— Якщо тато хоч слово скаже, ми одразу встаємо й йдемо.
— Ну, потерпи заради мене, — заскиглила Поліна, перекриваючи вихід із кімнати. — Мамі шістдесят років.
— Ювілей. І що з того?
— Та незручно ж.
— Незручно спати на стелі. А мені туди йти просто не хочеться, бо знову будуть їхні закиди.
Матвій кинув на край дивана чисту сорочку. Дружина крутилася поруч, заглядала в очі, поправляла комір своєї світлої блузки.
— Я тобі обіцяю, — вона театрально притиснула руки до грудей. — Якщо батько хоч якось пожартує про аварію, ми встаємо й ідемо. — Відразу.
— Разом.
— Обіцяю!
Матвій поглянув на дружину важким поглядом знизу вгору.
— При першому ж жарті?
— При першому ж! — кивнула Поліна.
— Тільки давай без скандалів.
— Тихо зберемося і поїдемо додому.
— Ніхто навіть слова не скаже.
Він сів на пуфик біля дзеркала. Праве коліно неприємно занило — наслідки тієї самої аварії, що сталася півтора місяця тому.
Якийсь лихач на позашляховику вилетів на червоне світло, зім’яв Матвію весь перед недорогої машини і відправив його на лікарняний.
Жодної його провини там не було, страхова все визнала.
Але для родичів дружини сухі факти значення не мали. У них була своя версія реальності.
Це почалося не вчора. Ще сім років тому.
На їхньому скромному весіллі теща Нінель Борисівна взяла мікрофон і замість побажань щастя виголосила тост, який Матвій запам’ятав на все життя.
Вона тоді розпливлася в усмішці й сказала:
— Полінка у нас дівчина видна, могла б і бізнесмена знайти, щоб як за кам’яною стіною бути.
Але кохання зле, тож кохай свого простого інженера, куди діватися, раз уже сама вибрала.
Гості тоді ніяково посміялися. Поліна вдала, що це така мила сімейна іронія. А Матвій проковтнув.
І ковтав усі сім років. Кожне сімейне свято перетворювалося на змагання: хто болючіше підколе зятя.
Тесть, Геннадій, обожнював наїжджати на заробітки Матвія, на його стару машину, на затяжний ремонт у їхній двокімнатній квартирі.
Поліна завжди сиділа поруч, опускала очі в тарілку з салатом і шепотіла:
— Ну не звертай уваги, у тата такий гумор, він же люблячи.
Але аварія стала останньою краплею. Коли Матвій лежав удома із зафіксованою ногою, тесть зателефонував дочці.
Він голосно, так що було чутно через увесь коридор, поцікавився ситуацією.
— Ну що там ваш Шумахер недороблений? — басив Геннадій із трубки. — Ще не всі стовпи в місті зібрав? Права хоч не забрали у гонщика?…
— Гаразд, — сухо кинув Матвій, підводячись. — Я йду. Але пам’ятай про домовленість. Одне криве слово — і ми йдемо.
Поліна радісно сплеснула в долоні й поспішила до передпокою за туфлями.
Святкували в невеликому, але пафосному кафе на околиці. Столи ломилися від закусок, голосно грала естрадна музика.
Нінель Борисівна сиділа на чолі столу з високою зачіскою і прихильно приймала конверти від численної рідні.
Матвій з Поліною затрималися в заторах хвилин на п’ятнадцять.
— О, пішоходи підтягнулися!
Гучно гаркнув Геннадій з іншого кінця залу, ледь вони переступили поріг.
— Матвію, ти чого кульгаєш? Педалі плутаєш, навіть коли пішки йдеш?
Кілька тіточок відверто захихикали, прикриваючи роти серветками.
Матвій зупинився. Повернув голову до дружини.
Поліна поспішно стягнула плащ, віддала його гардеробнику й натягнула на обличчя штучну усмішку.
— Тату, ну досить, — напівголосно пробурмотіла вона. — Давай не починай. У мами все-таки свято.
Вона не розвернулася до виходу. Вона пішла до вільного стільця біля тітки Зіни.
Матвій міцно стиснув щелепи, але промовчав. Гаразд. Вступний жарт. Подивимося, що буде далі.
Він сів поруч із дружиною, намагаючись витягнути хвору ногу під скатертиною так, щоб нікому не заважати.
Перші сорок хвилин минули відносно спокійно. Дзвеніли келихи, родичі обговорювали дачні справи, розсаду та ціни на комунальні послуги.
Матвій мовчки накладав собі їжу, принципово не вступаючи в загальні розмови.
Поліна метушилася, підливала йому сік, старанно вдаючи, що все чудово.
Але довго ідилія не тривала. Тітка Зіна, рідна сестра тещі, промокнула губи й повернулася до Поліни.
— А ви куди у відпустку цього року? — голосно поцікавилася вона. — На дачі знову сидітимете?
Ось Оленка моя з чоловіком поїхали до Туреччини. Ну, у неї чоловік не сидить склавши руки, відкрив два магазини вже.
Поліна нервово знизала плечима.
— Та ми поки що не планували, тітко Зіно. У Матвія ось машина зламалася, непередбачені витрати. Потім вирішимо.
— Ой, та яка там машина, — відмахнулася тітка. — Одна назва. Давно б її на брухт здали.
Чоловік має заробляти так, щоб дружина на таксі їздила, а не в сервісах копійки рахувала. Правда, Геннадію?
Тесть на іншому кінці столу задоволено хмикнув і підняв чарку.
Матвій втупився поглядом у тарілку. Він чекав.
Він чекав, що Поліна зараз скаже: «Тітко Зіно, не рахуйте наші гроші». Або хоча б: «Матвій добре заробляє, нам вистачає».
Натомість дружина винувато посміхнулася.
— Ну, не всім же бути бізнесменами, — м’яко відповіла Поліна. — Ми живемо за своїми статками. Головне, щоб людина була доброю.
Матвій подумки усміхнувся. Жити за статками… Наче про бездомного пса, якого з жалю пустили в дім.
А потім Геннадій вирішив виголосити головний тост.
Тесть важко підвівся, поправив піджак на чималому животі й постукав ручкою виделки по келиху, закликаючи до тиші.
Родина слухняно замовкла.
— За Нінель! За мою дружину! — почав він голосно, піднесено. — Добре, що ти в мене жінка мудра. І за кермо ніколи не рвешся!
А то є у нас тут деякі… Купують права в підземному переході, лізуть на дорогу, а потім нормальним людям машини б’ють.
Вип’ємо за те, щоб у нашій родині більше не було таких водіїв! І щоб наші доньки чоловіків обирали з розумом, а не з проблемами!
Родина завмерла. Усі поглянули на Матвія. Хтось ховав очі, хтось відверто чекав на реакцію.
Усередині в нього не було ні злості, ні звичної образи. Лише глуха, дзвінка порожнеча.
Він подивився на Поліну. Дружина сиділа, втупившись у свою тарілку з нарізкою, її щоки палали червоними плямами.
Вона навіть не підняла очей на батька. Вона просто чекала, коли цей незручний момент минеться сам собою.
Матвій спокійно поклав виделку на стіл. Відсунув стілець. Підвівся.
— Поліно, — рівно промовив він. — Ми йдемо.
За столом зависла тягуча пауза. Геннадій так і застиг із піднятою чаркою, насупивши густі брови.
Дружина здригнулася, наче її штовхнули в спину. Вона підняла на чоловіка перелякані очі.
— Матвію… — прошепотіла вона. — Ти чого? Сядь. Люди ж дивляться.
— Ти обіцяла, — нагадав Матвій, не підвищуючи голосу. — Вставай.
— Я не можу! — голос Поліни зірвався на обурений шепіт. — Це мамин день народження! Як я піду посеред свята?! Що родичі скажуть?
— Зрозуміло, — кивнув він.
Він не став кидати серветку. Не став кричати на тестя чи доводити свою правоту тітці Зіні.
Він просто розвернувся й пішов до виходу, трохи кульгаючи на праву ногу.
— Іди-иди, провітрися! — долинуло навздогін глузливе від Геннадія. — Який нервовий. Мужик називається. Слова йому не скажи!
Поліна не побігла слідом. Вона залишилася сидіти за столом.
Додому Матвій приїхав автобусом.
У квартирі було тихо. Він не став вмикати основне світло, запалив лише бра в передпокої.
Пройшов до кімнати, дістав з антресолей стару сумку. Речей виявилося небагато. Одяг, документи, ноутбук, пара робочих інструментів, електробритва.
Він склав усе за тридцять хвилин. Потім сів на край дивана у вітальні й став чекати.
Поліна повернулася за дві години. Повернувся ключ у замку, поріг скрипнув під її підборами.
Вона увірвалася в кімнату розчервоніла, зла, на ходу розстібаючи плащ.
— Ти просто ненормальний! — з порога випалила вона. — Ти зганьбив мене перед усією ріднею! Мама розплакалася.
Татові довелося таблетки від тиску пити. Ти не міг потерпіти пару годин?! Обов’язково було цей цирк влаштовувати?!
Вона замовкла, побачивши зібрану сумку біля дивана.
— Це що таке? — її голос різко впав на октаву нижче.
— Мої речі, — сухо відповів Матвій. Він підвівся.
— Ти кудись зібрався? До матері? Через один дурний жарт батька ти влаштовуєш цей концерт зі зборами?
— Справа взагалі не в твоєму батькові, Поліно, — м’яко, майже з жалем сказав він. — Справа в тобі.
— А я тут до чого?! — обурилася дружина, схрестивши руки на грудях.
— До того, що ти щоразу притискаєш мене до стіни. Ти готова терпіти будь-які приниження, аби тільки мамі з татом було зручно.
Аби тільки сусіди й тітка Зіна нічого не сказали.
Ти пообіцяла мені сьогодні, дивлячись прямо в очі. І знову відступила, щойно запахло конфліктом.
— Я не відступила! — вона замахала руками. — Просто момент був невідповідний! Адже ювілей!
Ну як ти не розумієш, не можна псувати свято літнім людям! Вони готувалися, стіл накривали!
— Моє свято вони псують сім років. З самого весілля. І ти жодного разу, жодного разу не сказала їм «досить». Ти завжди на їхньому боці.
Поліна відкрила рота, намагаючись знайти нові виправдання.
— Та вони просто старого загартування! Вони так жартують, розумієш? А ти вічно з мухи слона робиш! Тобі тільки про себе думати виходить, а на мої почуття плювати!
— У мене більше немає дружини, — кивнув Матвій.
Слова прозвучали так чітко, що Поліна замовкла на півслові.
— Що ти мелеш? — перепитала вона. — Через застілля? Ти з глузду з’їхав?
— Ні. Через те, що у твоїх батьків є зручна донька. А дружини в мене немає. Є дівчинка, яка боїться, що тато буде сваритися.
Він перекинув ремінь сумки через плече.
— Матвію, зачекай! — вона перегородила йому шлях у коридор. — Ну вибач! Ну хочеш, я з батьком поговорю?
Завтра ж подзвоню і висловлю все! Матвію, ну не руйнуй сім’ю через дурниці!
— Сім’я зруйнувалася, коли твій батько назвав мене невдахою, а ти сиділа й жувала нарізку, — мимохідь кинув він, м’яко, але непохитно відсуваючи її вбік.
Він вийшов у передпокій. Поліна йшла за ним по п’ятах, щось доводила, звинувачувала його у зраді, потім знову просила залишитися й охолонути до ранку.
Матвій відчинив вхідні двері.
— Ключі я залишу в поштовій скриньці, коли заберу решту коробок у вихідні, — сказав він, дивлячись на неї востаннє.
Він ступив на сходовий майданчик і викликав ліфт.
Поліна залишилася стояти у дверях, все ще не вірячи, що звичний сценарій, у якому вона завжди могла вмовити його почекати, більше не працює…
Через місяць Матвій сидів на кухні в новій орендованій кімнаті.
Квадратні метри були крихітними, меблі старими, а за вікном гуділа жвава траса.
Він насипав у чашку дешеву розчинну каву, залив окропом і зробив ковток.
У квартирі ніхто не з’ясовував стосунків, ніхто не дзвонив із вказівками, ніхто не вимагав відповідати чужим очікуванням.
Матвій витягнув хвору ногу під стіл і вперше за довгий час відчув, що йому легко дихати.
