— Забирайся з моєї квартири! Негайно! — голос Галини Іванівни перейшов у вереск, розрізаючи ранкову тишу спальні.
Жанна здригнулася, випустивши з рук тюбик із сироваткою. Серце, наче переляканий птах, забилося об ребра.
Вона ледь встигла накинути халат, як двері розчинилися від потужного удару. Свекруха стояла на порозі, важко дихаючи.
Її обличчя вкрилося нерівними червоними плямами, а в очах палала така лють, ніби перед нею була не вчорашня улюблена «донечка», а найлютіший ворог.
— Галино Іванівно, що сталося? — пролепетала Жанна, інстинктивно прикриваючи комір халата. — Чому ви так кричите?
— Ти ще питаєш, нікчемне дівчисько? — свекруха увійшла до кімнати, і Жанна мимоволі відступила до вікна. — Я, стара дурепа, думала, що Данечці з дружиною пощастило.
А ти? Ким ти себе уявила, притягнувши до мого порядного дому свій бруд?
— Мамо, що з тобою? Яка муха тебе вкусила? — Данило, сонний і здивований, підвівся на ліктях, ліниво позіхаючи.
Він ще не розумів, що ідилія скінчилася. Ця квартира була фортецею його матері, і вони погодилися пожити тут лише на її наполегливе прохання — «щоб звикнути до думки, що син тепер не один».
Але зараз Галина Іванівна виглядала так, ніби готова була спалити цей замок дотла разом із ними.
— Яка муха мене вкусила? — жінка обернулася до сина, і її голос став крижаним. — Тобі справді розповісти?
Ти хоча б знаєш, що твоя благовірна вчинила, поки ти їй обручку вибирав? У мене слів немає! Як вона сміє тепер робити таке невинне обличчя й удавати ображену?
— Галино Іванівно, я нічим не провинилася! — Жанна відчула, як на очі навертаються сльози. — Я не розумію, що могло викликати такий гнів.
— Ах, не розумієш? — свекруха підняла руку, в якій стискала щільний жовтий конверт. — Тоді поглянь на це. Може, пам’ять повернеться!
Вона з розмаху кинула пачку фотографій в обличчя невістці. Знімки з сухим шелестом розсипалися по килиму.
Жанна опустила погляд і завмерла. З одного з фото на неї дивилася… вона сама.
Але в таких позах і в такій обстановці, про які Жанна не могла навіть подумати.
— Це мені вранці приніс кур’єр, — відрізала Галина Іванівна, дивлячись на сина. — Збирай її речі й виставляй геть. А ти…
Якщо тільки посмієш піти разом з нею, я від тебе відречуся. Чуєш? Твоєї ноги в цьому домі не буде!
Двері зачинилися з такою силою, що в серванті задзвенів кришталь. У кімнаті зависла важка, задушлива тиша.
— Що це таке? — Данило підняв найближчий знімок. — Жанно, поясни мені…
Чому на цих фотографіях ти в обіймах з якимось чоловіком? І поводитеся ви зовсім не як старі знайомі.
Голос чоловіка затремтів. Він дивився на знімки, де «Жанна» в короткій зухвалій сукні сиділа на колінах у незнайомого чоловіка в дорогому ресторані.
На іншому — вони виходили з готелю, і її рука лежала на його плечі з недвозначною ніжністю.
— Даню, я не знаю… Я клянуся тобі, я цього чоловіка вперше бачу! — Жанна впала на коліна, перебираючи фотографії тремтячими руками. — Це не я! Подивися на одяг… У мене ніколи не було такої сукні!
— Хочеш сказати, що хтось навмисно підробив знімки, щоб зганьбити тебе? — в очах Данила промайнув сумнів, змішаний з болем. — Жанно, але тут твоє обличчя.
Твоя родимка над губою. Твої очі. Як це можна підробити так майстерно?
— Я не знаю! — вона майже закричала. — У мене немає двійників! Я не страждаю на роздвоєння особистості! Даню, поглянь на мене. Ти ж знаєш, де я була в ці дні.
— Ці фото датовані минулим місяцем, — глухо промовив він. — Коли ти їхала «до подруги в область» на вихідні. Пам’ятаєш?
Жанна заніміла. Дійсно, вона їздила. Але вона була у Каті! Вони пекли пироги й дивилися старі фільми. Невже Катя? Ні, це маячня.
— Хтось вирішив мене підставити, — прошепотіла Жанна. — Але я не уявляю — як і навіщо. Я нікому дорогу не переходила.
— У тебе може бути сестра? — Данило присів поруч, вдивляючись у її обличчя. — Навіть якщо не близнючка, то настільки схожа?
— Ні, Даню. Я росла з бабусею, батьків не стало рано. Якби в мене була сестра, бабуся б сказала. Вона не могла забрати одну, а іншу залишити.
— Тоді я нічого не розумію, — Данило гучно видихнув, закривши обличчя руками.
— Ти ж віриш мені? — вона вчепилася в його плече. — Скажи, що віриш! Якщо ти зараз відвернешся, я просто не виживу. Це якийсь злий жарт, Даню. Дуже дорогий і дуже злий.
Данило довго мовчав. Чути було, як на кухні Галина Іванівна демонстративно гримить посудом, немов виливаючи на тарілки всю свою ненависть до невістки.
— Знаєш, — нарешті заговорив він, — очам важко не вірити. Але моє серце каже, що це брехня. Ти не могла так вчинити. Ми разом докопаємося до правди.
— Але твоя мама… — Жанна схлипнула.
— Мама — людина суворих правил. Зрада для неї — клеймо на все життя. Зараз вона переконана в твоїй провині.
Переконати її буде складно, майже неможливо. Збирай речі. Ми не залишимося тут ні хвилини. Переїдемо до готелю, а там знайдемо житло.
— Вона ж прокляне тебе, Даню…
— Нехай. Краще бути проклятим із чесною людиною, ніж жити в достатку, зрадивши ту, яку кохаєш. Збирайся.
Через годину вони стояли на порозі з валізами. Галина Іванівна навіть не вийшла попрощатися, лише крикнула з кухні:
— Ключі на тумбочці залиште! І не повертайся, поки не схаменешся!
Перші дні в дешевому готелі на околиці міста нагадували кошмар.
Данило намагався знайти кінці через кур’єрську службу, але там лише розводили руками.
— Замовлення було зроблено через анонімний додаток, — пояснила дівчина-адміністратор в офісі доставки. — Оплата з картки. Ми не маємо права розголошувати дані клієнта без запиту поліції.
— А поліція не прийме заяву про «неприємні фотографії», — гірко посміхнувся Данило, виходячи на вулицю.
Жанна почувалася як загнана тварина. На роботі на неї косо дивилися — чутки в їхньому невеличкому містечку розліталися зі швидкістю пожежі.
Виявилося, такі самі конверти отримали і її колеги.
— Жанно, нам не потрібні скандали у відділі, — м’яко сказав начальник. — Візьми відпустку за свій рахунок. На невизначений термін.
Вона йшла парком, ковтаючи сльози, коли телефон у сумці завібрував. Незнайомий номер.
— Алло?
— Як тобі весільний подарунок, Жанночко? — голос у слухавці був до болю знайомим. Холодним, тягучим і сповненим самовдоволення.
Серце Жанни пропустило удар.
— Сергію? — прошепотіла вона. — Це твоя робота?
— О, ти мене впізнала! — з того боку пролунав тихий, вкрадливий сміх. — А я думав, ти занадто зайнята сімейним щастям, щоб пам’ятати про старі борги.
— Навіщо? — Жанна притулилася до дерева, відчуваючи, як підкошуються ноги. — Ми розлучилися три роки тому! Ти сам пішов, сказавши, що я «негідна твоєї величі». Що тобі потрібно зараз?
— Мені? Нічого. Я просто хотів показати тобі, що я — творець. Ти ж пам’ятаєш, як я благав тебе змінити форму носа? Як хотів зробити з тебе досконалість? А ти кричала про «природну красу» і втекла.
— Ти божевільний, Сергію…
— Ні, люба. Я успішний пластичний хірург. І та жінка на фото — мій найкращий витвір мистецтва. Її звати Яна.
Вона прийшла до мене з проханням зробити її «особливою». І я зробив. Я відтворив тебе, але тільки кращу версію. Без твоїх примх і впертості.
Жанна слухала, і мороз ішов поза шкірою. Він не просто підробив фото. Він перекроїв живу людину за її образом і подобою.
— Яна дуже слухняна, — продовжував Сергій. — Вона з радістю погодилася на невелику фотосесію в обмін на знижку. Ти ж оцінила якість? Ніякого фотошопу, Жанно. Чиста анатомія.
— Ти зруйнував моє життя заради свого его! — вигукнула вона у слухавку. — Галина Іванівна нас вигнала! Данило…
— Якщо твій Данило — слабак, він тебе кине. Якщо ні — живіть довго і щасливо, знаючи, що десь містом ходить твоя ідеальна копія і спить у моєму ліжку. Це мій прощальний дарунок.
Більше я тебе не турбуватиму. Ти мені більше не цікава. Тінь завжди гірша за оригінал, але в цьому випадку оригінал виявився бракованим.
Він відключився. Жанна ще довго стояла, дивлячись на екран телефону. Її трясло.
Увечері вона все розповіла Данилу. Він слухав мовчки, стискаючи кулаки так, що біліли суглоби.
— Ми їх знайдемо, — коротко кинув він.
Вони вистежили Сергія через тиждень. Клініка «Естетика Лайн» сяяла неоновими вогнями в центрі міста.
Близько восьмої вечора з дверей вийшов Сергій — чепурний, у дорогому пальто. Під руку він тримаг жінку.
Жанна скрикнула, прикривши рот долонею. Здалеку це було схоже на дзеркало. Той самий зріст, той самий колір волосся, той самий овал обличчя.
Але коли пара підійшла ближче до своєї машини, стало видно — жінка рухалася як лялька.
Її обличчя здавалося надто нерухомим, а посмішка — застиглою маскою.
— Господи, — прошепотів Данило, наводячи камеру телефону. — Це ж просто моторошно. Вона як воскова фігура.
Вони зробили десятки знімків і відео. Наступного дня Данило поїхав до матері.
Розмова була важкою. Галина Іванівна спочатку не хотіла навіть відчиняти двері, але Данило просто просунув телефон із увімкненим відео в щілину.
— Дивись, мамо. Дивись уважно. Це не Жанна. Це результат роботи божевільного.
Жінка довго вивчала кадри. Вона бачила Жанну, яка стояла поруч із Данилом на відео, і ту, іншу жінку, що виходила з клініки.
Різниця в міміці, у пластиці, у живому блиску очей стала очевидною навіть для упередженого погляду.
— О Боже… — Галина Іванівна опустилася на пуф у передпокої. — Даню… Хіба таке можливо? Щоб живу людину ось так… перекроїти?
— Як бачиш, можливо. І цей «майстер» вирішив помститися Жанні за те, що вона колись не дозволила йому спотворити себе.
А ти йому допомогла, мамо. Ти повірила першому-ліпшому конверту, а не власній родині.
Свекруха закрила обличчя руками. Її мучив сором, але гордість ще чинила опір.
— Я… я злякалася за тебе, Данечко. Я не хотіла, щоб тебе обманювали.
— Ти не за мене злякалася, — суворо відповів син. — Ти злякалася за репутацію свого «порядного дому». Але дім — це не стіни, мамо. Це довіра. Якої у нас більше немає.
Галина Іванівна довго мовчала.
Жанна чекала в машині, ні на що не сподіваючись. Її просто хотілося поїхати. Далеко, туди, де ніхто не знає її обличчя.
Через годину Данило вийшов із під’їзду. Він сів у машину і поклав на панель пачку грошей та документи.
— Що це? — запитала Жанна.
— Мама продає цю квартиру. Вона сказала, що не зможе тут більше залишатися. Переїжджає в передмістя, у невелику студію.
А ці гроші — наша частка від продажу, яку вона віддає на перший внесок за іпотеку. В іншому місті.
— Вона вибачилася?
Данило сумно посміхнувся.
— Мама не вміє вибачатися словами. Вона вміє тільки діями. Вона визнала, що була неправа, Жанно. Просила перепросити тебе і передати, що… їй дуже гірко.
Вони поїхали через два тижні. Нове місто, нова робота, нове прізвище.
Жанна спочатку здригалася, бачачи схожих на себе жінок у натовпі, але поступово страх вщух.
Іноді вона згадувала Яну — ту дівчину-ляльку, яка добровільно віддала своє обличчя хірургу-психопату.
Жанна не відчувала до неї ненависті. Тільки глибокий, щемливий жаль.
Адже Сергій не кохав Яну. Він кохав свій тріумф над плоттю, свою можливість «виправити» те, що колись від нього вислизнуло.
— Про що замислилася? — Данило обійняв її ззаду, коли вони стояли на балконі їхньої нової квартири.
— Про те, що краса — це справді страшна сила, — тихо відповіла Жанна. — Але тільки якщо в ній немає душі.
— У тебе вона є, — він поцілував її в маківку. — І жодні хірурги цього не підроблять.
Вони дивилися на вогні чужого, але тепер уже і їхнього міста. Життя тривало. Без підроблених облич і фальшивих доказів.
