— Ти ж казав, що майже назбирав на нову машину. То де ж гроші, га?!…
…Машина почала заглухати ще на в’їзді у двір.
Антон стиснув кермо так, що побіліли суглоби пальців, і повільно вирулив до під’їзду, прислухаючись до кожного звуку з-під капота.
Двигун працював з перебоями, наче старий, що задихається від астми.
— Знову, — тихо сказала Олена, дивлячись у бічне вікно.
— Заглушу зараз і подивлюся, — Антон вимкнув запалювання й потягнувся до ручки дверей.
— Не треба дивитися, — у голосі дружини пролунала втома. — Ти й так знаєш, що сталося. Знову щось зламалося. Як завжди.
Антон промовчав. Дійсно, що тут скажеш? За останній рік ця клята машина перетворилася на бездонну бочку, у яку вони зливали всі гроші.
То стартер, то генератор, то гальмівні колодки, то ще якась нісенітниця.
Механік на станції вже зустрічав їх як рідних, навіть чай пропонував, поки вони чекали на діагностику.
— Завтра відвезу до Сергія, — сказав Антон, виходячи з авто.
— До Сергія, до Сергія, — передражнила Олена, грюкнувши дверцятами. — А який сенс? Він полагодить, а через тиждень знову щось відвалиться.
Антоне, ну скільки можна? Ми ж домовлялися! Ти обіцяв, що до літа знайдемо нормальну машину й замінимо цю розвалюху!
Вона йшла попереду — швидко, нервово, і Антон бачив, як напружені її плечі під тонкою курткою.
Весна тільки починалася, вечори були холодними, і він подумав, що треба було забрати в неї сумки, але Олена вже зникла в під’їзді.
У квартирі вона одразу пішла на кухню, кинула сумку на стіл і повернулася до нього:
— То що з машиною?
— Олено, я ж тобі казав. Хороших варіантів немає.
— Як це немає? А ті оголошення, що я тобі пересилала? Усі в межах нашого бюджету, усі в пристойному стані!
— Ти ж не розбираєшся, — він зняв куртку й повісив на спинку стільця. — Там одні проблеми.
У тієї, що ти показувала минулого разу, пробіг точно скрутили. А та синя — вона ж бита, це відразу видно.
— Як ти міг це побачити? Ми навіть не їздили дивитися!
— З фото видно.
— З фото, — Олена схрестила руки на грудях. — Антоне, ми з тобою десять років разом. Десять років! Ти думаєш, я не знаю, коли ти брешеш?
— Я не брешу, — він відвів погляд.
— Брешеш. У тебе ліве око сіпається, коли брешеш. І ти починаєш чухати потилицю. Ось прямо зараз почав.
Антон відсмикнув руку, яка справді потягнулася до потилиці.
— Олено, не треба. Я сьогодні втомився. Давай завтра поговоримо.
— Ні, — вона зробила крок ближче. — Не завтра. Зараз. Антоне, у чому справа?
Чому ми досі їздимо на цій рухляді? Ти ж казав, що майже назбирав на нову машину. То де гроші, га?!
У її голосі звучало щось, від чого в нього стиснулося все всередині. Не просто роздратування чи втома. Щось схоже на передчуття біди.
— Олено…
— Де гроші, Антоне?! — вона підвищила голос. — Ми відкладали разом! Щомісяця! Я відмовляла собі в усьому! Нову куртку не купила, хоча старій уже третій рік!
З подругами в кафе не ходжу, щоб заощадити! І ти сам казав, що до весни назбираємо достатньо! То де ж вони?!
— Грошей немає, — вичавив він.
Запала тиша. Олена дивилася на нього так, ніби він раптом заговорив китайською.
— Як… немає?
— Їх немає, Олено. Зовсім.
— Ти їх витратив?
— Так.
— На що?! — вона майже закричала. — На що ти витратив гроші, які ми збирали на машину?!
Антоне, ти розумієш, що це були мої гроші теж?! Ми заробляємо однаково! Збирали разом. Ти не мав права!
— Я допоміг Оксані, — вичавив він.
Олена завмерла.
— Оксані? Сестрі?
— Так.
— Усе? Усі гроші?
— Так.
Вона повільно опустилася на стілець, не відриваючи від нього погляду.
— Розкажи, — її голос став крижаним. — Усе. Від початку до кінця.
Антон сів навпроти. Руки тремтіли, і він стиснув їх у кулаки.
— Вона втратила роботу. Пів року тому. Її скоротили. Вона намагалася знайти щось нове, але нічого не виходило. Кредити, оренда квартири, комунальні…
Вона тонула, Олено. Мама дзвонила мені щодня. Казала, що Оксана не спить ночами, що в неї почалися панічні атаки…
— І ти дав їй наші гроші, — Олена говорила повільно, ніби боялася не впоратися з люттю, якщо заговорить швидше. — Не запитавши мене. Не обговоривши зі мною. Ти просто взяв і віддав.
— Мама тиснула на мене, — він розумів, як жалюгідно це звучить, але іншого пояснення у нього не було. — Вона казала, що я брат, що я мушу допомогти. Що Оксана у відчаї. Що ще трохи, і вона…
— Що вона? — перебила Олена. — Покінчить із собою? Боже, Антоне! Твоя мати завжди так робить! Завжди!
Вона тисне на тебе, перебільшує й маніпулює, а ти щоразу ведешся на це! Щоразу!
— Вона моя сестра, — спробував захиститися він.
— А я хто?! — Олена підхопилася зі стільця так різко, що той перекинувся на підлогу з гуркотом. — Я хто, Антоне?! Я чужа?! Ми з тобою сім’я чи ні?!
— Сім’я, звісно…
— Тоді чому ти вчинив зі мною як зі сторонньою?! Чому не сказав?! Не обговорив?!
Ми б могли допомогти їй якось по-іншому! Дати частину грошей, знайти їй роботу через знайомих — що завгодно! Але ти просто взяв і віддав УСЕ! За моєю спиною!
Вона кричала, і він бачив сльози в її очах. Не від образи — від люті й розчарування.
— Олено, вибач…
— Вибач?! — вона схопила зі столу свою сумку. — Вибач?! Це все, що ти можеш сказати?! Антоне, я рік відмовляла собі в усьому! Рік!
Я мріяла про нормальну машину, щоб замінити вже це старе корито! Щоб не думати щоразу, доїдемо ми чи ні! Щоб не було соромно перед колегами, коли просять підвезти!
А ти… ти просто взяв і все віддав! Твоїй дорогоцінній сестричці, яка, між іншим, завжди вміла сідати на шию! Яка все життя живе за рахунок інших!
— Це не так!
— Це саме так! — Олена підійшла до нього впритул, і він бачив, як тремтять її губи. — Вона ніколи не думала про майбутнє!
Витрачала все, що заробляла, на дрібнички та розваги! А коли настали скрутні часи, побігла до братика!
І твоя матуся, звісно, підтримала! Бо для неї Оксана завжди була улюбленицею!
— Олено, не треба…
— Треба! Треба, нарешті, сказати правду! Твоя мати ніколи мене не любила! Ніколи! Я для неї чужа! І ти… — її голос зірвався. — Ти вибрав їх. А не мене.
— Це не був вибір між вами…
— Це саме вибір! — вона схопила куртку. — Ти зрадив мене, Антоне. Ти вкрав у мене гроші…
— Я не крав! Це наші спільні гроші!
— Які ти витратив без моєї згоди! Це називається крадіжкою! — вона натягувала куртку, застібала блискавку тремтячими руками. — Забирайся.
— Що?
— Забирайся з дому. Збирай речі й іди.
— Олено, ти не можеш…
— Можу! — вона обернулася до нього. — Це ж і моя квартира теж! І я кажу тобі — забирайся! У тебе година, поки я пройдусь і заспокоюсь.
Іди до своєї сестри! Або до мами! Там на тебе чекають! Там тебе оцінять! Там тобі будуть дякувати за те, який ти чудовий брат і син!
— Олено, будь ласка…
— Геть, — вона вказала на двері. — Негайно.
Він дивився на неё й не впізнавав. Це була його Олена, з якою він прожив десять років, але зараз у її очах він бачив такий біль і лють, що злякався.
— Я… добре, — він встав. — Я піду. Але давай поговоримо завтра, коли ти заспокоїшся…
— Завтра мені не буде чого тобі сказати, — вона підійшла до дверей. — І післязавтра теж. Забирайся.
Він зібрав речі в сумку поки вона повернулася. Взяв найнеобхідніше.
Вона зайшла, стала біля вікна, спиною до нього, і не оберталася. Коли він зачиняв за собою двері, то почув, як вона заплакала.
Першу ніч він провів у машині. Не хотів іти ні до матері, ні до Оксани. Не хотів бачити їхніх задоволених облич.
Бо Олена мала рацію — вони завжди вміли домогтися свого.
На другий день поїхав до матері. Та зустріла його з докорами:
— Що ти накоїв, Антоне? Оксана мені все розповіла! Олена дізналася?
— Так.
— І що тепер?
— Вигнала мене.
Мати цокнула язиком:
— Ось який у неї характер. Завжди була гоноровою та суворою. Не те що наша Оксаночка…
— Мамо, досить, — він втомлено потер обличчя. — Я не хочу цього чути.
— Чого не хочеш? Правди? Антоне, ти ж допоміг сестрі! Ти вчинив правильно! А Олена… вона має зрозуміти…
— Вона й зрозуміла, — він встав. — Зрозуміла, що я зрадив її. І знаєш що, мамо? Вона права.
Мати відкрила рота, щоб заперечити, але він уже вийшов із кімнати.
До Оксани він заїхав на третій день. Вона зустріла його збентежено:
— Антоне, вибач. Я не знала, що ти їй не сказав…
— Тепер знаєш.
— Може, я з нею поговорю? Поясню…
— Не треба, — він похитав головою. — Усе й так ясно.
— Антоне, я шукала роботу! Чесно! Але ніде не брали…
— А зараз шукаєш?
Вона відвела погляд.
— Ну… після того, як ти дав гроші, я трохи розслабилася…
Він відчув, як щось усередині перевернулося.
— Зрозуміло.
— Антоне, не дивись так! Я обов’язково знайду! Просто потрібен час…
— Часу в мене більше немає, Оксано, — він повернувся до дверей. — Мені потрібні гроші. Хоча б частина.
— Але ж…
— Оксано, я втратив дружину через тебе, — він розвернувся до неї, і сестра відсахнулася від виразу його обличчя. — Тож або ти повертаєш гроші, або я більше ніколи тобі не допоможу. Ніколи. Зрозуміла?
Вона кивнула.
Оксана зателефонувала йому через день:
— Антоне, я знайшла роботу.
— Що?
— Ну, не зовсім те, що хотіла. Зарплата так собі. Але беруть одразу. Я виходжу завтра.
І… я поговорила з мамою. Вона згодна дати грошей. З тих, що відкладала.
Антон мовчав.
— Антоне, ти тут?
— Так.
— Ми хочемо допомогти. Повернути тобі хоча б частину. Я розумію, що ти через мене посварився з Оленою. Вибач. Справді, вибач.
У її голосі звучало щось нове. Щось, чого він раніше не чув. Дорослість? Відповідальність?
— Добре, — сказав він. — Дякую.
На шостий день він отримав гроші. Не всю суму, звісно. Навіть не половину. Але хоч щось.
На сьомий день він стояв біля дверей своєї квартири й не міг змусити себе подзвонити.
А що, якщо вона не відчинить? А що, якщо скаже йти геть? А що, якщо…
Двері відчинилися. Олена стояла на порозі — бліда, з червоними очима.
— Я бачила тебе у вічко, — сказала вона. — Скільки можна стояти?
— Олено, я…
— Заходь. Холодно.
Він увійшов. У квартирі було чисто й затишно. Наче нічого не сталося.
— Я приніс гроші, — він простягнув їй конверт. — Не всі. Але це хоча б початок. Оксана влаштувалася на роботу. Буде повертати потроху. І мама дала зі своїх заощаджень.
Олена взяла конверт, але не відкрила його.
— Сідай, — вона кивнула на диван.
Вони сіли поруч, але між ними була ціла прірва.
— Я думала всі ці дні, — тихо почала Олена. — Багато думала. Про нас. Про те, що сталося. Антоне, ти розумієш, що образив мене?
— Розумію.
— Не просто образив. Зрадив. Ти поставився до мене як до… як до порожнього місця. Ніби моя думка не має значення. Ніби я не маю права голосу.
— Вибач.
— Цього замало, — вона подивилася на нього. — «Вибач» — це замало, Антоне. Мені потрібні гарантії, що такого більше не повториться.
— Які гарантії?
— Скажи своїй матері, — Олена говорила повільно, виказуючи кожне слово, — що якщо вона ще раз спробує тиснути на тебе чи маніпулювати тобою, я сама з нею поговорю. І повір, їй це не сподобається.
— Олено…
— Скажи Оксані, що допомога буде лише тоді, коли ми обоє погодимося. І лише та сума, яку ми реально можемо виділити. А не все, що у нас є.
— Добре.
— І найголовніше, — вона взяла його за руку, — ніколи більше не бреши мені. Ніколи. Ти зрозумів?
Якщо у нас проблеми — ми вирішуємо їх разом. Якщо тебе хтось просить про допомогу — ти кажеш мені.
Ми сім’я, Антоне. Це означає, що рішення ми приймаємо разом.
Він стиснув її руку:
— Обіцяю.
Вона мовчала, дивлячись на їхні сплетені пальці.
— Машину ми все одно купимо, — сказала вона нарешті. — Може, не відразу. Може, ще через пів року. Але купимо. І цього разу гроші лежатимуть у мене на окремому рахунку.
— Згоден.
— І твоя мати, — вона підняла на нього очі, — не дізнається, скільки в нас грошей. Ніколи. Інакше вона знову почне.
— Добре.
Олена зітхнула й відкинулася на спинку дивана.
— Я так втомилася, — зізналася вона. — Цей тиждень був кошмаром.
— Для мене теж.
— Я сумувала.
— І я.
Вони сиділи, і поступово прірва між ними ставала меншою. Ще не зникла зовсім, але стала меншою.
— Антоне, — покликала Олена.
— Так?
— Якщо ти ще раз так вчиниш… я не просто вижену тебе. Я подам на розлучення. Ти це розумієш?
— Розумію.
— І я серйозно.
— Я знаю.
Вона поклала голову йому на плече, і він відчув, як напруга потроху спадає. Не відразу. Не повністю. Але хоча б трохи.
— Завтра відвезеш машину до Сергія? — запитала вона.
— Відвезу.
— І почнемо знову збирати гроші.
— Почнемо.
Вона підняла голову й подивилася йому в очі:
— Тільки цього разу ми купимо машину. Обов’язково купимо.
— Обов’язково, — пообіцяв він.
І цього разу він не брехав.
