— Я вам ділянку виділила, тож з вас 45 тисяч на теплицю, — заявила свекруха. Чоловік пахав усе літо, а врожай дістався його сестрі…
…— Ось тут, від сітки-рабиці й до старої яблуні, буде ваша з Пашею ділянка, — урочисто оголосила Антоніна Василівна й прикріпила до кухонного столу аркуш із зошита.
Я здивовано подивилася на папір. На аркуші в клітинку був детально намальований план дачі свекрухи, розфарбований кольоровими олівцями.
Приблизно третина території була густо заштрихована червоним, ще частина — зеленим, а скраю, біля самого кута, притулився скромний жовтий квадратик.
— Червоне — це помідори й картопля, — пояснила свекруха, помітивши мій погляд. — Це ви з Пашею берете на себе. У вас є сили, спини молоді.
Зелене — огірки, перець і кабачки, це моє. А жовте, де полуниця й трохи зелені, — це зона Оленьки.
Їй важко копати, у неї манікюр, робота з людьми та Артем малий. Ігор на заробітках, повернеться лише в серпні, вона там одна все тягне.
Оля, молодша сестра мого чоловіка, сиділа навпроти нас за столом і зосереджено колупала ложечкою тірамісу. Вона вдавала, ніби розподіл земельних ділянок її взагалі не стосується.
Оля працювала адміністраторкою у салоні краси й вважала своє життя неймовірно складним — таким, що вимагає постійної підтримки від всієї родини.
— Антоніно Василівно, — я обережно відсунула від себе розфарбований план. — Ми з Пашею не планували займатися городом. У нас зовсім немає на це часу. Ми спокійно купуємо овочі в магазині.
— Магазинні — це суцільна хімія й отрута! — миттєво обурилася свекруха, гримнувши долонею по столу. — Пластмасові помідори за шалені гроші!
А тут своя земля, чисте повітря, вітаміни. Досить на диванах у вихідні лежати, займетеся ділом. І для здоров’я корисно, і економія для родини.
Я перевела погляд на чоловіка. Паша працював сервісним інженером із медичного обладнання.
Увесь тиждень він мотався по клініках області: лагодив томографи й апарати УЗД, тягав важкі запчастини та вирішував проблеми з програмним забезпеченням.
До вечора п’ятниці в нього зазвичай сіпалося око, і він мріяв лише про тишу та гарячий душ.
Я працювала архітекторкою у приватному бюро. Мої вихідні часто йшли на те, щоб доопрацювати термінові креслення, внести правки від замовників або просто виспатися після здачі важкого проєкту.
Дача Антоніни Василівни розташовувалася за сорок кілометрів від міста, у старому товаристві.
Звичайні шість соток, старенький щитовий будиночок та похилена теплиця.
Ми їздили туди максимум двічі за літо — посмажити шашлики та привітати свекруху з днем народження.
Нас цей графік цілком влаштовував.
— Мамо, ну справді, яка там картопля? — слабко спробував заперечити Паша. — Нам простіше мішок на зиму купити на оптовій базі.
— Мішок він купить! — презирливо пирхнула Антоніна Василівна. — А мати, виходить, має сама надриватися на грядках? Я ж для вас стараюся, щоб узимку ви їли свої соління, а не магазинну отруту.
Все, питання закрито. У суботу чекаю на вас о дев’ятій ранку. Треба землю перекопати й гній розкидати.
Паша важко зітхнув, але сперечатися не став. Він із дитинства звик, що слово матері — закон, і волів погодитися на невелику жертву, аби уникнути скандалу й звинувачень у невдячності.
Я промовчала. Вирішила, що один раз ми з’їздимо, допоможемо перекопати цю нещасну землю, а далі ентузіазм свекрухи сам собою згасне.
Як виявилося, я дуже помилялася.
У суботу вранці ми виїхали на дачу. Багажник нашої машини був забитий мішками зі спеціальним ґрунтом, лопатами, граблями та розсадою.
Розсаду Антоніна Василівна змусила Пашу забрати в її знайомої на іншому кінці міста.
День перетворився на пекло. Травневе сонце пекло нещадно, над купою гною літали жирні мухи.
Паша, знову зірвавши спину, перекопував злежану землю, а я, стерши руки до крові навіть крізь рукавички, вибирала з грудок коріння бур’янів.
Свекруха ходила слідом і командувала, вказуючи, де копати глибше, а де мілкіше.
Оля приїхала о другій годині дня на таксі. Вона не поспішаючи вивантажила з машини чотирирічного сина, пакет із снеками та газовану воду.
— Ой, як ви тут попрацювали, — мовила вона, знімаючи дорогі сонцезахисні окуляри. — А ми поспали, потім сходили на ігровий майданчик. Пашо, ти ще не розпалив мангал? Малий так хоче м’яса.
Паша, брудний, спітнілий і втомлений, мовчки встромив лопату в землю й пішов розпалювати вугілля.
М’ясо, до речі, купували ми, бо Антоніна Василівна сказала, що на дачі треба добре їсти, а Олі й так з дитиною важко.
Увечері, коли ми нарешті дісталися квартири, я не відчувала ні рук, ні ніг. Паша мовчки випив знеболювальне й звалився на ліжко.
Я думала, що на цьому наші аграрні подвиги закінчаться. Але це був лише початок.
Сімейний город почав поглинати наші вихідні, наші гроші й наші нерви з лякаючою швидкістю.
Щоп’ятниці свекруха дзвонила Паші й диктувала новий список покупок: добрива, засоби від шкідників, плівка для парника, шланги, кілочки для підв’язування помідорів.
У середині червня настала спека. Мій архітектурний проєкт «горів», замовник вносив правки одну за одною, я сиділа за ноутбуком до ночі.
У середу ввечері Паша повернувся з роботи сірим від втоми. Він тільки встиг зняти черевики, як задзвонив телефон.
— Пашо, у нас катастрофа! — трагічно сповістила в слухавку Антоніна Василівна так голосно, що я чула кожне слово. — Насос у свердловині згорів! Помідори сохнуть! Якщо сьогодні не полити, завтра все загине!
— Мамо, я щойно прийшов. Я весь день бігав по лікарнях, у мене ноги гудуть, — спробував відмовитися чоловік.
— Тобто тобі байдуже до нашої праці? — голос свекрухи затремтів. — Я тут із тиском лежу, а ти матері допомогти не можеш? Привези новий насос, інакше ми без врожаю залишимося!
Паша поїхав. Він купив новий насос у гіпермаркеті за сім тисяч, простояв півтори години у вечірніх заторах на виїзді з міста, замінив обладнання в темряві з ліхтариком і полив кляті грядки.
Додому повернувся о другій годині ночі, а о сьомій ранку вже задзвонив будильник.
Увечері наступного дня він зізнався, що через недосипання переплутав кабелі під час діагностики апарату в клініці й отримав сувору догану від керівництва.
У липні город почав давати перші плоди. З’явилася зелень, редиска, ранні огірки. Я сподівалася, що тепер ми хоча б побачимо результат наших мук.
Але система розподілу врожаю виявилася такою ж своєрідною, як і саме землеробство.
Свекруха збирала перші огірочки й акуратно складала їх у пакет. Коли ми приїхали на вихідні, вона урочисто вручила цей пакет Олі.
— Це Артемкові, йому потрібні вітаміни для росту, — заявила вона.
— А нам? — поцікавився Паша, який ці огірки садив, удобрював і поливав.
— А ви дорослі люди, почекаєте, поки піде друга хвиля, — відрізала Антоніна Василівна. — Ви ж не будете у дитини вітаміни відбирати.
Я дивилася, як Оля, яка за все літо жодного разу не взяла до рук сапку, недбало кидає пакет із нашими огірками в багажник таксі, і відчувала, як усередині закипає глуха злість.
Того ж вечора я відкрила на ноутбуці порожню таблицю. Я методично, за датами, виписала всі наші витрати на цей дачний проєкт, починаючи з травня.
Бензин — поїздки щовихідних плюс екстрені виїзди посеред тижня. Покупки для дачі — насос, шланги, добрива, лопати, плівка. Продукти — м’ясо та вугілля для всіх, які чомусь завжди купували ми.
Підсумкова сума внизу стовпчика змусила мене гірко всміхнутися. Сорок одна тисяча за два з половиною місяці.
Я покликала Пашу на кухню й розвернула до нього екран.
— Подивися на це, — спокійно сказала я. — Це вартість нашої «безкоштовної» картоплі та маминих помідорів.
Паша довго дивився на цифри. Він потер перенісся й зітхнув.
— Дарино, ну ти ж розумієш, що це не заради овочів. Мамі просто хочеться почуватися потрібною. Їй хочеться, щоб родина збиралася разом.
— Родина збирається разом, щоб ти фізично працював до знемоги, я обслуговувала стіл, Оля їла шашлики, а твоя мама нами командувала?
Пашо, за ці гроші ми могли б купувати найдорожчі фермерські овочі цілий рік, і ще залишилося б на абонемент у басейн, щоб ти підлікував спину.
Ти схуд на п’ять кілограмів за це літо, ти спиш на ходу й отримуєш суцільні догани.
— Я поговорю з мамою, щоб ми їздили рідше, — пообіцяв він, уникаючи мого погляду.
Звісно, нічого не змінилося. Паша не вмів казати матері «ні». Він продовжував їздити, ремонтувати, поливати й копати.
Я ж перестала їздити на дачу під приводом термінових робочих проєктів.
Свекруха сприйняла це як особисту образу й почала при кожній нагоді скаржитися Паші на мою «міську лінь» та відсутність поваги до старших.
Розв’язка настала в другі вихідні серпня.
У суботу вранці ми нарешті виспалися. У Паші випала рідкісна субота, вільна від дачі, бо Антоніна Василівна наче поїхала до міста у справах, а полив забезпечив нещодавній дощ.
Ми планували піти в кіно, а потім просто прогулятися набережною.
О десятій ранку телефон чоловіка вибухнув дзвінком.
— Пашо, терміново бери Дарину й приїжджайте! — голос свекрухи дзвенів від хвилювання. — Хлопці вже приїхали, треба приймати теплицю й збирати!
— Яку теплицю? Кого приймати? — хрипло запитав Паша, сідаючи на ліжко.
— Теплицю! Полікарбонатну, посилену, три на шість метрів! Я вирішила, що стара зовсім продірявилася, помідорам холодно. Замовила нову.
Хлопці привезли, розвантажать, а збирати будете самі, щоб за монтаж не платити.
І гроші привезіть — сорок п’ять тисяч. У мене готівки немає, ви ж за свою ділянку повинні вкладати кошти.
Я сиділа поруч і чудово чула всю розмову. Паша повільно опустив телефон.
— Мамо, які сорок п’ять тисяч? У мене немає таких вільних грошей. Ми відклали на страховку машини й на стоматолога для Дарини.
— Ну, зніміть з кредитки! — легко запропонувала Антоніна Василівна. — Ви ж працюєте, обоє непогано заробляєте. Це ж для нашого спільного блага!
Я вже накладну підписала, водій чекає на розрахунок. Давай, не затримуй людей, чекаю через годину.
Вона поклала слухавку. Паша розгублено подивився на мене, потім почав поспішно натягувати джинси.
— Дарино, дай мені сорок п’ять тисяч із відкладених, — попросив він, метушливо застібаючи ремінь і не дивлячись мені в очі. — Я потім із зарплати докладу. Незручно, люди чекають.
Я встала з ліжка, підійшла до комода, де лежала наша скринька з документами та грошима, і зачинила її на маленький ключик.
— Ні, — сказала я.
Паша завмер із футболкою в руках.
— Дарино, не починай. Там водій чекає, мама перед ним ганьбиться. Я з’їжджу, віддам гроші, а ми потім із нею розберемося.
— Ми не будемо купувати теплицю за сорок п’ять тисяч на ділянку твоєї мами, — чітко карбуючи кожне слово, відповіла я. — Ділянка належить їй.
Овочі забирає Оля. Працюєш там ти. А платити за цей банкет ми маємо з наших заощаджень?
— Але вона вже замовила! Що мені робити? Кинути її там одну розбиратися з водієм?
— Саме так. Вона доросла людина. Зробила замовлення, не порадившись із нами, не запитавши, чи є в нас гроші й час її збирати. Нехай оплачує сама або відправляє теплицю назад на склад.
У цей момент задзвонив телефон Паші. Прийшло повідомлення від Олі:
«Пашуль, мама сказала, що ви їдете на дачу. Купи по дорозі на ринку свинячої шиї кілограма два й вугілля, малий на природі поїсти хоче. І яблучного соку не забудь».
Я бачила, як Паша читає це повідомлення. Як сіпається його око. Як він переводить погляд з екрана на свої пошарпані на дачі руки, на мої спокійні очі, а потім знову на екран.
Він повільно сів на край ліжка, скинув футболку й набрав номер матері.
— Алло, мамо, — його голос звучав незвично жорстко. — Я не приїду. І грошей не перекажу ні копійки.
У слухавці зависла секундна пауза, а потім пролунав обурений крик:
— Ти що таке кажеш?! Як це не приїдеш? А хто платитиме?!
— Той, хто замовляв. У нас із Дариною цих грошей немає, ми їх відклали на інші цілі. Якщо тобі нічим платити, скажи водієві, щоб забирав теплицю назад.
— Та як ти смієш! — зірвалася на вереск Антоніна Василівна. — Я для вас горбачуся! Я ночами не сплю, цю розсаду доглядаю, щоб ви магазинну хімію не жерли!
Рідна мати просить допомогти, а ти через копійки готовий вдавитися! Твоя дружина тебе накрутила?!
— Мамо, досить, — Паша потер чоло вільною рукою. — Ми більше не займатимемося цим городом. Узагалі. Ані картоплею, ані помідорами — нічим.
Мені не потрібні ці овочі. Мені потрібні нормальні вихідні та здорова спина. Оплачуй теплицю сама або поверни її. Попроси Олю зібрати врожай, у неї ж багато вільного часу.
Він натиснув кнопку відбою й відкинув телефон на ліжко. У спальні стало тихо.
Я підійшла й мовчки обійняла його за плечі. Він уткнувся обличчям мені в живіт і гучно видихнув, наче скинув із себе важкий рюкзак, який тягав усе літо.
Через дві години нам зателефонував Ігор, чоловік Олі. Із заробітків він повернувся тиждень тому й у дачні справи ще не встиг заглибитися.
— Пашо, привіт, — голос Ігоря звучав глузливо. — Слухай, тут теща дзвонила, плакала. Вимагала, щоб я приїхав оплачувати теплицю й збирати врожай. Ви там що, бунт на кораблі влаштували?
— Щось таке, — похмуро відповів Паша. — І що ти їй сказав?
— Сказав, що я овочі в супермаркеті купую, мені теплиця не потрібна. Загалом, вона там сама розплатилася. У неї, виявляється, гроші були.
Просто вона вирішила: раз урожай спільний, то й витрати мають бути ваші. Зараз Оля мені мозок виносить, що ми погані родичі й маму кинули.
— Ласкаво просимо до клубу, — невесело посміхнувся мій чоловік.
Після цього інциденту Антоніна Василівна не розмовляла з нами три тижні. Вона видалила переписку с Пашею і зі мною.
Від родичів ми дізналися, що теплицю зрештою збирала найнята бригада, і свекрусі довелося віддати ще сім тисяч за встановлення.
Оля теж перестала їздити на дачу. Без надійного Паші, який купував м’ясо, розпалював мангал і тягав важкі речі, дачний відпочинок здався їй не таким уже й привабливим.
До того ж свекруха, залишившись без безкоштовної робочої сили, спробувала змусити Олю полоти грядки, що спричинило грандіозний скандал між матір’ю та дочкою.
Наприкінці серпня ми з Пашею поїхали на великий фермерський ринок за містом. Між рядами пахло свіжою зеленню, стиглими динями та медом.
Ми підійшли до прилавка, заваленого ідеальними, великими помідорами, що пахли сонцем.
— Скільки? — запитав Паша в усміхненої продавчині.
— По тридцять за кілограм. Найсолодші, ґрунтові, беріть, не пошкодуєте!
Паша подивився на мене, потім на помідори. На його обличчі з’явилася ледь помітна посмішка.
— Зважте нам три кілограми, — сказав він, дістаючи гаманець. — І огірків ось тих, хрустких, теж три.
Ми склали овочі в багажник нашої чистої машини. У ній більше не пахло гноєм і вогкістю. У Паші перестала боліти спина, а я вперше за довгий час закінчила проєкт вчасно й без нервування.
У вересні Антоніна Василівна зателефонувала сама. Сухим, діловим тоном вона попросила Пашу приїхати й допомогти злити воду з системи перед зимою.
Про город, теплицю та гроші вона не прохопилася й словом.
Паша поїхав. Він допоміг їй із трубами, перевірив електропроводку й повернувся додому до обіду.
— Знаєш, — сказав він, миючи руки на кухні. — Вона там вирішила половину ділянки засіяти газоном. Каже, важко їй одній стільки грядок доглядати. Залишила лише одну тепличку для себе.
Я посміхнулася й нарізала в салатницю помідори, куплені на ринку. Вони були червоні, соковиті й не коштували нам ані скандалів, ані безсонних ночей, ані сорока однієї тисячі.
Вони коштували рівно стільки, скільки мають коштувати помідори. І це була найчесніша ціна цього літа.
