«Увага та близькість — щовечора!» — висунув свої умови залицяльник. Я встигла озвучити лише одну свою вимогу. Його реакція була шаленою…
…Я дивилася на нього й відчувала, як остигає мій стейк із лосося, який я тепер навряд чи зможу проковтнути через клубок нервового сміху, що підступив до горла.
Віталій, 43 роки, сидів навпроти мене в ресторані, акуратно нарізав м’ясо на дрібні шматочки і щойно, з абсолютно кам’яним обличчям, виклав мені свій «райдéр» для спільного життя.
Це прозвучало так, ніби я влаштовувалася до нього домробітницею з розширеним функціоналом.
Усе починалося досить стандартно для п’ятничного вечора. Коли тобі 38, ти втомилася від самотності й вирішила дати шанс черговому «нормальному» чоловікові з сайту знайомств.
Віталій здався мені адекватним: на фото був у піджаку, у листуванні писав грамотно, відразу запросив не «погуляти в парку», а в гарне місце.
Я, наївна душа, думала: ну раптом, хто знає, може, він справді серйозний чоловік, налаштований на сім’ю, як і писав.
Першу годину він розповідав про себе, і це було навіть терпимо, хоча трохи задушливо.
Розказував, як він піднімав відділ з колін. Як його не цінують підлеглі. Як колишня дружина виявилася «пустушкою», яка тільки й знала, що вимагати грошей.
Я кивала, посміхалася, попивала напій і думала, що, ну гаразд, у всіх свої травми, може, він просто хоче виговоритися.
А потім, коли принесли гаряче, він раптом відклав виделку, подивився на мене своїм пронизливим, оцінювальним поглядом і вирішив «перейти до справи».
Щоб ми, як він висловився, «не марнували час одне одного».
— Розумієш, Марино, я дорослий чоловік, мені ці всі ігри не потрібні, період цукерок і букетів — це для студентів, — почав він, поправляючи серветку. — Мені це не потрібно.
Я шукаю жінку для життя. Я багато працюю, втомлююся, нерви, сама розумієш. Тому в мене є чіткі умови.
Я напружилася, але нічого не показала. Думаю, ну хто знає, може, скаже «не диміти на балконі» або «не чіпати мої вудки».
А він продовжив, загинаючи пальці:
— По-перше: вдома завжди має бути чисто й приготовано їжу, я напівфабрикати не їм, у мене слабкий шлунок, тільки домашнє, свіже.
Друге: вихідні ми проводимо так, як я планую, бо я голова сім’ї. І третє, найголовніше…
Він зробив паузу, відпив води й подивився мені прямо в очі.
— Увечері обов’язково має бути романтична програма, без «болить голова» чи «я втомилася».
У чоловіка є потреби, і якщо жінка поруч, вона зобов’язана дарувати йому увагу й ласку. Це запорука здоров’я та міцного шлюбу.
Чому вони завжди шукають не дружину, а багатофункціональну побутову техніку?
Я спочатку подумала, що він жартує. Що зараз він посміхнеться і скаже: «Та годі, розслабся».
Але ні, він дивився серйозно, навіть з якимось викликом. Мовляв, ну що, готова підписатися під цими правилами чи підеш шукати іншого дурня?
І мене раптом охопило таке дивне відчуття — суміш огиди й жалю до цього дорослого дядька, який дожив до сивих скронь, але так і не зрозумів, що стосунки — це не товарно-грошовий обмін.
У його уявленні про світ усе було гранично просто і, як йому здавалося, чесно.
Він приносить «мамонта». Хоча, судячи з його розповідей про іпотеку на однокімнатну квартиру не в найкращому районі, мамонт там був худий і крихітний.
А жінка за це має повністю обслуговувати його побут і забезпечувати вечірній комфорт.
Я сиділа й крутила в руках ніжку келиха, дивлячись на його впевнене обличчя. Він чекав моєї згоди, що я зараз зрадію такій «чіткій позиції».
А в мене в голові крутилася думка: ось він хоче палку близькість щодня. Обов’язково. А мене він запитав? Мені це потрібно щодня саме з ним?
А якщо я з роботи приповзла, ноги гудуть, і я хочу просто лягти «зірочкою» і дивитися серіал?
Ні, я маю стати до плити, наварити йому «свіжого», а потім ще й зображати пристрасть, бо в нього «потреби».
— Віталію, — сказала я максимально спокійно, хоча всередині мене все кипіло. — Умови цікаві, я їх почула.
Але раз ти озвучив свої вимоги, значить, я можу озвучити свої? Адже стосунки — це двосторонній процес.
Він трохи здивувався, підняв брову, але великодушно кивнув, ніби: «Ну давай, що там у тебе».
Мабуть, очікував, що я попрошу не розкидати шкарпетки або дозволити завести кота.
— Послухай, — почала я. — Якщо ми переходимо на такий формат, де я забезпечую тобі абсолютний затишок рівня «все включено», незважаючи на моє самопочуття та бажання, то це вже робота.
Причому у дві зміни. Перша — у мене в офісі, друга — біля плити та у спальні з тобою.
Щоб я завжди була веселою, доглянутою, у гарному настрої й з бажанням радувати тебе щоночі, мені потрібно відновлюватися.
Він напружився, виделка в його руці завмерла.
Інтуїція у чоловіків на такі речі працює безвідмовно, він уже зрозумів, до чого я веду, але перебивати поки не став.
— Тому моя перша й єдина умова, — я посміхнулася наймилішою посмішкою, на яку була здатна. — Ти повністю береш на себе мої фінансові питання.
Кредит на машину, комунальні послуги, продукти (бо готувати я буду з того, що ти купиш), косметолога, фітнес, і даєш мені фіксовану суму.
Скажімо, тридцять тисяч на місяць, на особисті витрати. Щоб я могла не гарувати на роботі, а берегти сили й натхнення для наших обов’язкових вечірніх зустрічей. Домовилися?
Реакція була миттєвою та феєричною. Я навіть не очікувала, що в людини може так швидко змінюватися колір обличчя — від нормального бежевого до пурпурно-червоного.
Він грюкнув виделкою об тарілку так, що на нас обернулися люди за сусіднім столиком, і в його очах я побачила непідробну лють.
— Ти що, зовсім з глузду з’їхала?! — закричав він, миттєво забувши про свій «інтелігентний» тон. — Тридцять тисяч?! За що?! Ти себе в дзеркало бачила?
Я сім’ю шукаю, а не утриманку! Ви всі однакові, вам тільки гроші потрібні! Я тобі пропоную серйозні стосунки, а ти мені цінник виставляєш?!
— Тихіше, Віталію, люди дивляться, — я спробувала його вгамувати, але куди там — його вже понесло.
— Та нехай дивляться! Нехай бачать, які зараз жінки стали!
Він підхопився, ледь не перекинувши стілець, і продовжив:
— «Фінансові питання» закрити! А обличчя не трісне? Та я за такі гроші знайду тих, хто мені ноги митиме!
Він ревів, і в цьому крику було стільки образи на весь жіночий рід.
Виявляється, його «умови» — це нормально, це «природа» і «чоловіче право». А мої умови — це меркантильність.
Тобто, якщо я буду обслуговувати його безкоштовно — я гідна жінка, берегиня домашнього вогнища.
А якщо я прошу компенсацію за свій час, працю й енергію — я продажна. Подвійні стандарти в дії.
— Я за тебе платити не буду! — гаркнув він наостанок.
Чоловік вихопив із кишені пом’яту купюру в п’ятсот гривень (мабуть, за свою долю вечері) і кинув її на стіл.
— Сама за свого лосося розплачуйся, клята бізнес-леді!
І пішов швидко, майже вибіг, кумедно перебираючи ногами у своїх гостроносих туфлях.
Я залишилася сидіти одна, під перехресними поглядами інших відвідувачів. Хтось дивився зі співчуттям, хтось із цікавістю.
А мені раптом стало так смішно й легко, ніби я щойно уникнула величезної помилки.
Чому вони вважають, що бути з ними — це нагорода?
Я покликала офіціанта, попросила рахунок і ще келих рожевого, бо після такого цирку треба було перепочити.
Поки чекала, прокручувала в голові його слова.
Чоловік у 43 роки впевнений, що світ обертається навколо його потреб. А що хоче партнерка? Це неважливо.
Він сприймає жінку не як особистість, а як корисний набір опцій. І коли вона починає говорити про власні кордони, у нього ламається шаблон.
Для нього приготування їжі, прибирання та емоційне обслуговування — це «нічого складного», це «жіноча природа».
А ось його робота в офісі — це подвиг. Тому він вважає, що його присутності та середньої зарплати цілком достатньо, щоб покрити всі витрати енергії жінки.
Він щиро не помічає дисбалансу, пропонуючи суцільні обов’язки під виглядом «родини».
Я допила, оплатила рахунок (лосось, до речі, виявився смачнішим, коли я перестала нервувати) і вийшла на вулицю.
Я йшла й думала: дякую, всесвіте, що він показав своє справжнє обличчя відразу. А не через пів року, коли я б уже закохалася, перевезла до нього речі й почала б підлаштовуватися під ці безглузді правила, думаючи, що проблема в мені.
