— Ми ж сім’я, Зоюшко, все має бути спільним!…
…Зоя зупинилася на порозі спальні.
Геннадій стояв до неї спиною й захоплено порпався в нижній шухляді комода.
Він поспішно перебирав цупкі аркуші, складені в прозорий пластиковий швидкозшивач.
— Щось загубив? — Зоя притулилася плечем до одвірка.
Геннадій здригнувся всім тілом. Він гарячково засунув шухляду, ледь не прищемивши пальці, і обернувся.
— Та так, — чоловік квапливо поправив окуляри на переніссі. — Шукаю гарантійний талон на блендер. Мотор барахлить, гуде як трактор.
— Блендер ми купували п’ять років тому, — Зоя схрестила руки на грудях, уважно дивлячись на чоловіка. — Гарантія давно закінчилася.
А чеки від побутової техніки лежать у взуттєвій коробці на лоджії, а не в моїх особистих документах.
— Ну, хтозна, — Геннадій струснув долонями, старанно уникаючи погляду дружини. — Заодно вирішив навести лад.
А то лежать квитанції за комуналку впереміш із твоїм свідоцтвом про право власності. Неакуратно, Зоюшко. Ми ж дорослі люди, усе має бути на своїх місцях.
Зоя не відповіла. Сперечатися просто зараз не мала жодного бажання.
Вона розвернулася й пішла на кухню, відчуваючи, як усередині наростає роздратування.
Геннадій з’явився на порозі кухні слідом за нею.
Його обличчя вкрилося нерівними червоними плямами — вірна ознака того, що він нервує й збирається захищатися нападом.
— Я просто дбаю про нашу сім’ю! — виклично кинув він. — Чому ти так на мене дивишся, ніби я якийсь злочинець?
Зоя дістала з шафки пачку заварки.
— Про сім’ю? Чи про те, щоб мої документи лежали там, де тобі зручно їх фотографувати?
— Які ще фотографії? Не кажи дурниць! Я просто шукав один листок!
— Я бачила, як ти позавчора біля трюмо крутився з телефоном у руках, — відрізала Зоя. — Якраз коли я вийшла з ванної. І екран у тебе підозріло світився.
— Тобі здалося! Перевір зір, Зою!
Він ображено розвернувся й пішов до вітальні.
Зоя поставила чашку на стіл і важко опустилася на табурет.
Вона все чудово бачила й усе зрозуміла ще кілька тижнів тому. Ніякий зір їй перевіряти не треба.
Цю простору двокімнатну квартиру Зоя купила за п’ять років до знайомства з Геннадієм.
Сама збирала на початковий внесок, сама виплачувала іпотеку, відмовляючи собі в зайвій парі взуття та поїздках на море. Син Данило тоді щойно закінчував школу.
Геннадій з’явився в її житті, коли борг банку був уже повністю закритий, а в квартирі сяяв свіжий ремонт.
Вони одружилися скромно, без пафосу. Чоловік перевіз свої речі з кімнати, яку винаймав у далекої родички, розклав інструменти на балконі й міцно влаштувався на новому місці.
Бюджет вирішили вести спільно. На продукти та комунальні послуги скидалися порівну.
Решту зарплати кожен витрачав на власний розсуд. Зою такий розподіл повністю влаштовував.
Усе змінилося пів року тому.
Дочка Геннадія від першого шлюбу, Вікторія, почала скаржитися на гостру нестачу грошей.
Дівчині було двадцять п’ять, але амбіції випереджали можливості. Оренда житла подорожчала, на роботі скоротили премії, а апетити нікуди не поділися.
Геннадій став дедалі частіше заводити за вечерею довгі розмови про те, як важко молодим пробиватися в цьому житті без батьківської підтримки.
Потім почалися дивні речі. То квитанція про сплату комуналки опинялася не на своєму місці, то Зоя помічала, що чоловік надто уважно вивчає пошту, яка надходить на її ім’я.
А тиждень тому Зоя повернулася з роботи раніше. Геннадій розмовляв по телефону на балконі й не чув, як рипнули вхідні двері.
— Потерпи, Вікусь, — долинав приглушений голос чоловіка. — Тато все владнає. Я тут ґрунт промацую… Та не втече вона, куди їй дітися.
Вмовлю прописати для початку, а там і частку вимагатиму за законом. Головне, документи в мене зафіксовані, точна адреса є. Не хвилюйся.
Того ж дня Зоя зателефонувала синові. Вони зустрілися в невеликому кафе неподалік від роботи Данила.
Син вислухав її, нахмурившись і відсунувши від себе чашку з кавою.
— Мамо, ти впевнена? — Данило уважно подивився їй в очі. — Він же тобі життя не дасть, коли правда випливе. Скандал буде до небес.
— Нехай, — Зоя втомлено потерла скроні. — Краще я вислухаю скандал, ніж на старості років опинюся на вулиці. Твій вітчим явно щось замислив.
— Може, просто хвалився перед дочкою? Авторитет набивав? Чоловіки люблять пускати туман в очі.
— У його віці просто так не базікають. У Вікторії проблеми з житлом, господар її виселяє.
Гена мріє, як би її влаштувати в тепле місце. А тут я зі своєю квартирою. Дуже вдало збіглося.
Данило зітхнув:
— І що ти пропонуєш? Виставити його з речами просто сьогодні?
— Ні. Я пропоную убезпечити моє майно. Ми переоформимо квартиру на тебе. Дарування. І чим швидше, тим краще.
Данило накрив її руку своєю:
— Мамо, це серйозний крок. Ти ж сама залишишся без страховки. Я тебе ніколи не ображу, але ти маєш розуміти…
— Ти мій син. Я тобі довіряю більше, ніж чоловікові. До того ж це назавжди охолодить його запал.
Якщо він дізнається, що квартира мені більше не належить, уся його метушня втратить сенс. Побачимо його справжнє обличчя.
З того часу минув майже місяць. Паперові справи були владнані, новий витяг на ім’я Данила вже лежав у надійному місці.
Зоя жила своїм звичним життям: ходила на роботу, готувала вечері й чекала, коли Геннадій зробить свій наступний хід.
І він його зробив за вечерею в п’ятницю.
— Зоюшко, борщ сьогодні просто чудовий. — Геннадій відклав ложку й сито поплескав себе по животу.
— На здоров’я, — Зоя змахнула хлібні крихти зі столу в долоню.
Чоловік прокашлявся й відсунув порожню тарілку ближче до центра столу. З його обличчя було видно — зараз почнеться.
— Ось про що я подумав. На Вікторію знову господар тисне. Погрожує виселити до кінця місяця, якщо вона не платитиме за новим тарифом. Зовсім озвіріли ці орендодавці.
— Співчуваю, — безвиразно відгукнулася Зоя.
— Все-таки рідна донька. Шкода дівчину. Працює як проклята, а все в чужу кишеню йде. Жодної перспективи.
— Допоможи грошима. Ти ж відкладаєш зі своєї зарплати щось.
Геннадій незадоволено скривився:
— Там одні сльози! На перший внесок все одно не вистачить. А їй би стабільності відчути, розслабитись трохи.
Слухай, Зою… — Він нахилився вперед і накрив її руку своєю долонею. Жест був навмисно м’яким, улесливим. — У нас же друга кімната порожній стоїть.
— Вона не порожня. Там речі Данила, і він приїжджає до нас майже щовихідних.
— Ну приїде — на дивані у вітальні переночує! — Геннадій забрав руку, у голосі прорізалися жорсткі нотки. — Не пан. А Віці справді ніде жити.
Ми ж сім’я, Зоюшко. Повинні допомагати одне одному у скрутну хвилину. Вона тиха дівчина, не заважатиме. Поживе кілька місяців, назбирає грошей…
— Твоя дочка для мене не сім’я. І жити в моїй квартирі вона не буде.
Обличчя Геннадія миттєво змінилося. Вдавана маска злетіла, поступившись місцем глухому роздратуванню.
Він насупився, дивлячись на дружину спідлоба.
— У твоїй? Я, між іншим, тут п’ять років живу!
— І що з того?
— А те, що я теж вкладався в цю квартиру! Шпалери в передпокої клеїв! Змішувач у ванній міняв за свій рахунок!
— Змішувач коштував копійки, а шпалери ми купували навпіл, — відрізала Зоя. — Не сміши мене, Гено.
Твоїх «грандіозних вкладень» навіть на місяць оренди однокімнатної квартири не вистачить.
Геннадій різко підхопився з табурета.
— Я твій законний чоловік! Я маю право на нормальне ставлення! Я тут мешкаю на пташиних правах.
Навіть постійної прописки немає. Станеться з тобою щось — і твій Данило мене в два рахунки на вулицю викине!
— Ось ми й підійшли до суті…
Зоя не зрушила з місця. Вона дивилася на почервонілого чоловіка з крижаним спокоєм, змішаним з огидою.
— Тобі знадобилися гарантії.
— Так, знадобилися! — гаркнув чоловік. — Я не хлопчик, щоб на старості років блукати орендованими кутками!
Ти мусиш виділити мені частку. Хоч чверть! Для мого елементарного спокою. Ми ж у шлюбі! І Віку ми сюди пропишемо, їй це потрібно для роботи.
— Закоти губу, — спокійно порадила Зоя.
— Що ти сказала?
— Що чув. Не розгоняйся.
Зоя підвелася з-за столу й почала збирати брудний посуд.
— Не буде тобі ніякої частки. І прописки твоїй дочці теж не буде.
— Ага! — Геннадій із силою вдарив долонею по стільниці. — То ти дбаєш лише про себе! Розтринькуєш майно, поки я тут гарую!
Я піду до юриста! Подам позов про поділ спільного майна! Ти ж ремонт робила на мої гроші!
Зоя відкрила кран у раковині й почала неквапливо мити тарілку.
— Іди до юриста, Гено. Тільки гроші на консультацію даремно витратиш.
— Це ми ще подивимося! Суд розбереться, хто тут кому винен і чия це площа! Змушу тебе виплатити мені половину вартості твого хваленого ремонту!
— Суду буде дуже нецікаво розбиратися в долі чужої нерухомості, — Зоя закрутила кран, витерла руки рушником і повернулася до чоловіка. — Квартира мені не належить.
Геннадій трохи роззявив рота, але слова загубились десь у горлі. Він важко опустився назад на табурет, дивлячись на дружину витріщеними очима.
— Як це… не належить?
— А ось так. Я її подарувала. Данилу. Ще місяць тому. — Зоя сперлася попереком на край кухонного гарнітура. — Тож тепер ти висуваєш свої права не тому.
Й вимагаєш частку в квартирі мого сина, а не моїй. І він точно не пустить сюди твою Вікторію. Ні на кілька місяців, ні на день.
Обличчя чоловіка витягнулося. Уся його пиха миттю зникла, залишивши лише жалюгідну розгубленість. Він хапав ротом повітря, намагаючись осмислити почуте.
— Та як ти посміла за моєю спиною таке зробити?! — закричав Геннадій з новою силою, оговтавшись від шоку. — Надумала майно переоформити! Та ти… ти просто…
— Сказав чоловік, який потайки фотографував чужий паспорт і обговорював із донькою, як відібрати у дружини частину житла.
Збирай свої речі, Гено. Іди до доньки. Будете разом винаймати житло, так дешевше вийде.
— Ти мене виганяєш? Свого чоловіка? На вулицю?!
— Я звільняю тебе від життя з егоїсткою.
До перших серйозних заморозків Геннадій виїхав. Збирався він довго й галасливо, демонстративно пакуючи свої нечисленні пожитки в картонні коробки та цупкі чорні мішки.
Він забрав навіть набір старих викруток і замурзаний подовжувач із балкона, усім своїм виглядом демонструючи крайній ступінь образи.
Скаржився спільним знайомим на неймовірну підступність колишньої дружини, яка бездушним розчерком пера позбавила його даху над головою.
Знайомі співчутливо кивали, охали, але до себе пожити ніхто чомусь не пустив.
Зоя ж того самого вечора, як він пішов, заварила собі міцну каву, сіла за кухонний стіл і подивилася у вікно.
Попереду була довга, холодна зима. Та жінку це лише заспокоювало, бо вперше за довгий час їй не потрібно було озиратися у власному домі.
