– До речі, мама приїде за дві години. Вона летить з нами.
Я завмерла з купальником у руках над відкритою валізою.
Олег сказав це так між іншим, ніби повідомив про погоду. Ніби попросив принести пакет із продуктами з машини.
– Що ти сказав?
Я поклала купальник на ліжко. Руки одразу стали важкими. Всередині щось опустилося.
– Мама летить з нами. Я вже взяв їй путівку. В цьому ж агентстві, в номер поверхом нижче. Зручно, поруч будемо.
Вісім років я одружена з цим чоловіком. Вісім років я думала, що знаю його.
А він стояв посеред спальні в нових шортах, які я вчора йому прасувала, і повідомляв мені, що моя свекруха летить з нами у довгоочікувану відпустку. Ту саму, на яку ми збирали гроші дванадцять місяців.
Вісімдесят тисяч. Відкладали з кожної зарплати — я з бухгалтерської, він з інженерної. Щоб удвох. Тільки удвох. Щоб уперше за весь час без неї.
— Олегу, коли ти вирішив?
— Що?
— Коли. Ти. Вирішив. Що мама теж летить?
Він завагався. Подивився у вікно. Я вже знала відповідь — з того, як він відвів погляд.
— Ну, місяць тому приблизно. Мама сумувала, казала, що одна сидить, що нас давно не бачила. Я й подумав — чого їй самій сидіти вдома.
— Місяць тому. А мені ти повідомляєш зараз. За дві години до її приїзду.
– Ну а що в цьому такого? Це ж мама. Ми її любимо.
Я видихнула. Стиснула кулаки. Нігті одразу впилися в долоні — це все-таки допомогло не закричати.
– Ти повідомляєш дружині, що в сімейну відпустку, на яку ми збирали гроші цілий рік, їде твоя мати. За дві години до її приїзду. І ти не бачиш у цьому нічого такого.
– Марино, ну ти знову починаєш. Це ж мама. Їй шістдесят два. Скільки їй ще залишилося подорожувати?
Ось ця фраза: «Скільки їй ще…» Цю фразу я чула вже шість років. З нашої найпершої спільної відпустки у дві тисячі двадцятому.
Тоді теж було: «Мама з нами, їй самотньо». За тиждень до вильоту оголосив. І я погодилася. І наступного разу погодилася. І ще. І ще.
Один рік ми взагалі нікуди не їздили — пандемія. А решту п’ять — усі зі свекрухою. П’ять відпусток. П’ять!
— Вісім років, Олегу. Вісім років я твоя дружина. І за вісім років у нас не було жодної відпустки удвох. Навіть однієї. Розумієш?
– Навіщо нам удвох? Мама не заважає.
Не заважає… Я одразу згадала Туреччину. Шоста ранку. Свекруха стукає у двері номера: «Діти, на сніданок! Каша стигне!».
Яка каша, коли шведський стіл з одинадцятої? Я пояснювала. Вона кивала.
Наступного дня — знову стукіт о шостій ранку. Щодня. Усі чотирнадцять днів.
Згадала іншу відпустку. Море, пісок, я в купальнику лежу на рушнику, читаю книжку. Свекруха поруч ставить шезлонг: «Маринусю, ти ж геть бліда. Лягай на сонечко, а то чоловік розлюбить». Олег сміявся.
Я йшла до води. Свекруха йшла за мною: «А куди ти? Мама ж одна залишилася».
Згадала ще одну. Вечеря в ресторані. Ми замовили ігристе. Свекруха: «Олежику, тобі ж завтра рано вставати на екскурсію. Не пий». Олег ставив келих.
Свекруха: «Мариночко, а ти що, одна пити будеш? Негарно ж». Я ставила келих. Ми їли мовчки. Свекруха говорила за трьох.
П’ять відпусток. П’ять разів я поверталася додому ще більш втомленою, ніж виїжджала.
– Олегу. Я не поїду зі свекрухою. Цього разу – ні.
Він подивився на мене так, ніби я сказала, що Земля плоска.
– У якому сенсі «не поїдеш»? Путівки вже куплені. Мама вже їде. Що означає «ні»?
– Ось те й означає. Я збирала гроші цілий рік. Я мріяла про цю відпустку. Я хотіла побути з тобою. Тільки з тобою. Ти позбавив мене цього. Без моєї згоди.
– Без згоди? Мама – це «без згоди»? Мама – член сім’ї!
Тут задзвонив його телефон. Свекруха. Звісно. Олег схопив його, наче потопаючий соломинку.
– Так, мамо. Так. Уже? Добре. Через сорок хвилин будеш. Чекаю, мамо. Цілую.
Він поклав телефон. Подивився на мене переможно. Ніби цей дзвінок щось вирішував.
– Чула? Мама вже виїхала. Сорок хвилин – і тут. Тож закінчуй цю істерику й збирайся нормально. Мамі з дороги чай постав.
Чай. Постав. Мамі…
Тамара Вікторівна завезла валізу до передпокою рівно через сорок хвилин. Велику. На коліщатках. Рожеву.
Було видно, що вона збирала її не сьогодні, а кілька тижнів тому — ретельно, охайно, з любов’ю.
— Мариночко! — вона розкинула руки. — Ну ось і я! Готова до моря?
Я стояла в коридорі, склавши руки на грудях, і не рухалася.
— Тамаро Вікторівно, доброго дня. Олег мені сказав за дві години до вашого приїзду.
Свекруха кліпала очима. Перевела погляд на сина. Син дивився в підлогу.
– Олежик же казав, що ви разом вирішили. Що ви будете раді.
– Олег вам так сказав?
– Звісно. Він місяць тому подарував мені путівку. Сказав: «Марина не проти, їй навіть буде приємно».
Я повернулася до чоловіка. Він одразу почервонів і втупився в підлогу. Мовчав.
– Олегу, ти сказав мамі, що я згодна? А мені ти навіть не зізнався. Я правильно розумію?
– Марино, ну вже досить. При мамі не треба.
Ось це «при мамі…». Ніби я влаштувала сцену. Ніби це я винна.
– Тамаро Вікторівно, я не знала, що ви їдете. Я дізналася дві години тому. Це була наша відпустка з Олегом.
Перша за вісім років — тільки наша. Я розумію, що вам сказали протилежне. Але це так.
Свекруха стиснула губи. Та сама її гримаса — я бачила її сотні разів. Після неї завжди починалося одне й те саме.
– Оце так справи. Тобто я зайва?
– Я цього не казала.
– Ні, ти так і сказала: «Ваша відпустка». Тобто я – стороння. Після всього, що я для вашої родини зробила. Після того, як я вісім років тому давала Олежику благословення на цей шлюб.
Вісім років тому… Я вже й забула, як це «благословення» давалося.
Тамара Вікторівна тоді дві години розмовляла з сином на кухні, а я сиділа в кімнаті й чекала на вердикт. Як дівчинка на сватаннях у позаминулому столітті.
— Тамаро Вікторівно, справа не у вас особисто. А в тому, що ми з Олегом планували відпустку удвох. І він мені навіть не сказав, що запрошує вас.
— То що тут говорити? Я мати. Я одна. Я заради вас усе життя стараюсь…
Олег нарешті підвів голову.
– Марино, ну ти чуєш? Мама все життя заради нас! А ти хочеш її образити.
Я подивилася на них. Мати й син. Одні й ті самі обличчя. Одні й ті самі стиснуті губи. Одні й ті самі очі — «як ти можеш».
– Олегу, я тобі ввечері два слова скажу. Тамаро Вікторівно, роззувайтеся. Чайник на кухні.
Я пішла до спальні й зачинила двері. Сіла на ліжко. Валіза стояла відкрита — мій купальник і досі лежав поверх речей. Рожевий, з білою облямівкою.
Я купила його спеціально під цю відпустку. Місяць тому. Коли Олег уже домовився з мамою.
Всередині щось клацнуло. Тихо…
До вечора в квартирі панувало пекло. Свекруха ходила по кімнатах, наче господиня: «А ось ці рушники я візьму, вони м’якші». «А цей крем для засмаги мені підійде? Я свій забула». «Олежику, а де мій улюблений чай? Ти обіцяв купити».
Олег бігав між нами, наче човник. Мамі посміхався, мені кидав гнівні погляди: «Не ганьбися».
Я готувала вечерю. Мовчки. Різала овочі і думала.
О сьомій вечора в Олега задзвонив телефон. Я не одразу зрозуміла, що це знову мама. Адже вона сиділа у вітальні!
Виявилося — дзвонить із вітальні на його телефон, щоб він підійшов і допоміг їй із пультом.
Через п’ятнадцять хвилин — знову: «Олежику, я не розумію, як тут чайник вмикається». Чайник вона знала! Шість років ходила до нас.
Через пів години — третій дзвінок: «Олежику, посидь зі мною, мені нудно».
Три дзвінки за вечір. З сусідньої кімнати!
Олег слухняно бігав щоразу. І щоразу, проходячи повз мене, кидав: «Ну бачиш, мамі нудно. А ти ще й дуєшся».
Я нічого не відповідала. Різала. Різала. Різала.
Після вечері ми сіли біля телевізора. Свекруха між нами, у центрі дивана. Олег з одного боку, я з іншого.
Свекруха розповідала, як вона чекала на цю відпустку. Як готувалася. Які сукні взяла. Які туфлі. Як сусідці хвалилася, що син її на море везе.
– А Мариночка у нас уже скисла, – раптом сказала вона. – Марино, ти чого така?
Я подивилася на неї спокійно.
– Тамаро Вікторівно, я втомилася. День був важкий. Піду до себе.
– Ну ось. Я ж казала, Олежику. Твоя дружина мене не любить. Бачиш, як дивиться. Хоч додому повертайся.
Олег підхопився:
– Мамо, та що ти! Нікуди не повертайся! Марино, ну скажи мамі!
Я встала з дивана й підійшла до Олега. Тихо, щоб свекруха чула, але не втрутилася одразу:
– Олегу, я ставлю тобі питання прямо. Зараз. Або ми летимо удвох, як домовлялися рік тому, або ніяк. Третього варіанта немає.
Він розгубився. Подивився на маму. Мама вже стояла біля дивана з тим самим виразом обличчя.
– Ах, ось як, – сказала вона. – Значить, або я, або вона. Ультиматум, значить. Ну спасибі, Марино. Дякую тобі. Вісім років чекала, коли ти мені це в обличчя скажеш.
— Тамаро Вікторівно, я вам нічого не казала. Я розмовляю зі своїм чоловіком.
— Ага, зі своїм. А що це мій син, виходить, до уваги не береться?
Олег мовчав. Стояв посередині кімнати й дивився то на маму, то на мене.
І я вже бачила — він мовчить так, як мовчить людина, яка зробила вибір. Давно. Місяць тому.
— Марино, — нарешті сказав він. — Ну так не можна. Мама ж спеціально приїхала. Валізу зібрала. Сусідам розповіла.
Що ми їй тепер – відмовимо? Ти ж доросла, можеш і потерпіти два тижні. А мама вже не та, не молода.
Ось і вся відповідь. «Можеш і потерпіти».
Я кивнула. Розвернулася. Пішла в спальню. Сіла на підлогу перед валізою. Повністю розстебнула блискавку. І почала перекладати речі.
Через двадцять хвилин я вийшла в коридор з однією валізою — зі своєю. Олег стояв у дверях кухні, мама щось йому шепотіла на вухо. Обоє замовкли, коли побачили мене.
— Ти куди?
— На море.
— У якому сенсі?
— У прямому. Я їду на море. Сама. Свою путівку я забрала. Твоя нехай залишається у тебе — вирішуй з мамою, що з нею робити.
Свекруха ахнула й притиснула руку до грудей:
— Мариночко! Та як же! Це що, ти чоловіка кидаєш?
– Я не кидаю чоловіка, Тамаро Вікторівно. Я їду у свою відпустку. Ту, яку ми планували удвох. Раз удвох не вийшло – поїду сама.
– Ти не маєш права! – Олег зробив крок до мене. – Це ж наші спільні гроші! Це наша відпустка!
– Нашу відпустку ти подарував мамі. Місяць тому. Без мене. Тож свою половину я забираю.
– Марино, якщо ти зараз вийдеш за ці двері – назад можеш не повертатися!
Я зупинилася. Подивилася на нього. На його червоне обличчя. На маму за його спиною, яка все ще трималася за груди.
– Олегу, я ж вісім років чекала, що ти одного дня обереш мене. Хоч раз. Хоч у чомусь. А ти знову обрав маму. Тож ти сам усе вирішив. Не я.
Я відчинила двері й вийшла. Спустилася сходами. Таксі вже чекало внизу — я викликала його, поки збирала речі.
У машині я вперше за весь день видихнула. Сіла й заплющила очі. Телефон у руці був теплим. Я написала Олені повідомлення:
«Оленко, я їду сама. Вибач, що без попередження. Розповім усе по дорозі».
Відповідь прийшла за хвилину:
«Молодець. Я на тебе чекала. Зателефонуй, як сядеш».
Я всміхнулася вперше за весь цей день. Водій одразу запитав:
– Дівчино, до аеропорту? Багаж тільки один?
– Один. І тільки мій.
Машина рушила. За вікном пропливали будинки, ліхтарі, чужі вікна з теплим світлом.
А в мене в грудях раптом стало легко. Наче я довго несла щось важке – і нарешті поставила.
В аеропорту я випила кави й сіла біля вікна. Літак вилітав через чотири години.
Олег за цей час написав вісім разів. Я не відкривала. Свекруха дзвонила двічі. Я скидала дзвінки.
А об одинадцятій вечора, коли я вже сиділа біля гейту, прийшло ще одне повідомлення від чоловіка. Довге. Я його все-таки відкрила:
«Марино, ти все зруйнувала. Мама плаче. Сусіди чули. Я тебе такою не знав. Якщо ти зараз полетиш — це буде кінець».
Я прочитала. Поклала телефон у сумку.
Оголосили посадку. Я встала й пішла.
…Минуло два тижні. Море було теплим. Номер — маленький, але з балконом, що виходив на затоку.
Я прокидалася, коли хотіла. Снідала, коли хотіла. Ніхто не стукав у двері о шостій ранку. Ніхто не казав, що я бліда і чоловік розлюбить мене. Ніхто не ліз у шезлонг поруч.
Я читала книжку. Дочитала за три дні. Купила другу. Дочитала. Купила третю. За сім днів я прочитала більше, ніж за весь минулий рік.
З Олегом за тиждень я обмінялася п’ятьма повідомленнями. Сухими: «Живий. Вдома. Здав путівку, повернули двадцять п’ять тисяч — половину. Маму відвіз».
Я відповідала: «Добре». Більше не було про що спілкуватись.
Я повернулася засмагла, спокійна, відпочила. Олег зустрів мене в аеропорту — адже у нас одна машина.
Мовчки взяв валізу. Мовчки довіз додому. Мовчки пішов до мами.
І ось тут почалося найцікавіше.
На роботі до мене підійшла Катя — подруга з сусіднього відділу. Пом’ялася, а потім сказала:
— Марино, тільки не сердься. Мені вчора в магазині трапилася твоя свекруха. Вона там при всіх сусідках розповідала, як ти її сина кинула на морі.
Яка ти егоїстка. Як ти гроші забрала й втекла. Я не витримала, запитала — а чи це вся правда.
Вона ще голосніше почала розказувати, що ти вся в свою матір-розлучницю, що Олежик з тобою намучився, що вона завжди знала…
Я слухала й чекала, коли всередині підніметься злість. Не піднялася.
— Дякую, Кать. Я зрозуміла.
Вдома Олег мовчить. На запитання відповідає одним словом. До мами їздить через день. Повертається з її борщами в банках. Ставить у холодильник. Я їх не їм.
Ми як сусіди. Хороші, ввічливі сусіди. Вранці — «доброго ранку», ввечері — «на добраніч». Між цим – порожнеча.
А я сплю спокійно. Вперше за вісім років.
Іноді вночі прокидаюся й думаю: може, треба було все-таки потерпіти? Може, два тижні — це й справді не так багато? Може, я й справді егоїстка?
Але потім згадую рожеву валізу в передпокої. І чоловіка, який стоїть посередині кімнати й мовчить. І розумію: ні. Не потерпіти. Не цього разу.
