Галина завжди вважала себе терплячою жінкою. Тридцять п’ять років шлюбу — це не жарт.
Виховали двох дітей, дочекалися онуків, пережили бурхливі дев’яності, дефолт, кризи.
Здавалося б, ніщо не може зруйнувати такий міцний союз, коли їм уже за шістдесят?
Виявилося — може. І навіть найменша дрібниця.
— Валеро, ти знову розкидав свій одяг по всій квартирі!
Галина підібрала з підлоги в коридорі шкарпетки й помахала ними перед носом чоловіка, який, розвалившись у кріслі, дивився новини.
— Галю, не починай, — відмахнувся Валерій, не відриваючи погляду від екрана. — Подумаєш, шкарпетки. Не розвалишся, якщо піднімеш.
Жінка відчула, як усередині піднімається хвиля роздратування. Тридцять п’ять років одне й те саме: шкарпетки, крихти, брудний посуд, мокрий рушник на ліжку.
— Валеро, я тобі не хатня робітниця, — мовила вона, намагаючись говорити спокійно. — Я теж цілий день працюю.
— Ну так, ну так, — хмикнув чоловік. — Сидиш у своїй бібліотеці, книжки перекладаєш. «Важка» праця.
Галина глибоко вдихнула. Починати чергову сварку не хотілося. Останнім часом вони тільки те й робили, що гризлися через дрібниці.
— Знаєш що, — сказала вона нарешті. — Я втомилася. Втомилася прибирати за тобою, втомилася готувати, втомилася бути невидимкою у власному домі.
— І що ти пропонуєш? — Валерій нарешті відірвався від телевізора й подивився на дружину. — Найняти хатню робітницю? На мою пенсію?
— Я пропоную розлучитися.
Слова вирвалися самі собою, і жінка аж здивувалася власній сміливості.
Валера розсміявся:
— Та годі тобі, Галю. Яке розлучення в нашому віці? Куди ти підеш?
— Нікуди я не піду, — спокійно відповіла Галина. — Квартиру я отримала у спадок. Тож це тобі доведеться шукати, куди йти.
Валерій перестав сміятися й уважно подивився на дружину:
— Ти серйозно?
— Абсолютно, — кивнула Галина. — Завтра ж подам заяву.
Вона повернулася й пішла на кухню, залишивши чоловіка в спантеличенні.
Усередині вирувала дивна суміш страху й полегшення. Невже вона справді зважилася? Після стількох років?
Наступного дня Галина й справді подала позовну заяву про розлучення. Валера, здавалося, до останнього не вірив у її наміри.
Коли вона повернулася додому й вручила йому копію документа, він лише хмикнув:
— Якась емоційна примха. Ще передумаєш.
Але Галина не збиралася передумувати. Тридцять п’ять років вона терпіла байдужість, неповагу й вічні докори. Діти виросли. Заради кого тепер терпіти?
Перші зміни вона помітила за день. Чоловік раптом почав прибирати за собою посуд після вечері. Мовчки, без нагадувань.
Галина навіть не повірила своїм очам, коли побачила, як він акуратно складає тарілки в посудомийку.
— Що це з тобою? — не втрималася вона.
— Нічого, — знизав плечима Валера. — Просто вирішив допомогти.
Галина лише похитала головою. Тридцять п’ять років не допомагав, а тут раптом вирішив.
За кілька днів вона виявила, що чоловік сам сходив до магазину й купив продукти. Не просто хліб і молоко, а повноцінний набір: овочі, фрукти, м’ясо, крупи.
— Валеро, ти захворів? — запитала Галина, розпаковуючи пакети.
— Чому одразу захворів? — образився той. — Просто вирішив зробити приємне.
— За стільки років це уперше, — не втрималася жінка.
— Краще пізно, ніж ніколи, — філософськи зауважив чоловік і пішов до кімнати.
Зміни тривали. Валера почав готувати сніданки, прати свою білизну, навіть пропилососив квартиру.
Галина спостерігала за цими метаморфозами з подивом і підозрою.
— Валеро, до чого все це? — запитала вона прямо, коли чоловік подарував їй букет квітів без жодного приводу.
— Що саме? — безвинно поцікавився той.
— Ці квіти, прибирання, готування. Ти ніколи раніше цього не робив.
— Може, я просто зрозумів, яка ти чудова дружина, і вирішив це цінувати, — всміхнувся Валерій.
— Після стількох років? — скептично хмикнула Галя. — І саме після того, як я подала на розлучення?
— Збіг, — знизав плечима чоловік.
Але Галина не вірила у збіги. Вона розуміла, що Валера просто злякався перспективи залишитися самотнім у шістдесят чотири роки.
Кому він потрібен — буркотливий пенсіонер, який навіть яєчню посмажити не може?
Однак зміни в чоловікові були настільки разючими, що Галина почала сумніватися у своєму рішенні.
Може, варто дати йому ще один шанс? Може, він справді все усвідомив?
Ці думки крутилися в її голові, коли пролунав дзвінок від доньки.
— Мамо, це правда? — схвильовано запитала Наталя. — Ви з татом розлучаєтеся?
— Хто тобі сказав? — здивувалася Галина.
— Тато дзвонив, плакав у слухавку, — відповіла донька. — Казав, що ти його виганяєш після стількох років.
Жінка відчула, як усередині все закипає. Отже, Валера вирішив підключити дітей.
— Наталю, це наша з татом справа, — твердо сказала вона. — Я не хочу втягувати вас у це.
— Але мамо! — не вгамовувалася донька. — Ви ж усе життя разом! Що сталося?
— Нічого не сталося, — зітхнула Галина. — Просто я втомилася.
Після розмови з дочкою зателефонував син. Потім свекруха, якій уже за вісімдесят. Потім подруги…
Здавалося, Валера обдзвонив усіх знайомих, скаржачись на «жорстоку дружину», яка виганяє його на вулицю.
— Ти що влаштував? — обурено запитала Галя, коли чоловік повернувся додому. — Навіщо втягуєш дітей?
— Я просто поділився своїм горем, — з невинним виглядом відповів Валера. — Хіба я не маю права поговорити про це з близькими?
— Маєш, — кивнула Галина. — Але тоді розповідай усю правду. Що тридцять п’ять років не допомагав по дому, що вважав мою роботу дурницею, що ніколи не цінував того, що я роблю.
— Галю, ну навіщо ти так? — Валера зробив ображене обличчя. — Я завжди тебе цінував.
— Та невже? І як це виявлялося? У розкиданих шкарпетках? У вічних докорах? У тому, що я все життя сама тягла на собі весь побут?
— Я працював, — нагадав Валерій. — Забезпечував сім’ю.
— Я теж працювала! — парирувала Галина. — І при цьому ще готувала, прала, прибирала й виховувала дітей.
Валерій не знайшов що відповісти й пішов до кімнати, голосно гримнувши дверима.
Наступного дня він знову був зразковим чоловіком — приготував сніданок, вимив підлогу, навіть полагодив кран на кухні, який протікав уже пів року.
— Галю, давай поговоримо, — сказав він увечері за вечерею. — Може, відкличеш заяву? Бачиш, я ж стараюся.
Галина уважно подивилася на чоловіка. Останнім часом він справді змінився до непізнаваності. Але було в цих змінах щось нещире, награне.
— Валеро, чому ти не міг так поводитися всі тридцять п’ять років? — запитала вона. — Чому знадобилася заява про розлучення, щоб ти почав прибирати за собою?
— Люди змінюються, — задумливо зауважив чоловік. — Іноді потрібен поштовх.
— Тобто якщо я відкличу заяву, ти й далі допомагатимеш? Чи все повернеться до старого?
— Звісно, допомагатиму, — запевнив її Валерій. — Я все усвідомив, Галю. Справді.
І Галина майже повірила. Майже.
Через тиждень надійшла повістка з датою судового засідання. Валерій, побачивши лист, похмурнів.
— Значить, не передумала, — констатував він.
— Ні, — похитала головою жінка. — Не передумала.
— І всі мої зусилля марні? — у голосі чоловіка пролунали ображені нотки.
— Валеро, якщо ти старався лише заради того, щоб я відкликала заяву, то так — марно, — відповіла Галина. — А якщо ти справді зрозумів, що треба змінюватися, то це ніколи не буває марно.
Валерій нічого не відповів, але з того дня його поведінка знову змінилася.
Він перестав допомагати по господарству, знову почав розкидати речі й залишати брудний посуд у раковині.
Більше того, став демонстративно ігнорувати дружину — не відповідав на запитання, не реагував на прохання.
— Валеро, ти що, вирішив повернутися до колишніх звичок? — не витримала жінка, коли виявила на журнальному столику недоїдений і вже завітрений бутерброд.
— А який сенс старатися? — огризнувся Валера. — Ти все одно вирішила розлучитися.
— Тобто ти визнаєш, що все це було виставою? — уточнила Галина. — Ти робив все лише для того, щоб я відкликала заяву?
— Розумій як хочеш, — буркнув чоловік. — Я старався, а ти не оцінила.
— Я оцінила, — спокійно сказала Галина. — І зрозуміла, що ти можеш бути іншим, коли хочеш. Просто раніше не хотів.
Та він знову не знайшов що відповісти.
Напруга зростала з кожним днем. Чоловік почав приходити додому пізно, не кажучи, де був. Кілька разів Галина відчувала запах жіночих парфумів від його сорочки.
— У тебе хтось з’явився? — прямо запитала вона.
— А тобі не байдуже? — парирував Валерій. — Ти ж хочеш розлучитися.
— Мені не байдуже, що ти зраджуєш мені, поки ми ще одружені, — відповіла Галина.
— Я просто спілкуюся з жінкою, яка мене цінує, — посміхнувся Валера.
Галина відчула укол ревнощів, але швидко опанувала себе. Зрештою, вона сама вирішила розлучитися.
Не варто тепер ображатися, що чоловік знайшов когось іншого.
За два дні до суду чоловік не прийшов ночувати. Галина не спала всю ніч, думаючи про те, що відбувається з їхнім життям. Тридцять п’ять років разом — і ось так усе закінчується.
Уранці вхідні двері відчинилися. Зайшов Валера в пом’ятому костюмі й із букетом квітів.
— Галю, давай не будемо цього робити, — сказав він, простягаючи квіти. — Я все усвідомив, справді. Давай почнемо спочатку.
Галина подивилася на чоловіка, на квіти, на його благальні очі. Щось у ній тьохнуло. Може, справді дати ще один шанс?
— Добре, — сказала вона, приймаючи букет. — Спробуймо ще раз.
Чоловік просяяв і кинувся обіймати дружину. Від нього знову пахло чужими парфумами.
— Тільки за однієї умови, — додала Галина, відстороняючись. — Ти припиняєш бачитися з цією жінкою, хто б вона не була.
Усмішка Валерія трохи згасла.
— Е-е-е… — запнувся він.
— Що? — Галина уважно подивилася на чоловіка.
— Ну, ми з Зіною… тобто із Зінаїдою Василівною… ми ніби вже… — Валерій знову запнувся.
— Що вже? — Галя відчула, як усередині все холоне.
— Ну, я пообіцяв їй, що переїду до неї одразу після розлучення, — нарешті вичавив з себе Валерій. — Вона вдова, трикімнатна квартира, живе сама…
Галя мовчки дивилася на чоловіка, не вірячи власним вухам. Отже, весь цей час він не просто «спілкувався» з іншою жінкою, а будував плани на майбутнє.
— І давно ви із Зінаїдою Василівною плануєте спільне майбутнє? — запитала вона крижаним тоном.
— Ну, не те щоб давно, — Валерій відвів погляд. — Просто коли ти подала на розлучення, я розгубився, не знав, куди подітися. А Зіна, вона в нашому ЖЕКу працює, завжди до мене добре ставилася…
Галина мовчки розвернулася й пішла до кімнати. Вона дістала з шафи валізу й почала складати в неї речі чоловіка.
— Галю, що ти робиш? — злякано запитав Валерій, ідучи за нею.
— Збираю тобі речі, — спокійно відповіла жінка. — Раз тобі вже є куди піти, не будемо це відкладати.
Вона застебнула валізу й простягнула її чоловікові.
— Прощавай, Валеро. Сподіваюся, Зінаїда Василівна оцінить твої старання по господарству більше, ніж я.
Чоловік стояв у передпокої, розгублено тримаючи валізу. Він явно не очікував такого повороту подій.
— Галю, може, все-таки… — почав він, але жінка вже зачиняла за ним двері.
Залишившись сама, вона притулилася до дверей і глибоко зітхнула. Тридцять п’ять років закінчилися ось так — безглуздо й банально. Але десь у глибині душі вона відчувала полегшення.
