— Салат на смак як мило, — скривилася зовиця.
Марина мовчки підійшла й прибрала всі святкові страви зі столу.
— У тебе тут майонез скис, чи це така задумка?
Олька з огидою відсунула виделкою край листкового салату. На білосніжній скатертині залишився жирний жовтий слід.
Марина завмерла біля спинки стільця. У руках вона стискала кухонний рушник. З духовки пахло запеченою качкою.
— Термін придатності до березня, — рівним голосом відповіла Марина. — Банку відкрила годину тому.
— Ну, не знаю… — зовиця знову скривилася. — На смак як мило. І гірчить. Ти де його брала? За акцією в «Економiя»?
Любов Іванівна гучно видихнула. Вона сиділа на чолі столу. На місці Дениса, власне кажучи. Але свекруха вмостилася туди одразу, як тільки зайшла до квартири.
— Олечка у нас чутлива до хімії, — процідила Любов Іванівна. — Їй сурогат не можна. Шлунок слабкий.
Денис сидів скраю та колупав виделкою шматок балика.
— Мамо, салат нормальний, — невпевнено буркнув він.
— Їж, Дениску. Тобі для шлунка вже нічого не страшно. За ці три роки шлюбу, — свекруха фальшиво посміхнулася, — звик до комбікорму.
Усередині Марини щось стиснулося. Звичайний звук — так клацає тугий вимикач у темному коридорі.
На столі сяяв кришталь. Той самий, із маминого сервізу. Марина накривала цей стіл три години, а до цього ще шість провела біля плити.
Був привід: Різдво та рівно три роки від їхнього весілля.
Вона витратила на продукти чималеньку суму. Своїх грошей, із відпускних.
— То, може, й справді мило? — Марина поглянула на тарілку Ольки.
— Та кажу ж, кисле! — Олька демонстративно відсунула порцію. — А є нормальна їжа? Ну, картопля там?
Або сосиски? Я оці ваші салати з ананасами не розумію. Якесь збочення.
Денис поклав виделку.
— Марино, ну звари їй сосисок. Шкода чи що?
Марина мовчки перевела погляд на чоловіка.
Денис Андрійович. Тридцять два роки. Інженер у будівельній фірмі. Чоловік, який за три роки шлюбу так і не навчився захищати свою дружину від власних родичів.
— У холодильнику немає сосисок, — коротко відповіла Марина.
— А що є? — втрутилася Любов Іванівна. Вона підхопила шматочок червоної риби, понюхала й поклала назад. — Це кета?
— Сьомга.
— Та ну. Якась бліда. Фарбована, мабуть. Зараз усюди дурять. Ти чек зберегла? Треба повернути.
— Я сама солила, — відрізала Марина.
— Ой… — свекруха відсунула тарілочку з рибою. — Тоді точно їсти не буду. У мене печінка одна. Ти скільки солі сипала? Пропорції знаєш?
Марина стиснула рушник. Тканина врізалася в долоню.
— Нормальні пропорції.
— Дениску, не чіпай рибу, — наказала мати. — Пам’ятаєш, як ти в дитинстві отруївся?
Денис слухняно відсмикнув руку від страви.
Марина стояла й дивилася на цей цирк. У квартирі було тепло, але по спині пробіг неприємний холодок.
— Тобто салат кислий, а риба бліда? — уточнила вона.
— Мариночко, ну ти тільки не ображайся, — почала Любов Іванівна медовим тоном. — Ми ж свої люди. Хто тобі ще правду скаже? Ти готувати ніколи не вміла. Це не твоє.
— Моє — це іпотеку сплачувати? — запитала Марина.
Денис здригнувся.
— Марино, не починай. Свято ж!
— Свято? — Вона оглянула стіл. — Ви сидите з такими обличчями, ніби я вам щурячої отрути насипала.
— А ми винні, що несмачно? — пирхнула Олька. — Я взагалі-то в гості прийшла. Маю право на нормальне обслуговування.
«Нормальне обслуговування»…
Ольці було двадцять шість. Ніде не працювала. Пів року тому Марина погасила її мікропозику — чималі гроші.
Олька брала їх на новий айфон, а віддавати довелося з сімейного бюджету Дениса й Марини. Точніше, із заначки Марини. Бо Денис тоді сидів без премії.
— Тобі потрібне обслуговування? — Марина підійшла до столу. — Іди в ресторан.
— То дай грошей, піду! — Олька вишкірилася. — Дениска ж тобі всю зарплату віддає.
— Олечко, не язви, — лагідно дорікнула доньці свекруха й одразу ж перевели погляд на Марину. — Але дівчинка права.
Ви живете на широку ногу. Ось купуєте сьомгу, а Денис ходить у куртці позаминулого сезону!
Марина поглянула на чоловіка.
— Денисе. Скажи мамі, чия це сьомга.
Денис опустив очі на порожню тарілку.
— Мамо, ну ми ж домовилися не рахувати наші гроші…
— Я й не вважаю їх своїми! Мені шкода сина! — голос свекрухи піднявся на октаву вище. — Він на роботі гарує, а ти його кислим майонезом годуєш! А сама в золоті ходиш!
На Марині були лише крихітні срібні сережки-цвяшки.
У духовці задзвенів таймер. Качка була готова.
Марина розвернулася й пішла на кухню. Вона дістала важке деко. Птиця вкрилася ідеальною золотистою скоринкою. Навколо шкварчали яблука, пахло розмарином і медом.
Вона взяла велику таріль, акуратно переклала качку й полила соусом. Ідеальна.
Вона несла страву до кімнати, а в голові крутилася лише одна думка: «Навіщо я це роблю?»
— О, гаряче! — пожвавішала Олька. — Сподіваюся, хоч це їстівне.
Марина поставила качку в центр столу. Любов Іванівна примружилася:
— Перетримала. Дивись, крила майже чорні. Суха буде, як підошва.
Олька ткнула виделкою в грудку:
— Блін, вона жорстка! Справді як підошва. Марино, ти рецепт в інтернеті дивилася? Там же пишуть, що в рукаві треба запікати.
Денис узяв ніж, відрізав шматок і почав жувати:
— Нормальна качка. Трохи жорсткувата, так. Але жувати можна. Маринко, дай кетчуп.
— Кетчуп? До качки в медовому соусі? — Марина дивилася на нього впритул.
— Ну вона справді суха, горло дряпає. Кетчуп принеси.
Це була межа. Навіть не межа — бетонна стіна.
Марина подивилася на стіл. На викинуті на вітер гроші, розмазані по тарілках.
На свекруху, яка колупалася зубочисткою в роті, зневажливо дивлячись на сьомгу. На зовицю, яка кривила губи. На чоловіка, який просив кетчуп.
— Ні, — сказала Марина.
— Що «ні»? — не зрозумів Денис. — Кетчупу немає? Ну давай майонез.
— Ні, ти це не їстимеш.
Вона простягнула руки й взяла таріль із качкою. Підняла її над столом.
— Ей, ти що? — Олька відсахнулася. — Постав, я хоч яблуко з’їм!
— Яблука теж тверді. Зуби поламаєш, — сухо відповіла Марина.
Вона розвернулася й віднесла качку на кухню. Поставила на стільницю й повернулася до кімнати.
За столом панувала тиша.
Марина підійшла до Ольки й взяла салатницю з крабовим листковим салатом. Тим самим, «з кислим майонезом».
— Марино, ти здуріла? — обійшлася Любов Іванівна.
— Рятую ваш шлунок, Любове Іванівно, — Марина не збилася з ритму. — Сурогат вам не можна.
Вона віднесла салатницю. Потім повернулася за тарілкою із сьомгою.
— Стій! — Денис підхопився зі стільця. — Ти що робиш? Поверни їжу на стіл!
— Їжу? — Марина зупинилася, тримаючи тарілку з рибою на вазі. — Хвилину тому це було фарбоване, кисле, сухе лайно. Навіщо ви будете цим давитися у свято?
— Ми гості! — верещала Олька. — Ти що, з глузду з’їхала, психопатка?
Марина зробила крок до Ольки. Зовиця втиснулася в спинку стільця.
Марина нахилилася й забрала в неї з-під носа тарілку з недоїденим шматком балика.
— Гості кажуть «дякую» і їдять те, що дають. Або мовчки не їдять. А ви прийшли сюди витирати об мене ноги. Не вийде.
Вона схопила тарілку свекрухи. Любов Іванівна спробувала перехопити її руку, але Марина смикнула тарілку до себе. Виделка з дзенькотом впала на підлогу.
— Хамка! — крикнула свекруха. Її обличчя вкрилося багрянцем. — Та ми до тебе з ввічливості ходимо! Кому ти здалася зі своєю кулінарією!
— Ідіть до тих, у кого смачно, — Марина скинула столові прибори на піднос. Забрала хлібницю, забрала маслини.
Стіл стрімко порожнів. Залишилися лише серветки й порожні келихи.
Денис стояв посеред кімнати. Його обличчя налилося кров’ю.
— Марино. Негайно. Поверни. Качку. На. Стіл.
Вона зупинилася у дверях кухні.
— А то що, Денисе? Розлучишся?
— Я тобі наказую! Це моя мати й моя сестра!
— Твоя мати й твоя сестра можуть іти в пельменну на розі. Я оплачу їм по порції. З тих грошей, що Олька мені досі винна.
Олька підскочила:
— Я тобі нічого не винна! Брат дозволив не віддавати!
Марина повільно перевела погляд на Дениса:
— Дозволив? З моїх грошей?
Денис відвів очі.
— Марино, ну у неї складна ситуація… Я потім хотів сказати…
У квартирі знову запанувала тиша. Чути було лише гудіння холодильника.
Марина поставила піднос на тумбу. Підійшла до шафи у передпокої, відчинила дверцята, дістала шубу Любові Іванівни й кинула її на порожній стілець. Слідом полетів пуховик Ольки.
— Складна ситуація? Буде ще складніша. Виходьте.
Любов Іванівна повільно підвелася. Вона поправила золотий ланцюжок на шиї.
— Ти пошкодуєш про це. Денис з тобою не залишиться. Правда, синку?
Вона поглянула на Дениса. Той нервово ковтнув слину.
— Марино, ти перегинаєш палицю. Вибачся перед мамою. Ну, розізлилася, буває. Накрий стіл знову, і залагодимо.
— Залагодимо?
Вона підійшла до нього впритул. Від нього пахло дешевим одеколоном, який подарувала мама.
— Чия це квартира, Денисе?
Він моргнув.
— А до чого тут квартира? Ми ж сім’я!
— Квартиру куплено до нашого шлюбу. Вона оформлена на мене. Ти тут прописаний тимчасово.
— Ти мені дорікаєш?! — голос чоловіка затремтів, зриваючись на вереск. — Я тут ремонт робив! Я шпалери сам клеїв!
— Шпалери коштували копійки. А твої родички сьогодні з’їли мої нерви на мільйон. Куртку сам візьмеш чи теж кинути?
Денис відступив на крок. У його очах промайнув справжній страх. Він звик до поступливої Марини. Вона ніколи не кричала.
— Я з ними піду, — сказав він, намагаючись зберегти гідність. — І доки ти на колінах не приповзеш просити вибачення, я не повернуся.
— Ловлю на слові. Ключі на тумбочку.
— Що?
— Ключі на тумбочку, Денисе. Свої речі забереш завтра, коли я буду на роботі. Я коробки виставлю в коридор.
Любов Іванівна схопила шубу:
— Ходімо, Денисочку! Нехай подавиться своєю качкою. Знайдемо тобі нормальну жінку, а не цю… з гонором.
Вони одягалися мовчки. Олька злобно сопіла, закутуючись у шарф.
Денис демонстративно кинув зв’язку ключів на дзеркальну тумбочку. Дзенькіт прорізав тишу.
— Ти руйнуєш сім’ю через шматок м’яса, — кинув він біля дверей.
— Я очищаю квартиру від паразитів, — відповіла Марина.
Двері грюкнули.
Марина зачинила замок на два оберти й накинула ланцюжок.
У передпокої пахло чужими парфумами й напругою. Вона притулилася чолом до холодних залізних дверей.
Постояла так хвилину. Дихала. Потім пішла на кухню.
Увімкнула чайник, дістала гарну порцелянову тарілку, поклала собі шматок запеченої качки з медовою скоринкою та набрала ложкою крабовий салат.
Відрізала скибочку свіжого, м’якого хліба. Сіла за порожній стіл.
Відкусила качку. М’ясо тануло в роті — ідеальне просмаження, ані краплі сухості. Сік змішався з медом і яблуками.
Вона налила собі келих дорогого ігристого. Телефон на столі завібрував. На екрані з’явилося: «Мама Люба».
Слідом надійшло повідомлення від Дениса: «Перекажи мені трохи грошей на готель, я в Олі на підлозі спати не буду».
Марина дожувала салат, відправила повідомлення у спам і заблокувала обидва номери.
Потім відкрила банківський додаток і переказала заощаджені гроші на свій накопичувальний рахунок.
