— Я йду до молодої! — заявив шістдесятип’ятирічний дідусь, намагаючись втиснути у валізу картату ковдру, яка явно чинила опір переїзду.
Віталій Петрович вимовив це так, ніби оголошував про політ на Марс або відкриття нового континенту. Голосно, з надривом, розраховуючи на ефект вибуху бомби.
Але бомба не вибухнула й навіть не зашипіла.
Його дружина, Галина Сергіївна, стояла біля прасувальної дошки й методично водила праскою по його, Віталієвій, парадній сорочці. Пара з шипінням виривалася, порушуючи спокій квартири.
— Я чую, Віталію, — спокійно відповіла вона, не піднімаючи очей. — Білизну з начосом поклав? На вулиці листопад, твоя молода тобі нирки лікувати не стане.
Віталій Петрович завмер, а рука із затиснутою вовняною шкарпеткою зависла в повітрі.
Він очікував чого завгодно: розбитого посуду, серцевого нападу, благання залишитися чи погрози покликати дітей.
Але аж ніяк не цього буденного запитання про нижню білизну.
— А до чого тут білизна, Галю?! — завив він, відчуваючи, як червоніє обличчя. — Я тобі про кохання, про нове життя, про… ренесанс!
Нарешті він запхав плед, навалився на кришку всім тілом і потягнув за блискавку. Валіза жалібно скрипнула, нагадуючи суглоби самого Віталія Петровича, але закрилася.
— А ти мені про начіс! Ось у тобі вся суть! Приземлена, нудна! — він перевів подих. — А там — політ! Там — енергія!
— Ім’я хоч є в цієї енергії? — Галина акуратно повісила сорочку на плічка й простягнула чоловікові. — Чи просто «Зайка» у телефоні?
— Її звати Елеонора! — гордо випростався Віталій, беручи сорочку. — І вона не просто жінка, вона — муза.
Галина хмикнула, прекрасно знаючи, що єдина поезія, яку любив Віталій, — це тости на ювілеях друзів.
— Елеонора, значить. Гарно. А скільки років твоїй музі?
— Двадцять вісім! — випалив дідусь, виклично дивлячись на дружину.
Галина Сергіївна навіть відклала праску й довго, уважно дивилася на чоловіка. Так дивляться на стару, але улюблену шафу, у якої раптом відвалилися дверцята.
— Віталію, — сказала вона м’яко, але в голосі відчувалася сталь. — Тобі шістдесят п’ять. У тебе радикуліт від довгого сидіння в туалеті й дієта номер п’ять через печінку.
Вона зітхнула й додала:
— Що ти будеш робити з двадцятивосьмирічною Елеонорою? Вірші їй читати?
— Не твоя справа! — огризнувся він, хапаючись за ручку валізи. — Ми будемо подорожувати! Гуляти під місяцем! Насолоджуватися життям! Я ще ого-го!
Він спробував ривком підняти валізу, але та виявилася зрадницьки важкою. У спині кольнуло, але Віталій Петрович, стиснувши зуби, зберіг спокій.
Не можна показувати слабкість перед колишньою. Тепер уже майже колишньою.
— Таблетки від тиску не забудь, герою-коханцю, — кинула Галина, повертаючись до прасування наволочки. — Вони у верхній шухляді комода. І мазь для суглобів.
— Мені не потрібні таблетки! — збрехав він, хоча серце калатало десь у горлі. — Поруч із нею я почуваюся на тридцять! Усе, Галю. Прощавай. Квартиру залишаю тобі, я ж чоловік.
— Дякую, благодійнику, — кивнула вона. — Ключі поклади на тумбочку. І сміття винеси, раз уже тобі по дорозі.
Це доконало його остаточно. Жодної драми, жодного заламування рук. Просто «винеси сміття».
Він схопив пакет біля дверей і, гордо піднявши підборіддя, вийшов на сходовий майданчик. Двері за ним не грюкнули, а тихо клацнули замком.
Віталій Петрович опинився у під’їзді, де пахло котячою безнадією та смаженою картоплею від сусідів.
Валіза тягнула руку, спина нила, а в кишені вібрував телефон. Напевно, писала Елеонора, чекала на свого лицаря.
Він викликав ліфт і, поки чекав, дістав смартфон. Серце солодко здригнулося. Повідомлення в месенджері:
«Коханий, ти скоро? Я вже забронювала нам столик. До речі, невеличка халепа…»
Віталій уважно прочитав текст:
«Мені терміново треба переказати дві тисячі на картку мамі, вона не може купити ліки, а в мене ліміт. Перекажи, будь ласка, при зустрічі віддам!»
Віталій нахмурився. Дві тисячі. Дивно. Вчора було п’ятсот на таксі. Позавчора — тисяча на інтернет. А тиждень тому він скинув майже чотири на «курси натхнення».
Ліфт приїхав. Віталій затягнув валізу в кабіну, натиснув кнопку першого поверху. У дзеркалі відбився солідний літній чоловік у кепці, з червоним обличчям і розгубленим поглядом.
«Я йду до молодої», — подумки повторив він, але ця фраза чомусь втратила свій героїчний блиск.
На вулиці було огидно: дрібний дощ і вітер, що зривав останнє листя. Віталій тягнув валізу до зупинки, бо Елеонора мешкала на іншому кінці міста, у новобудовах.
Він сів на мокру лавку під навісом і дістав телефон, щоб переказати гроші. Пальці замерзли й погано слухалися.
Він зайшов у банківський додаток. Баланс: 1200. Пенсія лише через тиждень.
— Чорт, — пробурмотів він.
Набрав повідомлення: «Елечко, сонечко, у мене зараз на картці мало. Я приїду, принесу готівкою, у мене є заначка».
Відповідь прийшла миттєво: смайлик із заплющеними очима.
А потім: «Віталя, ну що ти, як маленький? Позич у кого-небудь! Мамі погано! Якщо ти мене кохаєш, знайдеш спосіб!»
«Віталя». Не Віталій, не коханий, а «Віталя». Як сусідський кіт.
Щось неприємне заворушилося в грудях. Не кохання, а якась липка підозра. Він раптом згадав, що жодного разу не розмовляв з Елеонорою по відеозв’язку.
У неї завжди то «зламана камера», то «поганий інтернет». Зате фотографії в профілі були шикарні, як у моделей.
Він вирішив зателефонувати, просто щоб почути голос. Набрав номер — довгі гудки, потім дзвінок скинули.
І повідомлення: «Я не можу говорити, я плачу!»
Віталій Петрович сидів на зупинці, обіймаючи ручку валізи. Повз проносилися машини, оббризкуючи його брудом.
Холод пробирав до кісток, незважаючи на парадну сорочку й осінню куртку. Спина боліла так, що хотілося вити.
— Елеонора, — промовив він уголос, пробуючи ім’я на смак. Воно мало присмак пластику.
Раптом телефон знову ожив: «Ну що? Переказав? Якщо ні — можеш не приїжджати. Мені не потрібен чоловік, який не може вирішити елементарну проблему».
Віталій дивився на екран, літери розпливалися.
Він згадав Галю. Як вона вчора мовчки намазала йому спину, коли її прихопило. Як готувала парові котлети, яких він терпіти не міг, але їв, бо печінка хвора. Вона знала, де лежать його шкарпетки, краще за нього самого.
«Мені не потрібен чоловік…»
Він уявив себе в квартирі цієї Елеонори. Чужий диван, чужий запах, чужі правила.
І необхідність постійно відповідати вимогам, бути «ого-го». Платити, платити, платити. За право перебувати поруч із молодістю.
А потім він уявив, як у нього зігне спину там, у Елеонори. Чи буде вона мазати його смердючою маззю? Чи скаже «фу» і піде в іншу кімнату?
Віталій Петрович повільно підвівся, коліна хрустіли, наче сухі гілки. Він подивився на автобус, що під’їжджав і прямував у бік новобудов, але так і не зрушив з місця. Автобус поїхав, обдавши його вихлопними газами.
Він ще хвилину постояв, дивлячись на порожню дорогу. Потім розвернувся, підхопив важку валізу й попрямував назад. Додому.
Зворотний шлях здавався нескінченним. Ліфт не працював — класика жанру. Довелося тягнути валізу на третій поверх пішки.
На кожному майданчику він зупинявся, важко дихав і витирав піт з чола. Серце калатало вже від тахікардії.
Біля дверей власної квартири він зупинився, поставив валізу й натиснув на дзвінок. Тиша, ніхто не відчиняв.
Його охопила паніка. А раптом вона пішла? Раптом серйозно образилася? Можливо, вже поміняла замки? Адже ключі він залишив, як дурень, на тумбочці!
Він натиснув ще раз, довго й наполегливо.
— Галю! — гукнув він хрипко. — Галю, відчини!
Замок клацнув, і двері відчинилися. На порозі стояла Галина Сергіївна, така ж спокійна, у домашньому халаті.
Віталій Петрович стояв перед нею — мокрий, брудний, із промоклою від дощу кепкою в руках.
По щоках текли сльози. Справжні, гіркі сльози образи на самого себе, на власну дурість, на старість, яка підкралася не з мудрістю, а з маревними мріями.
— Я… — почав він, але голос зривався. — Я, Галю… Там автобус… І дощ… І я подумав…
Він не міг сказати правду. Не міг зізнатися, що його Елеонора виявилася порожньою лялькою, якій потрібні були лише гроші. Це було б надто принизливо.
Галина подивилася на нього, потім на валізу й зітхнула.
— Сміття викинув? — запитала вона.
Віталій розгубився й подивився на вільну руку. Пакета не було, він забув його на лавці на зупинці.
— Забув… — прошепотів він, опустивши голову.
Галина похитала головою й відійшла вбік, пропускаючи його.
— Заходь уже, Ромео. Чай охолоне. І руки помий, ти весь у бруді.
Він увійшов у передпокій, затягнув кляту валізу. Знайомий запах дому — свіжої білизни й трохи ліків — вдарив у ніс. Це був найкращий запах у світі.
Віталій роззувся, пройшов у ванну. У дзеркалі на нього дивився старий, втомлений чоловік. Він вмився крижаною водою, змиваючи сльози й приниження.
Коли він увійшов на кухню, Галина вже наливала чай у його улюблену велику чашку. На столі стояла тарілка з паровими котлетами.
— Галю, — тихо промовив він, сідаючи за стіл. — Вибач мені. Старий дурень. Біс спантеличив.
— Їж, — коротко відповіла вона, не обертаючись. — Охолоне.
— Ні, справді. Яка Елеонора? Яка муза? Я ж без тебе… Я ж навіть не знаю, де лежить медкарта моя.
— У папці з документами, у верхній шухляді, — машинально відповіла вона, сідаючи навпроти. — Віталію, я тебе благаю, не починай цю виставу вдруге. Повернувся і повернувся.
Він жував несмачну котлету, і вона здавалася йому смачнішою за будь-який ресторанний делікатес.
— А вона… Ця Елеонора… — раптом наважився він збрехати, щоб хоч трохи зберегти обличчя. — Виявилася не такою, як я думав. Димить постійно, уявляєш? І лається матом.
Галина подивилася на нього поверх окулярів. У її очах танцювали крихітні іскорки, які вона ретельно приховувала.
— Оце ж який жах, — цілком серйозно сказала вона. — А ти, звісно, як справжній естет, не зміг цього витримати.
— Звісно! — підбадьорився Віталій. — Я їй кажу: «Пані, ваш лексикон не відповідає вашому зовнішньому вигляду».
А вона… — він махнув рукою. — Загалом, я зрозумів, що помилився. Душевна порожнеча, Галю. Повний вакуум.
— Зрозуміло, — кивнула дружина. — Добре, що ти це зрозумів на зупинці, а не в РАГСі.
Вона встала, підійшла до шафки й дістала тюбик мазі. Поклала перед ним на стіл.
— Спину, напевно, прихопило, поки валізу тягав?
Віталій почервонів.
— Трохи.
— Роздягайся. Намажу.
Він зняв сорочку, крекчучи й морщачись, і відчув на спині знайомі, впевнені руки дружини.
Вона втирала мазь сильними, звичними рухами. Пекло, але це було приємне, лікувальне печіння.
— Галю, — пробурмотів він, уткнувшись у стіл.
— Що?
— А ти знала, що я повернуся?
— Звичайно, знала.
— Чому?
Галина плеснула його по здоровому плечу, даючи зрозуміти, що процедура закінчена.
— Тому, Віталію, що у тебе у валізі не було ні трусів, ні шкарпеток, ні ліків. — Вона посміхнулася куточками губ. — Ти туди запхав плед і мою стару шубу, яку я просила віднести в хімчистку.
Віталій Петрович завмер і повільно повернув голову.
— Шубу?
— Шубу. Я ще вранці бачила, як ти її туди запхав. Думав, я не помічу? Ти ж сліпий, як кріт без окулярів.
На кухні запала тиша. Віталій перетравлював інформацію: він вирушав у нове життя з шубою дружини та пледом.
Раптом він почав сміятися. Спочатку тихо, потім голосніше. Сміх перейшов у кашель, а потім знову у сміх.
Галина дивилася на нього, і куточки її губ теж здригнулися.
— Ну ти й старий пень, — беззлобно сказала вона. — Гаразд, мандрівнику. Доїдай котлету. Завтра на дачу їхати, треба банки в льох спустити. Там тобі й фітнес, і свіже повітря.
— Поїдемо, Галочко. Обов’язково поїдемо, — кивнув Віталій, витираючи сльози від сміху.
Телефон у кишені штанів знову завібрував. Віталій дістав його, подивився на екран. Елеонора: «Ти де?? Мамі так погано!! Кинь хоч щось!!»
Він впевнено натиснув кнопку «Заблокувати». Потім натиснув «Видалити чат». Поклав телефон на стіл екраном донизу.
— Галю, а може, ну їх, ці банки? — раптом запропонував він, дивлячись на дружину зовсім іншими очима. — Може, просто шашлик посмажимо? Я м’ясо замариную. Сам. Як ти любиш, з цибулею.
Галина Сергіївна здивовано підняла брови. Це було щось новеньке, адже Віталій не підходив до мангалу вже десять років.
— Шашлик? — перепитала вона. — А печінка?
— А до біса печінку, — махнув він рукою. — Живемо ж тільки раз.
Він взяв її руку — ту саму, шорстку від роботи та прання, — і незграбно, але щиро поцілував.
— Дякую, що відчинила, Галю.
Вона вивільнила руку, але не різко, а якось навіть сором’язливо.
— Їж, Дон Жуане. А то зовсім охолоне.
За вікном дощ посилювався, вітер стукав гілками по склу, але на кухні було тепло й світло.
На стільці висіла парадна сорочка, пахло лікувальною маззю й чаєм. І цей запах був кращим за будь-які парфуми.
Віталій Петрович дивився на дружину й думав, що двадцять вісім років — це, звичайно, добре.
Але хто ще знатиме, що він помилково може спакувати у валізу шубу, і все одно відправить його назад додому?
— Галю, — гукнув він.
— Ну що ще?
— А шубу все-таки треба здати в хімчистку. Я завтра завезу.
— Завези, — погодилася вона. — Тільки валізу спочатку розбери. І плед дістань. А то ноги мерзнуть.
Віталій кивнув і з апетитом відкусив шматок парової котлети.
Життя тривало, і воно, чорт забери, було зовсім не таким вже й поганим.
