прибігши на Ромчин крик. Вона теж спробувала відчинити шафку, потім, зрозумівши, що вона замкнена, повернулася до сестри:
— Свєтко, ну чого дивишся, давай ключ!
— Ні, Таню, вибач, але не дам! — твердо (розповідь спеціально для сайту – цей день) відповіла Світлана, її терпіння увірвалося.
— Як це, не даси? — здивувалася та, її брови злетіли вгору. — Чому?
— Тому що це ляльки Ксенії! Вона береже їх для своїх дівочих ігор – до неї приходять її подружки, вони дістають цих ляльок і дуже акуратно граються з ними, як із коштовністю.
Вона сама вирішує, коли їх дістати й кого запросити до гри!
У будь-якому разі, я без неї шафку не відчиню. І взагалі, навіщо хлопчику дівчачі забавки?
— Ну ти, сестро, й куркулиха! Ноутбук – собі для роботи, ляльок – доньці для ігор. А ділитися з близькими ти не бажаєш? — з докором сказала Тетяна.
— Не бажаю! — Світлану прорвало, накипіло. — Мені з дитинства всі мізки мама проїла: “Треба ділитися, не можна бути жадібною!”. І я ділилася.
З сестрою, із сусідкою, з подругою, з братом подруги, я була хорошою дівчинкою, не жадібною, тільки гарних, добротних іграшок у мене ніколи не було: я давала їх погратися, а після цього більше не бачила, як корова язиком злизала.
Можеш вважати нас із донькою жадібними й куркулями, але я не маю права розпоряджатися її іграшками, це її власність!
— Ти чого, сестро? Твоїй Ксюші тільки чотири, чи не зарано їй ставити умови, як дорослій? — обурилася Тетяна.
— Ні, не зарано. Ще раз повторюю, це її ляльки, і без її дозволу я навіть не подумаю давати їх для гри комусь іншому. Крапка!
— Оце так новина! У моєї сестри синдром жадібності, а в її родині править чотирирічна соплючка! — з сарказмом вимовила Тетяна.
— Моя донька – не соплючка! Ти ж не називаєш так свого сина, хоча іноді він поводиться гірше за будь-яку “соплючку”!
— Мій син – не куркуль і не жадібний! Гаразд, усе з (розповідь спеціально для сайту – цей день) вами ясно, Ромчику, ходімо звідси, тут нам не раді! — роздратовано сказала Тетяна, беручи сина за руку.
Коли до малого Ромчика нарешті дійшло, що заповітну шафку з ляльками йому так і не відчинять, він закотив справжнісіньку істерику – з криками, сльозами, соплями, катаннями по підлозі.
Мама, не церемонячись, виволокла його в передпокій, абияк одягла й повела, практично, винесла з квартири, немов мішок із картоплею.
За годину Світлані довелося вислухати по телефону ще одну істерику, цього разу вже від матері.
Вона дізналася, яка ж вона сама погана, її чоловік і донька, а також вислухала побажання подавитися своїми ляльками та ноутбуками, щоб їм поперек горла стали.
Дивно, але вся ця гидота пройшла якось повз її свідомість, не зачепивши глибоко.
Вона спокійно прибрала в квартирі, приготувала вечерю й сіла трохи попрацювати, чекаючи на своїх найдорожчих…
Її серце було спокійне, як тиха заводь, бо вона знала, що вдома в неї завжди справжнє тепло та розуміння.
