Я допомогла синові купити квартиру, але невістка не впустила мене на поріг під час зливи.
— Галино Ігорівно? — замість привітання сухо вимовила вона, оглядаючи мене згори донизу. — Ви без попередження. Щось сталося? Чого хотіли?
Я розгубилася.
— Мариночко, я… пробач, — забурмотіла я, відчуваючи, як слова плутаються у роті, а сама я перетворююся на якусь настирливу прохачку. — Там така злива на вулиці…
Я без парасольки, промокла геть усе. Думала, заскочу до вас на десять хвилин, перечекаю трохи, поки вщухне… можна?
Марина навіть не прибрала руки з одвірка…
…Я йду під дощем і плачу. Сльози змішуються з холодними краплями на обличчі, і це навіть добре — ніхто не бачить.
Хоча кого я обманюю? На вулиці взагалі нікого немає в таку негоду.
Усі нормальні люди сидять по домівках, п’ють гарячий чай і дивляться крізь затишне скло на цю сіру листопадову зливу.
А я йду. І плачу. І почуваюся повною дурепою.
Ну й що, що не запропонували чаю? Якась дрібниця! Я ж доросла, зріла жінка. Мені шістдесят три роки, я завідую виробництвом у їдальні, у мене в підпорядкуванні двадцять осіб.
Я щодня розв’язую сотні проблем, залагоджую конфлікти, даю раду складним ситуаціям. А тут розплакалася через відсутність звичайної чашки окропу, наче маленька дівчинка.
Можна ж було в будь-яке кафе зайти. Або в цілодобовий маркет. Та зрештою — просто дотерпіти додому, тут іти якихось п’ятнадцять хвилин.
Ось дійду зараз, поставлю чайник, наллю собі велику чашку, сяду біля вікна. Скільки завгодно того чаю вип’ю, як якийсь дореволюційний купець за самоваром!
Але сльози чомусь не зупиняються. Ключ ніяк не входить у шпарину — руки тремтять від холоду та образи.
Нарешті відчиняю двері своєї малометражки. Двадцять два квадратних метри, які я колись отримала як молодий фахівець.
Сорок років тому це здавалося неймовірним щастям — власна житлова площа! А зараз… Зараз це просто тісна кімната з кухонним куточком і крихітним санвузлом.
Знімаю мокре пальто, що важко обдирає плечі, стягую промоклі туфлі. Треба б переодягнутися, але сил немає взагалі. Наливаю склянку води з-під крана, роблю кілька жадібних ковтків.
Перечіплюючись, іду до дивана й накриваюся старим пледом — тим самим, який Олежка так любив у дитинстві.
— Мамо, накрий мене! — лунає в голові його дитячий голосок із минулого. — Цей плед чарівний, він захищає від усіх монстрів!
Згадую це — і знову плачу. Зарившись обличчям у подушку, як маленька. Хоча яка з мене дівчинка — немолода, сива, вгодована тітонька.
Господи, ну навіщо я туди пішла? Навіщо?
Просто дощ був надто сильним. Я поверталася з роботи, і раптом ливнуло як із відра, а я, як на зло, без парасольки. Промокла наскрізь за лічені секунди. Промерзла до кісток.
І подумала: «А що? Син же поруч живе, за два квартали. Забіжу на хвилинку, трохи обсохну, перечекаю негоду — у дітей».
Я завжди подумки кажу «у дітей». Вони для мене єдине ціле — мій син Олег та Марина, його дружина.
Піднімалася сходами по їхньому під’їзду — такого гарного, світлого, з консьєржем і дзеркалами. Раділа щиро, що синові добре живеться. Що я змогла. Змогла зібрати гроші на цю квартиру!
Десять років відкладала кожну копійку на перший внесок, брала нічні зміни, відмовляла собі в маленьких приємностях.
Зате в мого Олежки є власна житлоплоща. Нормальна. Не така, як моя комірчина.
Натиснула на дзвінок. Серце радісно калатало.
Двері відчинила Марина. У розкішному шовковому халаті, волосся зібране в простенький, але вишуканий пучок. Молода, струнка, доглянута.
Вона здивовано звела брову й навіть не зробила кроку назад, заблокувавши собою дверний отвір.
— Галино Ігорівно? — замість привітання сухо вимовила вона, оглядаючи мене згори донизу. — Ви без попередження. Щось сталося? Чого хотіли?
Я розгубилася. Вода стікала з мого капелюха просто на килимок перед їхніми дверима.
— Мариночко, я… пробач, — забурмотіла я, відчуваючи, як слова плутаються у роті, а сама я перетворююся на якусь настирливу прохачку. — Там така злива на вулиці…
Я без парасольки, промокла геть усе. Думала, заскочу до вас на десять хвилин, перечекаю трохи, поки вщухне… можна?
Марина навіть не прибрала руки з одвірка.
Вона повільно повернула голову до вікна на сходовому майданчику, а потім знову подивилася на мене. Очима, у яких не було жодної краплі тепла.
— Галино Ігорівно, але ж дощ уже майже скінчився, — спокійно й карбуючи кожне слово, мовила вона. — Та й ми з Олегом зараз виходимо, їдемо у справах.
Нам збиратися треба. А від нас до вашої… ну, до вашої хати тут іти декілька хвилин. Ви спокійно дійдете.
— А… Олег вдома? — безнадійно тихо запитала я, визираючи з-за її плеча вглиб коридору.
— Олег у душі, поспішає, — відрізала Марина й трохи прикрила двері. — Тож ви йдіть, не затримуйтеся. На все добре.
— Так… так, звісно, — пробурмотіла я, відступаючи на крок назад. — Вибачте, що потурбувала. Збирайтеся.
Двері клацнули й зачинилися. Тільки й усього.
Я обернулася. Злива справді на хвилину стишила хід, лишивши тільки дрібну мряку.
Але варто було мені вийти з під’їзду, як небо знову розкололося навпіл, і потоки води обрушилися на місто з новою силою. Сльози самі полилися з очей.
Але це й добре — ніхто не побачить, що я плачу…
Зараз я лежу на дивані, п’ю воду дрібними ковтками. Навіть гарячого чаю вже не хочеться. Ні краплі. Хоча ще вранці я мріяла про затишний вечір: як прийду, заварю запашний чай з бергамотом, дістану печиво…
А зараз — тільки холодна вода. І мокра від сліз подушка.
Я ж не якась істеричка чи вередлива баба. На роботі мене поважають. Я справедлива, сувора, але без самодурства. Я вмію тримати себе в руках за будь-яких обставин!
Коли кухарі сваряться до крику — я заспокоюю їх одним поглядом. Коли постачальники намагаються привезти неякісний товар і грубіянять — я жорстко, без зайвих емоцій поставила б їх на місце.
Я сильна жінка. То чому ж зараз розвалююся на шматки через те, що мені банально не запропонували чаю?
Це ж дурниця! Звичайна побутова дрібниця!
Але серце стискається так боляче, що стає важко дихати. Бо справа ж зовсім не в чаї.
Я згадую той день, коли ми нарешті оформили угоду й купили Олегу цю квартиру. Як він тоді міцно обійняв мене за плечі, закружляв і вигукнув:
— Мамо! Ти в мене найкраща! Ти просто чарівниця!
Я тоді теж плакала від щастя. Але то були зовсім інші сльози. Світлі, теплі.
Згадую їхнє весілля. Я ж усе організувала сама. Все оплатила: ресторан, кортеж, тамаду, фотографа.
Хотіла, щоб у мого сина все було «як у людей». Щоб не гірше, ніж у тих, у кого багаті батьки, гроші, зв’язки. Щоб йому не було соромно перед нареченою та її гостями.
Марина тоді обійняла мене й сказала:
— Дякую вам за все, мамо.
Це був перший і останній раз. Після весілля «мама» зникла. З’явилася холодна «Галина Ігорівна». А частіше — взагалі звернення без імені: «Передайте сіль», «Заберіть тарілку».
Я й зараз допомагаю їм виплачувати кредит за їхнє нове авто. Щомісяця віддаю третину своєї зарплати. Бо машина молодій сім’ї потрібна, я ж усе розумію! Як зараз без машини?
Я ніколи не лізу в їхнє життя. Приходжу тільки тоді, коли звуть — на дні народження чи Новий рік.
Купую їм дорогі подарунки, хоча собі нове пальто не можу дозволити вже третій рік поспіль. Нічого, моє старе ще міцне, походжу.
Я не даю непроханих порад. Не розпитую, коли вже дочекаюся онуків. Не критикую Маринине куховарство, хоча як професіонал бачу всі її огріхи.
Я ж ідеальна свекруха! Ненав’язлива, делікатна, поміркована.
То чому тоді на власному порозі мене зустрічають крижаним питанням: «Чого хотіли?»
Від цієї думки робиться ще холодніше, ніж від промоклого одягу.
Адже я геть одна. У своїй малометражці, яку колись вважала лише тимчасовим прихистком: «Ось вийду заміж, народимо з чоловіком діточок, купимо велику квартиру…»
Не вийшла. Батько Олега зник одразу, як дізнався, що в нас буде дитина. Інших чоловіків у моєму житті так і не з’явилося — не було коли, та й не хотілося комусь чужому довіряти.
Усі свої сили, усе серце я віддала синові. Не хотіла псувати йому дитинство чужими «вітчимами». Не хотіла, щоб він почувався зайвим.
Думала: «От вирощу сина, поставлю на ноги — тоді й про себе подбаю».
А поки ростила — молодість непомітно минула. А за нею проскочили й зрілі роки.
І ось підсумок. Я тут. Сама. Шістдесят три роки. Промокла наскрізь. З розбитим серцем через чашку чаю, яку мені пожаліли.
Адже насправді справа не в чаї.
Я просто хотіла, щоб ці двері відчинилися з теплою посмішкою. Щоб хтось сплеснув у долоні й вигукнув:
— Боже, мамо! Ти ж уся промокла! Заходь швидше, скидай пальто! Я зараз чайник поставлю, дам тобі сухий халат, щоб ти не захворіла!
Щоб мене посадили на диван, загорнули в плед і дали в руки гарячу чашку.
Щоб я була не «Галина Ігорівна», яка прийшла невчасно й заважає чужим справам, а мама. Просто мама, яка має повне право прийти до свого сина, коли їй за вікном холодно, самотньо й мокро.
Але виявляється, такого права в мене немає.
Телефон на столі мовчить. Син не подзвонить — він навіть не знає, що я приходила. Марина йому не скаже. Навіщо забивати голову такими дрібницями?
Світ від цього не розвалився. Завтра вранці я знову вдягну сухий костюм, піду на роботу, перевірятиму накладні, строгим голосом сваритиму постачальника за неякісне м’ясо й підбадьорюватиму дівчат-кухарок.
Я знову стану сильною, впевненою, серйозною Галиною Ігорівною.
Але десь глибоко всередині та маленька, замерзла дівчинка, яку не пустили погрітися на поріг власного сина, так і залишиться стояти під проливним дощем.
І найстрашніше — я нікому й ніколи про це не розкажу. Бо й справді… ну що за дурниця? Просто чашка чаю, якої не було.
