— А мене куди? У передпокій вашого котеджу — килимок охороняти?…
…— Я вже все вирішив, мамо. Цього тижня розпочинаємо процес.
Рая завмерла посеред кухні. У руках вона тримала наполовину очищену картоплину.
— Який ще процес?
— Звичайний.
Юрко пройшов углиб передпокою просто у вуличному взутті.
— Ми продаємо цю хату.
Він по-господарськи зазирнув у вітальню, оцінюючи поглядом старі шпалери.
Рая кинула картоплину в миску на столі й поклала ніж на край мийки. Струсила воду з пальців у раковину.
— Ти нічого не переплутав?
— Мамо, ну давай без драм, га? — Юрко скривився, знімаючи куртку. — Я тобі серйозно кажу. Ми з Жанною все порахували.
Жити вшістьох у двокімнатній квартирі — це нереально. У нас другий на підході. Данькові скоро до школи. Нам треба розширюватися.
— А я тут до чого?
— До того, що ти одна живеш на сімдесяти квадратах!
Юрко кинув куртку прямо на полицю для взуття, ледь не зачепивши пакунок із сиром, який вранці занесла сусідка Ніка.
Пройшов на кухню, висунув стілець і сів, розвалившись.
— Батька не стало три роки тому, — вагомо промовив син. — Я у тебе один, тож прямий спадкоємець. Пора б уже і честь знати. Квартира має працювати на сім’ю.
Рая дивилася на нього зверху вниз, згадавши про новий договір у кухонній шухляді.
Дорослий чоловік. Тридцять шість років. А риторика та сама, що й у п’ятнадцять, коли він вимагав купити йому новий комп’ютер, бо в усіх хлопців у класі вже є.
— На яку сім’ю вона має працювати? — спокійно запитала Рая. — На твою?
— А на чию ще?! Я твій син!
— Моя сім’я, Юра, це я сама. І ця квартира — моя.
— Вона спільна! — Юрко підвищив голос, ударивши долонею по столу. — Ми з Жанною вже пригледіли чудовий варіант.
Котедж у престижному передмісті. Статус, екологія, сусіди пристойні. Не те що тут, у цьому клоповнику.
— Рада за вас. Купуйте.
— Без першого внеску не дадуть! Нам потрібно щонайменше три мільйони, щоб іпотека була підйомною. Тому план такий: цю хату скидаємо, гроші вносимо за котедж.
— А мене куди? У передпокій вашого котеджу — килимок охороняти?
Юрко відкинувся на спинку стільця. На його обличчі з’явився поблажливий вираз.
— Навіщо в передпокій? Я тобі шикарний варіант знайшов. У Покровці.
Рая притулилася стегном до кухонного гарнітура.
— Це село за сто двадцять кілометрів від міста.
— Це природа! — син видав це з таким напором, ніби намагався продати їй пилосос. — Повітря лікувальне. Тиша. Будинок добротний, дерев’яний.
Пічне опалення — це ж взагалі клас, живий вогонь. Город заведеш. Будеш Жанні свої улюблені кабачки передавати.
— Я працюю в сусідньому кварталі, Юра. Мені до поліклініки десять хвилин пішки. І кабачки я терпіти не можу.
— Звільнишся! Давно пора вдома сидіти. А лікарі… ну, будеш у райцентр їздити. Там автобус ходить. Двічі на тиждень.
— Двічі на тиждень, значить, — Рая схрестила руки на грудях. — А дрова для лікувальної печі я сама маю рубати? Чи Жанна приїде допомагати в перервах між манікюрами?
Юрко насупився. Йому явно не подобалося, що мати псує його ідеальну презентацію.
— Мамо, не починай. Все вже вирішено. Я голова сім’ї чи хто?
— Голова сім’ї, — Рая скупо посміхнулася. — Голова сім’ї, який два роки тому позичив у мене двісті п’ятдесят тисяч на бізнес із перепродажу кросівок і досі віддає.
— Там був форс-мажор! Постачальники кинули.
— А рік тому хто просив закрити кредитну картку Жанни? Теж китайські постачальники винні?
— Це інвестиції! — Юрко почав закипати. — Ти вічно дорікаєш мені цими копійками. Я тобі пропоную реальну схему.
Котедж — це інший рівень життя. Жанна там шикарну дитячу кімнату зробить. А ти у своїй Покровці будеш на природі кайфувати.
— У Покровці газу немає. Балони возити треба. І колодязь один на вулицю.
— Привезуть! Там місцевий мужик є, за пляшку все доставляє. Я дізнавався.
— Яка краса. За пляшку.
Рая відступила до вікна. З вулиці долинав гул вечірніх заторів.
— Розмова закінчена, Юра. Ніяких котеджів моїм коштом не буде. І в село я не поїду.
— Ти не розумієш! — Юрко підхопився зі стільця. — Жанна вже замовила дизайнерський проєкт!
Ми внесли аванс за бронювання ділянки! Сто тисяч! Якщо ми зараз відмовимося, гроші пропадуть!
— Нехай Жанна з власної зарплати ці сто тисяч і компенсує.
— Вона ж у декреті!
У передпокої несподівано пролунав дзвінок у двері. Юрко одразу ж кинувся до коридору.
— А ось і Федір.
— Який ще Федір?
Рая пішла слідом. Вхідні двері відчинилися. На порозі стояв худорлявий чоловік років сорока в сірій куртці.
У руках він тримав невелику чорну коробочку.
— Взуття не знімай, Федоре, ми тут швидко все виміряємо! — голосно скомандував Юрко.
Чоловік одразу притулив свій прилад до стіни, і червона крапка лазера промайнула по старих шпалерах у передпокої.
— Ви взагалі хто такий? — Рая перегородила дорогу незнайомцю.
— Він оцінювач, мамо. Не заважай людині працювати. У нього час оплачений.
— У моїй квартирі нема чого оцінювати.
— Тут планування типове, — заговорив оцінювач, ігноруючи господиню. — Балкон засклений?
— Засклений, але рами старі, дерев’яні, — бадьоро доповів Юрко. — Пиши під знесення.
І підлога тут скрипить, доведеться перестилати. Ми ціну будемо збивати під швидкий викуп.
— Пишу: під капітальний ремонт, — Федір щось швидко набрав у телефоні. — Дайте пройти в спальню. Площу треба виміряти фактично.
Рая не зрушила з місця.
— Вийдіть геть. Обидва.
Оцінювач зупинився й перевів запитальний погляд на Юрка.
— Мамо, не ганьби мене перед людиною, — процідив син крізь зуби. — Ми просто прицінюємося. Потрібно розуміти ринкову вартість. Ріелтору потрібні точні цифри для бази.
— Я сказала: геть із квартири.
— Федю, ти йди поки що на кухню, міряй.
Юрко спробував відсунути матір плечем, але Рая вперлася рукою в одвірок.
— Тільки спробуй, — тихо промовила вона.
Худорлявий чоловік переминався з ноги на ногу. Мабуть, до таких сімейних сцен він звик, але під гарячу руку лізти не хотів.
— Пані, мені потрібні заміри. Я на зарплаті, у мене ще три об’єкти сьогодні.
— Ідіть на свої об’єкти. Тут нічого не продається.
Юрко зі злостю подивився на Федора.
— Вийди на сходи. Охолонь п’ять хвилин. Я зараз усе владнаю.
Оцінювач сунув прилад у кишеню й швидко вислизнув за двері. На майданчику гудів ліфт. У передпокої залишилися тільки мати й син.
— Ти що робиш? — суворо запитала Рая. — Яка оцінка? Які ріелтори?
— Я беру своє! — Юрко навис над нею. — Завтра йдемо до нотаріуса.
— Навіщо?
— Оформиш дарчу на мене. Щоб при продажу податки не платити. Хата ж на тобі числиться.
Ріелтор сказав, так швидше скинемо. Покупець уже є, гарячий. Чекає на відмашку.
— І залишиться ні з чим. Я нічого підписувати не буду.
Син змінив тон. Улесливі нотки, з якими він описував принади сільського повітря, зникли остаточно. Обличчя стало багровим, злим.
— Значить так. Якщо ти зараз почнеш мені палиці в колеса вставляти, я вчиню інакше.
Рая мовчала, не відводячи погляду.
— Я сюди переїду, — вимовив син, підбираючи слова. — З Жанною. З Данькою. І з немовлям, коли воно народиться. Прямо в цю вітальню.
— Це моя квартира.
— А я тут прописаний! Маю повне право. Будемо жити великою дружною родиною, — Юрко зловтішно посміхнувся. — Данька ночами кричатиме.
Він гіперактивний, йому треба бігати. Скрізь. Свої горщики з квітами можеш відразу на смітник виносити, він їх знесе в перший же день.
Рая відчула, як до горла підкочується важкість.
— Жанна тобі свої порядки на кухні встановить. Вона давно хотіла твій старий мотлох викинути.
Усі ці чавунні сковорідки, сервізи. Вона у нас сучасна господиня, мінімалізм любить. Будеш по струнці ходити у власному домі.
— Не посмієш.
— Ще й як посмію! — Юрко схрестив руки на грудях, явно насолоджуючись ефектом. — Ми сюди весь свій скарб перевеземо.
Телевізор у вітальню поставимо величезний, я передплату на спортивні канали купив. Будеш разом зі мною футбол дивитися до другої ночі.
Побачимо, на скільки тебе вистачить. Сама втечеш у Покровку, ще й доплатиш, аби тільки ми відстали!
Рая дивилася на сина і не впізнавала його. Точніше, впізнавала аж надто добре.
Той самий хлопчик, який у дитинстві падав на підлогу в магазині іграшок, вимагаючи нову машинку.
Істерив до посиніння, тупав ногами, поки батько не здавався і не купував.
Тільки тепер машинка коштувала три мільйони. І батька, який міг би гримнути на зухвалого нащадка, більше не було.
— Ти мене шантажувати надумав?
— Я про факти кажу! — розлютився син від глухої образи. — Ти мене затюкала своїми відмовами.
Я розвиватися хочу, а ти як гиря на ногах! Ніякої допомоги від тебе немає.
Інші бабусі й з онуками сидять, і пенсії віддають, а ти тільки про себе думаєш!
Двері зі сходової клітки прочинилися. У щілину просунулася голова Федора.
— Ну що там? Я вже замерз. У мене графік.
— Заходь, Федоре, — Юрко махнув рукою. — Господиня згодна. Можеш навіть ванну сфотографувати. Там плитка ще з радянських часів, напиши, що труби під заміну.
Федір діловито переступив поріг і дістав із куртки телефон.
— Значить, дивимося. Район пристойний, але ремонт у жахливому стані. Труби старі, проводку міняти.
Якщо швидко скидати, за два мільйони піде. Максимум мільйон вісімсот тисяч. І то, якщо я фотографії витягну нормально.
— Відмінно! — Юрко задоволено потер долоні. — Запускай у рекламу, Федоре. Фотографії скинеш мені в месенджер. Завтра ж починаємо покази.
— Домовилися. Я пішов. Аванс перекажеш на картку.
Оцінювач засунув прилад назад у бездонну кишеню куртки й швидко вислизнув за двері. Мабуть, відчув, що атмосфера в передпокої загострилася до межі.
Юрко переможно подивився на матір.
— Ну ось і все, мамо. Два лями — чудові гроші. Нам на перший внесок вистачить, і на ремонт у котеджі залишиться. Завтра о десятій я за тобою заїду. Паспорт не забудь.
Рая мовчки розвернулася й пішла на кухню. Юрко рушив слідом, голосно тупаючи по паркету вуличним взуттям.
— Ти мене взагалі чуєш? Завтра о десятій! Ніяких відмовок. Інакше ввечері зустрічай улюблену невістку з валізами.
Рая підійшла до кухонного гарнітура. Висунула верхню шухляду, де зазвичай лежали квитанції за комунальні послуги, і дістала звідти кілька щільних, скріплених аркушів паперу.
— Нікуди я не поїду, Юра.
— Це ще чому? Тиск піднявся? Не пройде.
— І Федору своєму зателефонуй. Нехай не витрачає час на порожні оголошення в базі.
— Мамо, ми щойно все обговорили! Якщо ти думаєш, що я жартував про переїзд…
— Тому що квартира продаватися не буде.
Рая поклала скріплені аркуші на обідній стіл, поруч із мискою недочищеної картоплі.
— Вона більше не моя.
Юрко заїкнувся. Слова застрягли у нього в горлі. Він кліпнув, втупившись у матір.
— У сенсі — не твоя?
— Читай.
Син недовірливо взяв папери. Рая спокійно спостерігала, як його очі бігають по рядках, вихоплюючи окремі слова.
— Договір… довічного утримання… — прочитав уголос Юрко. Літери давалися йому важко, наче він розу розумів. — З утриманням… Перехід права власності… Що це за маячня?!
— Офіційний документ. Оформлений місяць тому.
— З ким?! Кому ти хату віддала?!
— Семену і Ніці. Хороша родина з сорок п’ятої квартири.
Юрко кинув папери на стіл. Його обличчя вкрилося червоними плямами.
— Ти відписала хату чужим людям?! За моєю спиною?!
— Чому чужим? Дуже навіть своїм. Семен мені балкон минулого тижня полагодив. Безкоштовно.
Проводку в коридорі замінив, щоб не іскрила. — Рая сперлася на стільницю. — Ніка мені фермерські продукти возить. Щосуботи.
Вчора ось цілий пакунок м’яса привезла. І на картку мені щомісяця надходить чимала сума, мені тепер і до пенсії дотягувати не треба.
— Ти зовсім з глузду з’їхала?! — закричав Юрко. — Я твій син! Це моя спадщина! Ти мене без штанів залишила!
— Спадщина — це те, що залишається після відходу людини. А поки я жива, я сама вирішую, де мені жити і хто мені допомагає.
— Я подам до суду! Я доведу, що ти не в собі! Я цих твоїх сусідів розжену!
— Подавай. Тільки суд запитає, як рідний синочок матері допомагав. А я скажу — ніяк.
Тільки борги накопичував та кредитні картки дружини закривав моїм коштом. А потім хотів у село без газу заслати.
Юрко хапав ротом повітря. Він спробував підібрати слова, але аргументів не було.
Весь його геніальний план із престижним котеджем, із переїздом — усе розвалилося за одну секунду.
Грошей з квартири не буде. Аванс за бронювання ділянки пропаде. Жанна з’їсть йому мозок чайною ложечкою.
— Отже, так? — кинув він крізь зуби. — Проміняла рідного сина на хитрих сусідів?
— Я проміняла страх залишитися на вулиці на спокійне життя. І прописатися ти сюди не зможеш. Квартира чужа. Семен не дозволить. Він чоловік суворий, швидко тебе зі сходів спустить.
Юрко зім’яв верхній аркуш договору, але тут же стримав руку.
— Та подавись ти!
Він розвернувся і швидко попрямував до виходу. Рая не пішла його проводжати. У передпокої голосно грюкнули вхідні двері.
Рая залишилася одна. Вона акуратно розгладила зім’ятий кут документа долонею. Потім підійшла до вікна і прочинила його.
З вулиці повіяло прохолодою. Завтра треба попросити Семена подивитися петлі на рамах — сильно дме. Він обіцяв зайти після роботи з інструментами.
А Юрко… Юрко тепер не скоро з’явиться. І слава Богу.
