З валізи чоловіка випав футляр із сережками. У лікарні я дізналася, для кого вони…
Я застібала тугу блискавку на Вадимовому «Самсоніті» — бігунок завжди застрягав на повороті — коли з бічної сітчастої кишені на килим випав крихітний оксамитовий футляр.
Валіза лежала на боці, і коробочка вислизнула легко, наче з кишені пальто.
Футляр виявився ніжно-рожевим, із ворсинками, що прилипли до стику кришки. Усередині стирчали сережки-пусети з гранованими скельцями, які імітували топази.
Мені такі сережки були протипоказані: від будь-якого сплаву, крім золота, мочки відразу набрякали й червоніли.
– Що це? – поцікавилася я в чоловіка.
Він якраз вийшов із ванної, витираючи шию рушником із вишитою качкою.
Вадим зупинився, ковтнув воду, смикнувши кадиком, кілька разів кліпнув, подивився на свої черевики біля шафи, а потім на мене.
– Аню… давай… потім, – він згорнув рушник і кинув на ліжко. – У неділю повернуся з відрядження і… поговоримо.
Він швидко зібрався й пішов.
А через пару годин, коли я мила пательню, екран телефону засвітився. Незнайомий чоловічий голос, заїкаючись, випалив:
— Анно Вікторівно? Тут сталася аварія на трасі, ваш чоловік… Він живий, швидка відвезла до першої обласної.
У мене потемніло в очах, але я втрималася на ногах.
На четвертому поверсі першої обласної блимала люмінесцентна лампа. Гудів холодильник у маніпуляційній. Затхле повітря пахло перекисом водню та мокрою штукатуркою, десь підтікала стеля.
Я бігла слизьким лінолеумом у жовту цятку. Біля дверей із табличкою «ІТАР» сиділа свекруха Раїса Григорівна — їй, мабуть, теж зателефонували.
Вона погладжувала по плечу якусь дівчину в кислотно-зеленому плащі. Дівчина гикала, шморгала носом, зминаючи в кулаці мокру паперову серветку.
— Аліночко, тихіше, тихіше, — шепотіла свекруха.
Дівчина повернулася до мене. Її обличчя було мені незнайоме. Вродливе, варто визнати, на вигляд їй було років двадцять п’ять. Коротка стрижка. У вухах — ті самі сережки-пусети…
– Доброго дня, – голосно сказала я, звертаючись до обох.
Свекруха здригнулася, окинула мене поглядом і стиснула губи.
Двері пискнули, вийшов хірург у пом’ятому синьому костюмі. Він клацнув кнопкою кулькової ручки.
– Хто дружина?
– Я.
– Політравма. Перелом шийних хребців, ЧМТ. Тиск підтримуємо ліками. Житиме. Але готуйтеся.
Судна, пролежні, катетери, зондове харчування. Самі розумієте. Це не на місяць і не на два.
Раїса Григорівна важко видихнула. Дівчина в плащі завмерла з відкритим ротом. Гикавка минула.
– Тобто… судна? – вона поправила комір. – У нього ж добровільне медстрахування. Він казав, якщо що — платна палата з доглядальницею.
Хірург почухав перенісся дужкою окулярів.
— Страховка доглядальниць не оплачує, — буркнув він і пішов до сестринського поста, човгаючи гумовими сабо.
Аліна відступила, перекинула ремінець сумки через плече, відійшла ще на крок, ледь не спіткнувшись об швабру, залишену прибиральницею в кутку.
– Е-е… Я, мабуть, піду. Мені проєкт здати треба до вівторка. Ми й так уже… все. Розходимося.
Вона різко розвернулася на підборах. Зелений плащ промайнув повз скляні двері відділення. Раїса Григорівна підхопилася, упустивши з колін паперову серветку:
– Аліно! Як же… ви ж квитки до моря купили! Аліно!
Але ліфт уже пискнув, двері забряжчали, закриваючи щілину зі світлом.
Я перевела погляд з металевих дверей ліфта на свекруху. Раїса Григорівна стиснула губи в тонку лінію. Підборіддя в неї затремтіло, але вона швидко опанувала себе.
– На що дивишся? – вона заговорила дзвінко, по-базарному. – Так, це його коханка. Чоловікові тридцять п’ять, йому потрібні спадкоємці, а ти все граєш у кар’єристок.
Усе, тепер давай, йди в аптеку внизу. Потрібні пелюшки, що вбирають вологу, розмір шістдесят на дев’яносто, антисептик, вологі серветки — бери відразу по сто штук у пачці. Чого встала?
Я дивилася на ґудзик її куртки, який бовтався на одній нитці. У вухах шуміло. Ось воно що… Коханка. І свекруха знала!
Виходить, ті сережки, які я знайшла, призначалися цій… Аліночці…
– Я не піду в аптеку, – промовила я. – І з огляду на те, що Аліночка щойно втекла, судна та все інше — тепер ваша турбота.
Я розвернулася й пішла до сходів, не чекаючи на ліфт.
— Ну ти й…! — свекруха вилаяла мене останніми словами. — Бумерангом тобі все повернеться! Ноги самі відсохнуть!
Я не звернула на її слова жодної уваги.
Повернувшись додому, я зателефонувала подрузі. Женька примчала хвилин через сорок.
На кухні я розповіла їй усе, що дізналася в лікарні. Женька методично ламала шоколадне печиво на дрібні шматочки й складала їх на блюдце гіркою.
Потім вона струсила крихти з пальців і скоса поглянула на мене:
— Слухай, давай чесно. Ти пішла звідти, бо розлютилася через ту дівчину в плащі? Чи тому, що зрозуміла: якщо зараз зайдеш у палату й побачиш, як він там у трубках лежить, то залишишся й виноситимеш за ним судна?
Я смикнула ногою, зачепивши ніжку столу. Чай хлюпнув через край моєї чашки на клейонку.
І справді. Якби я зайшла в ту палату й почула писк моніторів, побачила бинти й крапельниці, я б нікуди не поділася. Узяла б кредит на ліки й лікування, місяцями міняла б підгузки людині, яка завела коханку.
– Злякалася, – зітхнула я, – що сама себе своїми ж руками туди закопаю.
– Ну й що. Ну й молодець, – Женька підсунула до мене блюдце з поламаним печивом. – Там, зрештою, є матуся. Вона квартиру продасть, нирку продасть, але синочка витягне. Без тебе розберуться.
«Це справді так», — подумала я…
Квартира була записана на Вадима, розбиратися з документами не було ні сил, ні бажання. Я спершу переїхала до Женьки, а потім винайняла житло.
Кілька разів рука сама тягнулася до телефону, хотілося зателефонувати свекрусі, дізнатися, як він там.
Але потім я згадувала ґудзик, що бовтався на її куртці, і її крик про те, що в мене ноги відсохнуть, — і намір зникав.
Трохи пізніше дізналася від спільних знайомих, що Раїса Григорівна продала дачу, щось там заклала і тепер оплачує Вадику лікування.
«Ну ось і добре», — подумала я.
Був ранок чотирнадцятого серпня. Коли я пила каву, у месенджері з’явилося повідомлення від акаунта без аватарки:
«Аню. Це Вадим. Не блокуй, благаю. Вислухай».
Увімкнувся відеодзвінок. На екрані промайнув сірий лікарняний фон.
Вадим сидів у інвалідному візку з високими колесами. Фланелева сорочка висіла на його плечах, наче на вішалці. Волосся на скронях стирчало пасмами, на лобі виднівся багряний, ще не побілілий шрам.
За спинкою візка маячила Раїса Григорівна. Вона згорбилася, волосся було зібране в неохайний пучок. На ній висіла вицвіла футболка.
— Аню…
Вадим говорив повільно, розтягуючи голосні. У нього сіпався куточок рота. Він поворушив пальцями лівої руки на підлокітнику, кисть піднялася й одразу ж впала назад.
— Вибач… Я… дурень. Я тут лежав… думав. Ця… Аліна номер змінила. Мама ось… поруч.
Раїса Григорівна нахилилася до камери. Її обличчя зайняло половину екрана.
– Аню, Анечко. Ти вже вибач старій. Пенсії не вистачає, імпортні ліки зникли, аналоги не допомагають.
Вадику потрібен масаж щодня, у мене вже спина не розгинається, коли його перевертаю.
Повертайся, Аню. Квартира ж стоїть порожня, сусідка сказала — ти виїхала. Приїжджай. Разом дамо раду.
Вадим мукав щось на знак згоди, свекруха витирала ніс тильною стороною долоні. Вони дивилися в камеру, моргали, чекали. Напевно, думали, що я зараз почну кричати про рожеву коробочку з валізи.
Я мовчала, прислухалася до себе й намагалася зрозуміти, що відчуваю. І раптом згадала, як днями викинула стару Вадимову бритву, яку випадково забрала під час переїзду.
Просто кинула у сміттєпровід і пішла по хліб.
Мені зовсім не хотілося возити його по лікарях, оплачувати масажистів і купувати пелюшки шістдесят на дев’яносто.
І це я раптом зрозуміла з дивовижною, лякаючою чіткістю.
— Я не тримаю на вас зла, — відповіла я після паузи. — Вадиме, здоров’я тобі. Одужуй.
— Аню? — Вадим смикнув здоровим плечем, екран трохи зсунувся вбік. — То ти… Адресу надіслати?
– Ні, – я похитала головою, – я не приїду. Бо я, як каже твоя мама, кар’єристка. Робота не дозволить мені доглядати за тобою. Усе, бувай.
Я завершила дзвінок і заблокувала номер. Того ж дня подала на розлучення.
Але ця розмова не виходила з моєї голови весь день. Не виходить і зараз, хоча минуло вже пів року.
І я думаю: чи не занадто жорстко я вчинила з тепер уже колишнім чоловіком? Може, мені слід було виявити милосердя, не дивлячись на зраду?
