Аріна росла розумною домашньою дівчинкою. Мама — лікарка, у тата — власний невеликий бізнес — звичайна дружна сім’я.
Раз на рік їздили до Європи, влітку обов’язково відпочивали на морі. Батьки любили свою єдину доньку й балували її.
Аріна добре вчилася. Мама хотіла, щоб дочка після школи пішла її стопами і вступила до медичного інституту.
А тато схиляв дочку вступити до політехнічного чи юридичного, стати спадкоємицею його бізнесу. Батько обожнював свою розумну й красиву доньку.
Але Аріну не приваблювали ані медицина, ані технічні науки, тим більше юриспруденція.
Вона хотіла бути перекладачем. Що ж, теж непогано.
Батьки не стали перешкоджати, найняли репетиторів для доньки, і після школи та благополучно вступила до університету на факультет іноземних мов.
Все було добре, поки на другому курсі Аріна не закохалася.
Мама зрозуміла це по музиці, яку почала слухати дочка. Раніше з її кімнати долинали сучасні популярні пісні, Аріна танцювала під них перед дзеркалом.
Тепер же крізь двері її кімнати лунали жахливі хрипкі голоси під гучну рок-музику.
— Як ти можеш це слухати? Зроби тихіше або одягни навушники, — просила мама.
— Ти нічого не розумієш. Це життя, рух, драйв! — відповідала дочка.
— Звідки такий інтерес до року? Або до одного з його фанатів?
Але дочка не чула маминого запитання, вона вже вставила у вуха навушники.
— Залиш її. Вона молода, це мине, — захищав батько дочку. Своїй улюблениці він навіть рок прощав.
— Ти куди знову зібралася? Я думала, що ти допоможеш мені з прибиранням, — запитала в суботу мама, побачивши, як Аріна наносила блиск на губи перед дзеркалом у передпокої.
— Наступного разу, добре? Я вже запізнююся.
— У кіно?
— На концерт.
— У цьому? — На Аріні були одягнені рвані джинси та толстовка.
— Концерт на вулиці. Там усі так одягаються. Все, мамо, я пішла. — донька вискочила з квартири, перш ніж Галина встигла нагадати, щоб повернулася не надто пізно.
Аріна останнім часом все менше сиділа за підручниками і все частіше вечорами її не було вдома.
— Як концерт? — запитала наступного дня Галина. — Яку групу слухали?
— Ти не знаєш… — і дочка вимовила якусь абракадабру замість назви групи.
— Це якась закордонна?
— Ні, наша. У ній Гарік грає.
— Хто такий Гарік? Музикант? Це твій друг? Познайомиш нас з ним?
— Так. Якось потім, — пообіцяла дочка й пішла до своєї кімнати.
Знайомство відбулося через тиждень. Дочка прийшла додому разом із високим хлопцем із довгим волоссям, привабливим обличчям і в поношеному одязі.
— Це Гарік, — радісно повідомила Аріна, обхопивши руку хлопця і притиснувшись до нього, як тендітний паросток до стовбура тополі.
— А повністю, як вас звати? — запитала Галина.
— Його звати Ігор, але Гарік цікавіше, — повідомила за хлопця дочка.
Галина швидко накрила стіл до чаю, поставила красиві парадні чашки з блюдцями.
Поводився Гарік-Ігор зухвало, навіть нахабно, ніби не батьки йому сватання влаштували, а він їм.
Дочка липнула до нього навіть за столом, а він наче й не помічав цього.
— Ви з Аріною разом навчаєтеся? — запитала Галина.
— Я ніде не навчаюся. Я музикант, — з викликом відповів Гарік-Ігор.
— Так, Аріна казала, що у вас своя група. Граєте рок, як я розумію? І де ви виступаєте?
— Де доведеться, точніше, куди запросять. У будинках культури, у ресторанах, на вулиці.
— На вулиці? Тобто ви живете на ті пожертви, які заробляєте на вуличних концертах? — втрутився в розмову батько.
— А що в цьому поганого? Усі знамениті музиканти починали грати в метро і на вулиці, — пихато заявив хлопець.
— А ваші батьки теж музиканти? — поцікавилася Галина.
— Ні. До чого ці питання? А, зрозумів. Ви намагаєтеся зрозуміти, чи підходжу я вашій дочці за статусом? Ні, не підходжу.
Мама працює перукарем, а батька у мене немає, — з викликом повідомив Гарік-Ігор. — Я ж попереджав тебе, — сказав він Аріні, не знижуючи голосу. — Дякую за чай.
Гарік-Ігор вивільнив свою руку з рук Аріни й встав, дурнувато вклонився та попрямував до дверей.
Дівчина підхопилася, збираючись піти за хлопцем.
— Сідай! — гримнув на неї батько, і вона знову сіла. — Я сам його проводжу.
Володимир вийшов у передпокій, незабаром зачинилися вхідні двері. Мати з дочкою переглянулися.
— Він вам не сподобався, — ображено сказала Аріна.
— Чому ж? Симпатичний, зухвалий, нахабний «поганий хлопчик». А ти добра, хороша дівчинка.
Я розумію тебе, ти зачарована його зухвалістю, впевненістю в собі. Але ви занадто різні. Він розіб’є тобі серце, добре, якщо не життя…
— Мамо! — перебила Аріна матір. — Я вже доросла, сама знаю, що і хто мені підходить.
— Правильно, свою думку треба відстоювати. Він звідки? У гуртожитку живе? — спокійно запитала Галина.
— Ні, то в друзів ночує, то до матері їздить. Вона живе в області.
— І де ж ви з ним познайомилися?
— На вулиці, він грав із хлопцями. Він дуже талановитий, просто в нього немає грошей, щоб розкрутитися.
— І для цього він познайомився з тобою? — посміхнулася Галина.
— Мамо, ти його не знаєш…
— Про що сперечаєтеся?
До кімнати увійшов Володимир.
Мати й дочка втупилися в нього з однаковим виразом очікування на обличчях.
Володимир сів не за стіл, а на диван.
— Я забороняю тобі зустрічатися з цим хлопцем, — твердо заявив він дочці.
— Він сказав, що так і буде, коли я запросила його до нас, — посміхнулася Аріна. — Якщо у нього немає грошей, це не привід забороняти мені бачитися з ним.
Ти казав, що у тебе теж не було грошей, коли ти починав свій бізнес.
— Так, але я вчився, працював, а не стояв на вулиці з простягнутою рукою. У нього нічого немає за душею.
Коли я запитав, куди він збирається привести дружину, знаєш, що він мені відповів? Що якщо я переживаю за дочку, то повинен купити їй квартиру. Нахаба!
Хоче жити за чужий рахунок. Я своїми руками заробив на квартиру і машину, копійки не взяв у батьків.
Я забороняю тобі, чуєш? Щоб його нога не ступала в наш дім! — Володимир скривився і потер долонею ліву сторону грудей.
— Ага! — Аріна підхопилася зі стільця і хотіла піти, але Галина встигла втримати її за руку.
— Не роби дурниць. Ми твої батьки, ми хочемо тобі добра…
Аріна вирвалася з рук матері.
— Він тобі не пара. Я не допущу, щоб моя дочка стояла на вулиці й збирала в шапку гроші з перехожих, — промовив Володимир, скривившись. — Я все для тебе… Чого тобі не вистачало, скажи?
— Свободи. Мені набридло, що ви за мене все вирішуєте. — очі Аріни заблищали від сліз.
— А хіба ми не давали тобі свободи? Хотіла вступити на іноземну мову — будь ласка. Хотіла поїхати на Кубу? Ми їздили на Кубу минулого року.
Далеко не у всіх твоїх подруг є те, що є у тебе…
Голос Володимира зірвався, він знову схопився за серце.
— Володя, що? Дати таблетку, «швидку» викликати? — кинулася до нього Галина.
— Ви мене не розумієте, не чуєте! — Аріна пішла до своєї кімнати, грюкнувши дверима.
Наступного дня, коли Галина прийшла з роботи, на кухонному столі лежала записка.
В ній дочка повідомляла, що пішла до Гаріка, що не може без нього жити. Галина згорнула її і викинула у сміттєвий бак.
— А де Аріна? — запитав Володимир за вечерею. — Знову з цим?
Дружина не витримала, розплакалася і розповіла про записку. Володимир знову притиснув руку до грудей, а Галина кинулася за таблетками.
— Нічого, нагуляється, повернеться, негідниця, — сказав він, коли біль у серці вщух.
Але минуло три дні, а Аріна не поверталася, не дзвонила. Її телефон був недоступний.
Галина відпросилася з роботи й пішла до університету, знайшла аудиторію, де навчалася група доньки.
— Дівчата, Аріна Соболевська у вашій групі навчається? — запитала вона дівчат, які вилетіли з аудиторії після дзвінка.
— Так. Вона що, захворіла? — запитала одна з них.
— Її вже три дні немає на заняттях, — повідомила друга.
Галина не вірила своїм вухам.
— А її хлопця, Гаріка, ви знаєте?
Дівчата переглянулися, але промовчали.
— А з ким із вас Аріна дружить?
— Раніше дружила, до того, як з’явився цей Гарік. Вона тільки про нього й говорила, — винувато опустила очі одна з дівчат.
— Дівчата, якщо Аріна зателефонує комусь із вас, скажіть їй, щоб зателефонувала додому, ми з батьком хвилюємося за неї.
Галина йшла додому, наче вона перебрала. І що ж робити? Де шукати доньку? Невже йти в поліцію? А чому б і ні?
І вона пішла до відділку поліції, сказала черговому, що в неї зникла донька.
— Коли зникла, скільки років?.. — почав розпитувати черговий. — У заяві детально опишіть, у що була одягнена, особливі прикмети…
— Ви не так зрозуміли. Вона залишила записку, що пішла до хлопця, — сказала Галина.
— Жінко, що ви мені голову морочите?! Вона повнолітня, пішла добровільно, нагуляється і повернеться.
Краще треба було виховувати свою дочку. — черговий втратив інтерес до Галини й занурився в документи на своєму столі.
Вона зрозуміла, що в поліції їй не допоможуть, треба шукати дочку самостійно. Але де?
Якби Аріна ходила до університету, можна було б підчекати її, поговорити або простежити за нею, з’ясувати, де живе.
Через два дні зателефонувала дівчина з університету і сказала, що Аріна приходила на заняття.
— Вона поїхала на таксі, я чула, як вона назвала адресу…
Галина ледве дочекалася закінчення робочого дня, взяла таксі й поїхала за адресою, яку назвала дівчина.
Двоповерховий будинок здавався покинутим. Галина розглядала порожні вікна, нічого не розуміючи.
— Ви когось шукаєте? — запитала її літня жінка. — Будинок підлягає знесенню, його вже розселили.
Нещодавно тут крутилася молодь, музика у них голосно грала ночами. Поліція їх розігнала.
Галина повернулася додому ні з чим. Увечері Володимиру знову стало зле. На «швидкій» його відвезли до лікарні з підозрою на інфаркт.
З лікарні Галина повернулася до порожньої квартири, металася по кімнатах, не знаючи, що робити.
Їй здавалося, що якщо вона знайде дочку, то чоловікові стане легше, він одразу одужає.
Але де її шукати? Вона знову пішла в поліцію. Заяву прийняли, але нічого не обіцяли.
Через три дні Володимира не стало… Як Галина витримала, сама не знала.
До останнього сподівалася, що Аріна відчує, дізнається і прийде на похорон. Але донька не прийшла.
Галина перестала спати ночами. Вона то плакала перед портретом чоловіка в рамці, то просила когось допомогти знайти її дочку, просила забрати її до чоловіка. Іноді кликала вночі Аріну…
— Невже цей хлопець їй дорожчий за нас? Ти пішов, я піду, а вона й не знатиме. Ми ж усе для неї робили, любили.
За що вона так з нами? Може, ми, справді, у чомусь винні? Не так виховали?
А, я знаю, цей хлопець налаштував її проти нас… — розмовляла вона з портретом чоловіка. Він винувато посміхався їй у відповідь.
А через два місяці у квартирі пролунав дзвінок. Галина чомусь відразу зрозуміла, відчула, що це Аріна.
Серце з силою вдарилося в грудину, прискорюючи її рухи. Галина вийшла в передпокій і відчинила двері.
— Мамо… — дочка кинулася до неї, схопилася за плече і заридала.
— Я чекала на тебе… Все добре… Ти вдома… Не плач… — повторювала Галина, гладячи по спині свою непутящю дочку, а у неї самої по щоках текли сльози.
Нарешті, якось заспокоїла її, привела до кімнати, посадила на диван.
— Тата немає? — оглянувши кімнату, запитала Аріна.
— Тата не стало два місяці тому. Я не знала, як тобі про це повідомити.
Аріна знову заридала.
— Вибач мені, мамочко. Що я наробила…
— Тато зустрічався з твоїм Ігорем чи як його… Він з друзями грав на набережній. Хотів поговорити з тобою. Але Ігор грубо з ним поводився…
— Гарік нічого мені не казав, — розгубилася Аріна.
— Ти б хоч подзвонила. Університет кинула. Він запудрив тобі мізки. Не пускав тебе до нас? — Галина говорила спокійно і весь час гладила доньку.
— Він боявся, що я не повернуся до нього. І у мене телефон вкрали. — Аріна низько схилила голову.
— Іди у ванну, а то виглядаєш ти… Я поки що приготую їсти.
Аріна вийшла з ванної рум’яна, чиста, у своєму махровому халаті. Швидко поїла, та й заснула з тюрбаном із рушника на голові.
А Галина сиділа поруч, радіючи, що дочка повернулася, і тихо примовляла:
— Все мине, все налагодиться, все забудеться… Бачиш, Володя, повернулася наша донечка, спи спокійно…
Пізніше Аріна розповіла, що набридла Гаріку і він почав зустрічатися з іншою дівчиною.
Вона оформила академічну відпустку до кінця навчального року. Галина влаштувала її до себе в лікарню санітаркою.
Життя налагоджувалося. Ось тільки серце Галини було неспокійним. Як уберегти дочку від нових помилок? Занадто дорогою ціною доводиться за них платити…
