— Спочатку робите губи «варениками», а потім дивуєтеся, що вас запрошують не заміж, а порозважатися… — висловився кавалер…
…Найприкріше в таких зустрічах навіть не те, що людина говорить гидоту. До гидоти, якщо чесно, у мене вже виробився імунітет.
Найприкріше — це коли ти встигаєш повірити, що все йде нормально.
Я тоді стояла біля дзеркала в передпокої й удруге за ранок фарбувала губи. Стирала серветкою, знову підводила, відходила на крок, мружилася, знову стирала.
Мій син сказав би: «Мамо, ну хто тебе там під мікроскопом розглядатиме?» А я якраз знала, що будуть. Не під мікроскопом, звісно. Але будуть.
Губи я зробила за три тижні до цього. Не «варениками», як потім висловився один не дуже розумний чоловік, а трішки. Зовсім небагато.
Я, якщо чесно, навіть не збиралася. Пішла з подругою «за компанію» до салону, посиділа в коридорі, послухала, як адміністраторка вмовляє якусь жінку на «легкий освіжаючий об’єм», і раптом подумала: а чому б і ні?
Зробила. Не те щоб я після цього стала красунею з серіалу. Просто обличчя ніби освіжилося. Я сама це бачила.
Подруга сказала:
— Головне — не переборщила.
Косметологиня теж запевняла, що все дуже делікатно, природно: «Ніхто навіть не зрозуміє, просто вигляд буде відпочилим».
Ось на це «ніхто не зрозуміє» я, мабуть, і купилася.
На сайті знайомств у мене були старі фотографії. Не десятирічної давнини, але до візиту до косметолога.
Я все збиралася їх оновити, а потім подумала: та ну, особливої різниці немає. Що там може змінитися?
Живу людину ж не за губами визначають. Як з’ясувалося — ще й як визначають.
З Іллею ми листувалися відносно недовго. Днів вісім, може, дев’ять. І зустрілися в парку. Ну а що: погода гарна, кафе набридли, а в парку можна спокійно прогулятися й поговорити.
Мені ця ідея дуже навіть сподобалася. Середина квітня, сонце вже тепле, хоч повітря ще свіже.
Я приїхала трохи раніше, пройшлася вздовж огорожі, купила каву в паперовому стаканчику й сіла на лавочку біля клумби, де щойно почали прокльовуватися якісь боязкі квіти.
Іллю довго чекати не довелося. Підійшов хвилин через п’ять, привітався, усміхнувся. І ось тут я побачила, як у нього на частку секунди змінилося обличчя.
Він затримав дивний погляд на мені, потім одразу знову усміхнувся, навіть удав, що нічого не сталося, але вже з першої хвилини я зрозуміла: побачене його здивувало.
Якщо чесно, я навіть подумки похвалила його за витримку. Бо чоловіки іноді взагалі не вміють приховувати розчарування. А цей стримався.
Запитав, як дісталася, чи не замерзла, пожартував про погоду. Ми пішли алеєю вздовж ще голих дерев, повз мам із візочками та пенсіонерів, які вже зайняли всі сонячні лавочки.
Спочатку розмова йшла нормально. Він запитав, чи давно я розлучена. Потім почав розповідати про сина й колишню дружину — дуже обережно, без звичної чоловічої жовчі.
Я навіть трохи розслабилася. Подумала, що, напевно, даремно накрутила себе з самого ранку.
Але він усе одно час від часу якось дивно на мене дивився. Наче намагався зіставити образ із листування з живою людиною перед собою.
Хвилин через двадцять ми зупинилися біля кіоску з кавою. Він запитав:
— Тобі ще взяти?
Я відповіла:
— Нічого, дякую, у мене ще є.
Він кивнув і раптом запитав:
— Слухай, а фото ти давно робила?
Я відповіла чесно:
— Восени, здається. А що?
Він посміхнувся:
— Та так. Просто в житті ти трохи інша.
Ось це «трохи інша» жінки розуміють краще за будь-які прямі слова. Я відчула неприємний укол, але все ж вирішила не загострювати ситуацію.
— Ну, ми всі в житті трохи інші.
— Це так. Але губи ти нещодавно зробила?
Я навіть не відразу знайшла, що відповісти. Ми були не в тих стосунках, де такі питання взагалі можна ставити вголос.
— Нещодавно. А що таке?
Він знизав плечима:
— Та нічого. Просто видно.
Знову можна було б звести все до жарту, змінити тему, удати, що це мене не зачепило. У молодості я саме так і робила. Але того дня я вже не хотіла нікого рятувати.
Ми пішли далі. Він почав розповідати про якусь знайому, яка «теж себе переробила», потім про природність, потім про те, що жінки часто чомусь «наздоганяють молодість».
Усе це звучало поки що в межах міркувань. Неприємних, але терпимих. Я мовчала. Він, мабуть, вирішив, що мовчання — знак згоди або дозвіл продовжувати.
Потім зупинився біля лавочки, подивився на мене співчутливо й сказав:
— Навіщо тобі це в 45 років?
Ось тут мене вже справді зачепило. Ну зробила й зробила, зрештою, не його ж гроші витратила!
Уся ця чоловіча зверхність, упевненість, що він має право оцінювати, схвалювати чи не схвалювати моє обличчя, мій вік, мої спроби сподобатися собі…
Причому з таким виглядом, ніби він не ображає, а рятує мене від помилки.
Я запитала:
— А тобі яке діло?
Він навіть трохи розгубився:
— Та ніякого. Я просто кажу як є.
— Тобто ти вважаєш нормальним на першій зустрічі коментувати моє обличчя?
— А що такого? Я за чесність.
— Ні. Ти за нетактовність. Просто називаєш її чесністю.
Він хмикнув, але ще намагався триматися в образі розсудливого дорослого чоловіка:
— Слухай, ну справді. Ви спочатку робите губи «варениками», а потім дивуєтеся, що вас кличуть не заміж, а порозважатися.
Ось після цієї фрази мені навіть відповідати йому не хотілося.
Я просто стояла й дивилася на нього. На цього міцного, доглянутого чоловіка, який, можливо, вважав себе дуже прямим, дуже справжнім і дуже втомленим від жіночих «вибриків».
І думала про те, як вражаюче легко деякі люди дозволяють собі втручатися туди, куди їх взагалі ніхто не кликав.
— А тебе, значить, кличуть? — запитала я нарешті.
Він моргнув:
— А це тут до чого?
— До того. Ти зараз так упевнено міркуєш, кого і чому не кличуть заміж, ніби тобі з ранку до ночі роблять пропозиції, а ти поосто довго вибираєш.
Він почервонів від мого різкого тону:
— Не перекручуй.
— А ти не оцінюй вголос те, про що тебе не запитували.
Він замовк, але ненадовго. Мабуть, зовсім не звик, що жінка не соромиться й не виправдовується.
— Просто я вважаю, що жінка має старіти гідно.
— А чоловік?
— Ну, чоловікам простіше.
— Звісно, — кивнула я. — Особливо коли вони обговорюють чуже обличчя, а на своє вже давно не дивляться.
Це було грубо. Але, чесно кажучи, у той момент мені було байдуже. Бо мене раптом охопила не стільки образа, скільки втома.
Від цих нескінченних чоловічих коментарів, порад, оцінок, дозволів. Від того, що жінці після сорока не можна просто жити.
Їй весь час треба або «тримати форму», або «старіти гідно», або «не смішити людей», або «не запускати себе».
Що б ти не зробила — обов’язково знайдеться хтось, хто пояснить, чому це неправильно.
Я подивилася на алею, на дітей із самокатами, на жінку з таксою, яка тягнула господиню до смітника, і раптом зрозуміла, що мені вже нецікаво і що далі ця розмова мені просто не потрібна.
Ні заради досвіду, ні заради принципу, ні заради того, щоб потім чесно сказати собі: «Ну, я хоча б спробувала».
— Знаєш, Ілля, мене можна не звати заміж. Я це якось переживу. А ось побачення з чоловіком, який через пів години знайомства починає обговорювати мої губи, я точно не бажаю переживати ще раз.
Він посміхнувся:
— Ну й даремно ображаєшся. Я, між іншим, хотів як краще.
— Для себе? — запитала я.
— У якому сенсі?
— У прямому. Хотів жінку простішу, молодшу на вигляд і без усього, що тебе бентежить. То треба було чесно написати це відразу, а не вдавати з себе нормальну людину в листуванні.
Ось тут він уже образився по-справжньому:
— Ти теж, до речі, виставила старі фото.
— Старі? Це осінь, а не випускний альбом. І різниця там не у віці, а в одному візиті до косметолога. Якщо тебе так вразив цей факт, уявляю, як би ти пережив реальне сімейне життя.
Він хотів щось сказати, але я вже розвернулася й пішла до виходу з парку.
Я йшла, стискаючи стаканчик із давно остиглими залишками кави, і думала про те, як же все-таки жінки вміють сподіватися на краще навіть після всіх розчарувань.
Ось ніби доросла, розсудлива, давно нічого особливого не чекаєш… А все одно фарбуєш губи, їдеш у парк, бо раптом людина виявиться нормальною.
Удома я насамперед підійшла до дзеркала. Уважно подивилася на себе. На губи, на обличчя, на шию, на те, як лежить волосся.
Може, й справді я даремно це зробила. Може, фото треба було змінити відразу. Може, він навіть у глибині душі був радикально чесним.
Але справа взагалі була не в губах. Справа була в тому, що чоловік прийшов на зустріч не для того, щоб познайомитися.
Він прийшов оцінювати. А це завжди видно.
Я поставила чайник, дістала сирники, які приготувала ще вранці.
І раптом подумала, що все-таки добре, що він сказав це саме зараз. У парку, на першій зустрічі, серед квітневого сонця та господарів із собаками.
А не потім, коли я б уже почала сумніватися в собі перед кожним дзеркалом.
