Вчора ввечері я стояла на кухні, спершись на стільницю, і мовчки дивилася, як мій цивільний чоловік готує собі на вечерю дешеві магазинні пельмені.
Вода в каструлі була каламутна, а по всій квартирі розносився специфічний запах неякісного напівфабрикату.
А поруч, у моїй тарілці, вистигала запечена з травами горбуша та свіжий салат.
Я їла свою рибу, він жував гумове тісто. Ми сиділи за одним столом і не розмовляли.
Я запровадила в нашому домі суворі продуктові санкції й тепер почуваюся наглядачем. Але відступити не можу, бо образа сильніша за совість…
…Ми з Костею разом два роки. І в нас завжди була одна серйозна розбіжність — ставлення до їжі.
Моя філософія: Я люблю смачно поїсти. Для мене приготування — це не важкий обов’язок, а спосіб потішити себе та близьких.
Я не купую сосисок із туалетного паперу й не їм злиплі макарони тричі на день. Витрачаю чималі гроші на якісні продукти: м’ясо з ринку, свіжу рибу, різноманітні овочі, вершки, сири.
На все це йде левова частка мого бюджету, але на здоров’ї я ніколи не економила.
Філософія Кості: До нашого знайомства він міг тижнями харчуватися як бідний студент у гуртожитку.
У його раціоні були лише найдешевші ріжки, акційні сосиски, смажена на салі картопля та напівфабрикати.
Коли ми тільки почали зустрічатися, мене жахав вигляд його холостяцького холодильника, де самотньо лежали шматок завітреної ковбаси та кілька яєць.
Коли ми з’їхалися, я взяла харчування у свої руки. Щиро вважала, що чоловік просто не вміє готувати й не звик до нормальної домашньої їжі.
Я збирала йому на роботу величезні, ситні обіди. Купувала спеціальні контейнери з роздільниками, щоб гарнір не змішувався з соусом, дбайливо складала столові прибори, загортала домашню випічку у фольгу.
— Костю, я тобі в синій контейнер поклала пюре з ніжною яловичиною, а в маленький відрізала шматок вишневого пирога, — казала я вранці, проводжаючи його в коридорі.
— Ага, дякую, Поліно, — кивав він, беручи пакет. — Ти ж моя годувальниця!
Я раділа. Думала, що людина нарешті почала нормально харчуватися, перестала псувати шлунок фабричною хімією.
Я витрачала на ці обіди свої сили, час після роботи й чималі гроші. Мені було в задоволення піклуватися про нього. Поки не стався один випадок…
Минулої п’ятниці Костя заїхав за мною на роботу. Моя машина була в ремонті, йшов рясний дощ, і він запропонував мене підвезти.
Я відчинила передні двері й побачила, що на задньому сидінні сидить незнайомий хлопець.
— Поліно, познайомся, це Саня, мій колега, — сказав Костя, рушаючи з місця. — Підвеземо його до перехрестя, нам по дорозі.
— Дуже приємно, Поліна, — ввічливо привіталася я, струшуючи мокру парасольку.
Ми поїхали. Базікали про затори та погоду, аж раптом Саня пожвавився, нахилився вперед і радісно вигукнув:
— Поліно, я давно хотів особисто подякувати вам! Ви просто приголомшливо готуєте! У вас справжній талант!
— Дякую, звісно, — я здивовано обернулася до нього. — Але я вас бачу вперше. Чим же я вас так вразила?
— Та годі вам скромничати! — Олександр голосно розсміявся. — У нас уся бригада аж слиною стікає, коли ми сідаємо обідати.
Ваша солянка — це просто щось неймовірне! А яловичина з чорносливом? Вона ж у роті тане! Я тепер настирливо прошу свою дружину, щоб вона взяла у вас рецепти.
А то вона мені весь час готує порожні макарони, дивитися на них огидно. Ваш вишневий пиріг ми взагалі втрьох ділили, ледь не побилися!
Мій мозок гарячково намагався зіставити факти. Яка солянка? Який вишневий пиріг на трьох?
Я ж готувала це Кості на одну порцію! Клала туди найкращі шматочки м’яса, щоб він точно наївся!
Я повільно повернула голову до Кості. Він суворо й напружено дивився прямо на мокру дорогу.
— Саню, ми під’їжджаємо, — хрипло перебив колегу Костя. — Тобі біля зупинки зупинити?
— Так, давай тут, — нічого не підозрюючи, колега забрав рюкзак. — Поліно, ви там Кості частіше пироги кладіть! Дякую, що підвезли, до побачення!
Олександр грюкнув дверима й побіг під дощ. Костя плавно виїхав на дорогу, навіть не дивлячись у мій бік.
Ми їхали мовчки хвилин десять. Я відчувала, як щоки палають від гніву.
— Ну? — тихо запитала я, впиваючись поглядом у його профіль. — Я слухаю дуже уважно. Яку солянку їсть уся твоя бригада? І хто ділив мій пиріг?
— Поліно, ну не починай, — Костя нервово смикнув плечем. — Саня просто бовкнув, не подумавши. Щось переплутав.
— Гальмуй, — наказала я. — На узбіччі гальмуй, я сказала!
Він від несподіванки натиснув на гальма біля найближчого супермаркету. Я повернулася до нього всім тілом:
— А тепер розповідай усе як є. Куди дівається їжа, яку я готую тобі щодня? Тільки спробуй збрехати. Я завтра приїду до тебе на роботу й особисто в цього Сані все з’ясую.
Костя важко зітхнув, потер обличчя руками й здався:
— Я обмінююся обідами, — глухо пробурмотів він. — З хлопцями. З Санею найчастіше.
— Тобто як це?! Ти віддаєш йому мою домашню яловичину, а він тобі що?
— А він мені свої макарони з сосисками віддає, — Костя знизав плечима, ніби говорив про буденні речі. — Ну або смажену картоплю з кетчупом. Дружина йому багато накладає, мені порції вистачає.
— Ти міняєш м’ясо на дешеві сосиски?! — мій голос зірвався на крик. — Але чому?! Навіщо?!
— Тому що я люблю сосиски! — Костя теж підвищив голос. — Я люблю прості макарони й картоплю! А твоя їжа занадто складна!
У цих супах купа незрозумілих трав, м’ясо з якимось чорносливом, ці слизькі гриби… Я таке не люблю! А Саня любить. Ось ми й домовилися. Він їсть твоє, я їм його. Усі задоволені!
— Якщо ти не любиш мою їжу, чому не сказав мені про це нормальними словами? Навіщо щодня брав контейнери, хвалив і тягнув на роботу, щоб влаштувати там торги?!
— Тому що ти б почала ображатися! — заявив він. — Ти ж одержима своєю кулінарією. Я колись сказав, що не хочу твій суп, то ти надула губи на весь вечір.
Мені простіше було взяти пакет і обмінятися, ніж слухати твої нотації про здорове харчування. Яка тобі різниця, хто це з’їв, якщо їжа все одно не пропала в смітнику?
Мене накрила така хвиля образи, що на очі навернулися сльози.
Я витрачала години свого вільного часу біля гарячої плити. З любов’ю робила ті пироги, намагалася урізноманітнити його раціон, дбала про його шлунок.
А мій співмешканець просто знецінив мою працю, звівши її до вартості дешевих макаронів. Він зробив із мене безкоштовного шеф-кухаря для чужого чоловіка.
— Різниця величезна, Костю, — відповіла я. — Різниця в тому, що я годувала чужого чоловіка за свій рахунок.
Твій Саня економить сімейний бюджет і наминає делікатеси, а ти давишся соєю за мої гроші. Ти пошив мене в дурні.
— Поліно, ну вибач. Вийшло нерозумно, визнаю.
— Отже, — я подивилася йому прямо в очі. — Відсьогодні ти більше нічого з дому не береш. Ні крихти.
Любиш сосиски з макаронами? Чудово. Іди в магазин, купуй, вари сам і їж на здоров’я. Більше я для тебе не готую. Заводь машину, поїхали.
Увечері я приготувала курку у вершковому соусі. Наклала собі порцію, сіла за стіл. Костя зайшов на кухню, взяв чисту тарілку й потягнувся до сковорідки.
— Поклади на місце, — спокійно сказала я, не відриваючись від їжі. — Це не для тебе.
— Поліно, ти серйозно?
— У холодильнику лежить пачка пельменів і варена ковбаса. Вари. Ти ж любиш просту їжу. А це «занадто складне» тобі не сподобається.
Костя кинув тарілку в раковину, назвав мене злопам’ятною істеричкою й пішов до кімнати. Потім повернувся, мовчки зварив ті кляті пельмені й з’їв їх із похмурим обличчям.
Ми живемо в такому режимі вже більше тижня.
Я готую тільки для себе. Чітко контролюю витрати на продукти й розділила полиці в холодильнику.
Він харчується дешевими напівфабрикатами, сам їх купує і сам готує вечорами, а вранці крутить собі бутерброди.
Вечорами ми майже не розмовляємо. Він ходить ображений, вважає, що я влаштувала цирк на рівному місці через «якусь їжу».
Каже, що нормальні жінки так поводитися не можуть, що я жадібна, дріб’язкова й жорстока.
А в мене всередині все перегоріло. Коли я дивлюся на нього, то згадую, як він щодня брехав мені в очі, забираючи мої контейнери.
Для мене його вчинок — це не просто дурна витівка. Це тотальна неповага до мого часу, грошей та старань.
Я відчуваю, що мене просто використали, і більше не хочу старатися заради людини, яка проміняла мою турботу на акційні сосиски.
