— Весь дім на мені тримається! — оголосив Міша, піднімаючи свій келих. — Дружина повинна забезпечувати тил, а не сидіти на шиї. Я так вважаю. За нас, чоловіки!
Дарина мовчки збирала брудні серветки. Вона склала їх стопкою і попрямувала до раковини.
— Зате вдома чисто, — боязко вставила Таня, поправляючи комірець своєї ситцевої блузки.
— Та яке там чисто! — відмахнувся Міша…
…— Ти мені десятку на чохли перекажеш чи як?
Міша стояв у дверях кухні. Він уже був у вуличних джинсах, але з оголеним торсом. У руці бовталася зв’язка ключів від машини.
Дарина не відривала погляду від монітора. Вона сиділа за кухонним столом, пальці швидко стукали по клавіатурі, а поруч холола чашка кави.
— У мене розрахунок від замовника тільки в п’ятницю, — не дивлячись на чоловіка, відповіла Дарина.
— І що? — Міша зайшов до кухні. — Зніми з кредитки. Мені сьогодні ввечері хлопці чохли з екошкіри привезуть. Я вже домовився. Не хочу пасти задніх.
Дарина нарешті зупинила пальці й повільно повернула голову:
— Зняти з кредитної? Щоб я потім відсотки банку платила?
— Та які там відсотки! — відмахнувся Міша. — Копійки. З зарплати закриєш. Тобі шкода для чоловіка, чи що?
Я для кого стараюся? Для нас! Щоб ми як люди їздили, а не на засаленій ганчірці сиділи.
— Машина твоя, — рівно сказала Дарина.
— Ми ж тебе возимо! — обурився Міша. — В «Караван» ось минулими вихідними їздили. Хто баули тягнув? Я!
Дарина заплющила очі. В «Караван» вони їздили за продуктами. За ті самі продукти платила Дарина зі своєї картки, бо в Міші, як завжди, гроші «розійшлися на потреби».
А баули він дійсно тягнув — від сили три метри до багажника.
— У мене немає зайвої десятки, Мішо. Іпотеку вчора списали. Платіж за комуналку висить.
— Знову починаєш? — Міша скривив губи. — Вічно у тебе грошей немає. Як не запитаєш — прибіднюєшся.
Чортів фрілансер. Сидиш цілими днями вдома, кнопки тиснеш. А я на роботу мотаюся кожен божий день!
— Мотайся, — кивнула Дарина. — Раз мотаєшся, значить, і зарплата має бути. Ось із неї й купи чохли.
— Я взагалі-то годувальник! — гаркнув Міша. — Я в дім усе несу! Ти минулого тижня що їла? М’ясо! Хто купив? Я купив!
Дарина не стала нагадувати, що то був суповий набір, з якого вона два дні намагалася виварити бодай якийсь бульйон. Сперечатися з чоловіком перед роботою не хотілося.
— Немає грошей, — відрізала Дарина й знову повернулася до екрана.
— Ось і живи зі своїм жлобством! — Міша розвернувся й поплентався до передпокою.
Грюкнули дверцята шафи. Зашаруділа куртка. Невдовзі поріг скрипнув під ногою, і вхідні двері зачинилися.
Дарина важко видихнула й потерла скроні. Схема їхнього сімейного бюджету давно дала тріщину.
Три роки тому, коли вони одружилися, домовилися скидатися порівну. Але потім Міша взяв машину в кредит.
Платежі з’їдали половину його зарплати менеджера з продажу. Ще частина йшла на бензин і нескінченні розхідники.
У підсумку іпотека за двокімнатну квартиру лягла на Дарину. Комуналка — на Дарину. Побутова хімія та одяг — на Дарину.
Міша гордо купував продукти раз на тиждень. Зазвичай це були макарони, сосиски зі знижкою та фермерська ковбаса особисто для нього.
При цьому на людях він завжди грав роль суворого годувальника і кам’яної стіни.
Ближче до обіду Дарина пішла у ванну закинути прання. Вона проходила повз спальню, коли почула голос чоловіка.
Міша, мабуть, заскочив додому на обід — його контора була за дві зупинки від дому.
Голос звучав не гучно й гнівно, як уранці, а був тонким, благальним. Дарина зупинилася біля прочинених дверей.
— Мамуль, ну виручи, — бурмотів Міша. — До зарплати ще тиждень, а в мене на картці триста гривень. Хлопці засміють, якщо я замовлення скасую.
Дарина притулилася плечем до одвірка й дістала телефон. Палець сам натиснув на іконку диктофона. Червоне коло почало відраховувати секунди. Просто так, про всяк випадок.
З динаміка долинуло незадоволене бурмотіння Зінаїди Петрівни.
— Та які в мене гроші? — заскиглив чоловік. — Я за страховку віддав минулого місяця! Дарина? Мамо, ти жартуєш? Яка від неї допомога!
Вона за іпотеку вчора двадцять тисяч переказала, злюща як собака. Якщо я в неї зараз ще десятку попрошу, вона мене живцем з’їсть.
Дарина гірко посміхнулася. «Злюща як собака». Цікаве формулювання.
— Вона й так за кредит на машину пиляє, — продовжував Міша. — У неї ж проєкти, вона по сімдесят тисяч на місяць заробляє, не встаючи з дивана.
А я свої копійки на сім’ю витрачаю. Всю їжу купую! Ну ма-а-ам! Дай десятку. Скажи Дарині, що тобі на ліки треба, вона перекаже. Вона ж тобі не відмовить.
А ти мені перекинеш. Ну ма-а-ам… Я вже місяць нормального м’яса не їв, одними сосисками давлюся!
Двері клацнули. Дарина зупинила запис і безшумно пройшла на кухню.
«Схема з ліками». Ось це вже було не просто хамство — це була відверта підлість.
Зінаїда Петрівна останні пів року регулярно скаржилася на тиск і просила невістку переказати кілька тисяч на дорогі препарати.
Дарина переказувала, бо їй було шкода літню жінку. А «ліки», виявляється, були шкіряними чохлами.
Увечері мали прийти гості. Олег і Таня зазирали до них раз на місяць.
Міша обожнював ці посиденьки. Перед Олегом, який працював звичайним автомеханіком, Міша почувався олігархом.
Дарина дістала з духовки деко із запеченою картоплею та куркою. Свинини в домі не було.
У передпокої пролунали голоси — Міша вже привів гостей з парковки й голосно хвалився обновкою.
— …сіли як влиті! — проголошував він, знімаючи черевики. — Екошкіра, преміумклас. Прошивка рівна. Тепер у салон сідати не соромно.
— Дорого вийшло? — поцікавився Олег.
— На хорошу річ грошей не шкода! — пафосно заявив Міша. — Я мужик чи хто? Сказав — зробив. Захотів — купив.
Таня зазирнула на кухню:
— Привіт! Допомогти?
— Привіт, — Дарина кивнула на тарілки. — Віднеси салат на стіл, будь ласка.
За десять хвилин усі сиділи за накритим столом. Міша щедро налив в келих Олега. Пляшка дзенькнула об край скла.
— Весь дім на мені тримається! — оголосив Міша, піднімаючи свій келих. — Дружина повинна забезпечувати тил, а не сидіти на шиї. Я так вважаю. За нас, чоловіки!
Дарина мовчки збирала брудні серветки. Вона склала їх стопкою і попрямувала до раковини.
— Зате вдома чисто, — боязко вставила Таня, поправляючи комірець своєї ситцевої блузки.
— Та яке там чисто! — відмахнувся Міша. — Я вчора з роботи приходжу втомлений, пашу цілими днями.
А вона за своїм ноутбуком сидить. Кажу: де вечеря? А вона мені про якісь дедлайни говорить.
— Ну, Дарина ж теж працює, — спробувала заступитися Таня. — Фріланс — це не просто так. Я он теж думаю курси пройти…
Міша голосно пирхнув:
— Фріланс! Три копійки на шпильки. Хіба це робота? Так, забавка одна. Справжні гроші чоловік у дім приносить. Ось, ковбасу спробуйте. Сам брав. Фермерська! Коштує купу грошей.
Олег слухняно підчепив виделкою шматочок ковбаси.
Дарина увімкнула воду, сполоснула пальці й витерла долоні паперовим рушником. Її обличчя залишалося спокійним — ні образи, ні злості.
Вона підійшла до столу, поставила перед гостями гаряче і сіла на своє місце. Поруч із її приборами лежав мобільний телефон.
— Їжте, — сухо кинула вона.
— Знову курка? — Міша невдоволено поколупав виделкою у страві. — Я ж просив купити нормальне м’ясо. Свинину чи яловичину. Перед людьми соромно.
— Свинина закінчилася, — відповіла Дарина.
— У неї закінчилася! — розлютився Міша. — Коли я даю гроші на продукти, можна й у нормальний магазин сходити, а не в цей, що біля дому. Я тобі минулого тижня п’ять тисяч переказував!
— Ти переказував їх на комуналку, — уточнила Дарина. — Бо тобі не вистачало на страховку.
Таня опустила очі в тарілку — їй явно було ніяково через цю сімейну сварку. Олег кашлянув і потягнувся за хлібом.
— Мішо, давай без цього, — Дарина подивилася чоловікові прямо в очі.
— А чого без цього? — Міша відчув, що втрачає авторитет перед другом. — Правду сказати не можна? У своїй власній квартирі!
Я пашу, щоб ти тут королевою сиділа. Вранці поїхав — ти за комп’ютером. Увечері приїхав — ти за комп’ютером.
Дарина трохи схилила голову набік. Вона дивилася на чоловіка з дослідницьким інтересом, наче на рідкісного жука.
— Значить, я на шиї сиджу?
— А де ж ще? — Міша розвів руками, шукаючи підтримки в Олега. — Чоловік має бути кам’яною стіною. Я цю стіну збудував.
Але ж має бути віддача! А тут суцільне споживання. Дай, купи, принеси. На свої забаганки нехай сама заробляє! Чоловік у домі господар. Як я сказав, так і буде.
Не подобається — йди сама в офіс попрацюй, дізнаєшся, почім ківш лиха. А то сидить, пальцем не поворухне.
Дарина перевела погляд на гостей. Таня сиділа червона як рак. Олег жував із максимально відстороненим виглядом, втупившись у салатницю.
— Добре сказано, — Дарина взяла зі столу телефон. — Прямо в точку. Стіну побудував. — Вона розблокувала екран.
— Ти кому там дзвонити зібралася? — нахмурився Міша. — Ми взагалі-то сидимо, спілкуємося. Прибери телефон.
— Нікому, — Дарина додала гучності на максимум. — Просто хочу ввімкнути одну цікаву лекцію. Про кам’яну стіну.
Вона поклала телефон посеред столу, прямо між салатницею та тарілкою з куркою, і натиснула «плей».
З динаміка пролунав голос Міші — той самий, тонкий і майже плаксивий:
«Мамо, ну виручи. До зарплати ще тиждень, а в мене на картці триста гривень… Хлопці засміють, якщо я замовлення скасую…»
Міша за столом здригнувся. Його рука з виделкою завмерла в повітрі.
З телефону долинуло незадоволене бурмотіння Зінаїди Петрівни, а потім знову голос її сина:
«Вона вчора двадцять тисяч переказала на іпотеку, злюща як собака. Якщо я в неї зараз ще десятку попрошу, вона мене живцем з’їсть…
Скажи Дарині, що тобі потрібні ліки, вона перекаже. Вона ж тобі не відмовить. А ти мені скинеш.
Ну ма-а-ам… Я вже місяць нормального м’яса не їв, одними сосисками давлюся!»
Дарина натиснула на паузу.
За вікном проїхала маршрутка, шарудячи шинами по мокрому асфальту. Десь за стіною у сусідів бубнів телевізор.
Міша сидів, втягнувши голову в плечі. З нього миттєво злетіла вся пиха. Обличчя витягнулося й посеріло.
Він втупився у свою тарілку, категорично уникаючи погляду Олега.
Олег раптом знайшов дуже цікавим візерунок на своїй паперовій серветці й почав ретельно розгладжувати її пальцями.
Таня прикусила губу, борючись із бажанням чи то розсміятися, чи то провалитися крізь землю прямо до сусідів знизу.
— Фермерська ковбаса, кажеш? — Дарина кивнула на нарізку. — З тих самих сосисок?
Міша мовчав. Вона підвелася зі стільця, підхопила телефон і поклала його на поличку під дзеркалом.
— Їжте, дорогі гості, — рівно сказала Дарина. — Господар старався. Всю сім’ю на собі тягне, втомився, бідолаха. М’яса ось не бачить. — Вона обійшла стіл. — А я піду до монітора.
Завтра платіж за світло та воду робити. Кам’яна стіна його явно не потягне — йому ще за бензин платити.
Дарина вийшла з кухні. Міша сидів нерухомо. Він не кричав, не обурювався і не намагався нічого пояснити.
Виправдовуватися не було чим. Міф про суворого годувальника розсипався на дрібні шматочки прямо над недоїденою куркою.
— Ну… буває, — вичавив із себе Олег, не піднімаючи очей.
Міша мовчки потягнувся до пляшки й налив собі повний келих. Напій хлюпнув через край, залишаючи на світлій скатертині розпливчасту пляму…
Через тиждень у квартирі нічого кардинально не змінилося.
Дарина так само сиділа за ноутбуком, а Міша так само їздив на роботу. Вони не розлучилися і не сварилися з биттям посуду.
Правда, тепер, повертаючись додому, Міша мовчки йшов на кухню, розігрівав собі макарони і тихо їв, не коментуючи меню.
А Зінаїда Петрівна раптом перестала дзвонити і просити гроші на ліки.
Кам’яна стіна дала тріщину, але стояти продовжувала. Просто тепер усі знали, з чого вона зліплена.
