— А чому мої капці зайняті?
Лера стояла у передпокої й дивилася на чуже взуття.
Праворуч від вішалки, прямо на її улюбленому килимку, розтікалася брудна калюжа від дешевих жіночих чобіт. Трохи далі валялися дитячі черевики на липучках.
Уздовж стіни громоздилися три величезні картаті баули, зав’язані мотузкою. Поруч із ними, на тумбі, самотньо лежали ключі Віті.
З кухні тягнуло запахом смаженої картоплі та солодкуватим, важким парфумом, від якого одразу защеміло в горлі.
Лера притулилася плечем до одвірка. Плечі нили після десятигодинної зміни, ступні гуділи. Хотілося просто лягти й не рухатися.
— Вітя! — крикнула вона у бік кухні.
З-за рогу виринув чоловік. На ньому були домашні штани й випрана футболка, а на обличчі блукала винувата, але самовпевнена посмішка.
За його широкою спиною одразу ж вималювалася худа жіноча постать у ситцевій блузці.
— Лера, тільки з порога не починай, — Вітька зробив крок уперед, перекриваючи прохід до кухні.
— Я не злюся, — Лера зняла туфлі, з огидою відсунула ногою чужі чоботи й пройшла до вішалки.
— Я чекаю пояснень. Чиї це баули?
Вітька почухав потилицю.
— Розумієш, справа ось у чому… Риту господарі з орендованої квартири вигнали. Буквально на вулицю виставили.
А на вулиці листопад, дощ зі снігом. Я ж не можу Мишка відправити на теплотрасу! Ми ж не звірі.
Лера перевела погляд за його плече. Біля плити, по-господарськи переставивши сільничку й перечницю, стояла Рита — колишня дружина її чоловіка.
Волосся зібране в рідкий пучок, обличчя бліде, але погляд чіпкий, оцінювальний.
За кухонним столом сидів шестирічний Михайлик й голосно сьорбав чай із улюбленої чашки Лери.
— Доброго дня, — тихо сказала Рита, витираючи руки об свою спідницю. — Ми вас не дуже затіснимо. Вітя сказав, що у вас кімната стоїть порожня.
— Вітя сказав?
Лера поглянула на чоловіка. Він спробував звести брови дашком, але вийшло жалюгідно.
— Яка краса, — рівно промовила Лера. — І давно вже Вітя розпоряджається моєю житловою площею?
— Леро, ну чого ти починаєш при дитині? — чоловік знизив голос, намагаючись надати йому оксамитовості й солідності.
— У людей безвихідна ситуація. Все-таки рідні. Тобто, я хотів сказати, малюк не повинен мерзнути. Вони тимчасово.
— Тимчасово — це до ранку?
— Ну навіщо так категорично? — Вітька розвів руками.
— Поживуть пару тижнів, знайдуть варіант. Я десятку кину на продукти, прогодуємося. Не збідніємо.
Лера поглянула на плиту. Її улюблена чавунна сковорідка була щедро залита олією.
На столі лежала відкрита пачка дорогого вершкового масла, яке вона купувала собі на сніданки, і половина вже кудись зникла. Рита явно почувалася тут як вдома.
Вони розлучилися з Вітькою три роки тому. Він переїхав до Лериної просторої двокімнатної квартири з одним рюкзаком і великими амбіціями.
Зарплата в нього була середня, вистачало на бензин, комунальні послуги та половину суми на продукти.
Ремонт, меблі та саму квартиру Лера заробила задовго до його появи у своєму житті. І ось тепер до цієї квартири притягли чужу жінку з її пожитками.
Лера важко зітхнула. Втома давалася взнаки. Сваритися зараз, викидати їх разом із речами у листопадову сльоту — на це не було сил. Вона просто хотіла тиші.
— Отже, — Лера зняла плащ і повісила його на гачок. — Вечеряйте своєю картоплею. Спіть у вітальні на дивані. Завтра вранці, щоб вашого духу тут не було.
— Леро… — почав Вітька.
— Розмова закінчена.
Вона розвернулася й пішла до спальні, щільно зачинивши за собою двері.
Вночі Лера спала погано. За стіною хтось ходив, грюкав дверцятами шафи, скрипів диваном.
Вранці вона прокинулася від гучного звуку блендера, що працював. Годинник показував восьму ранку. Субота.
Лера накинула халат і вийшла зі спальні. У передпокої баулів уже не було.
Зате на вішалці висіли чужі куртки, а у ванній, на її особистій поличці біля дзеркала, щільним рядом вишикувалися чужі шампуні, креми та якісь баночки.
На кухні панувало пожвавлення. Рита в домашньому вбранні стояла біля плити й перевертала оладки.
Вітька сидів за столом, наминаючи ці самі оладки зі сметаною, і задоволено мружився.
— Доброго ранку! — защебетала Рита, побачивши Леру.
— А ми тут сніданок приготували. Сідайте, я зараз кави наллю. У вас, правда, нормальної турки немає, довелося в каструльці варити.
Лера сперлася на дверний косяк. Вона сонно оглянула кухню…
На столі — плями. Біля раковини — гора посуду. Блендер, який Лера діставала не дуже часто заляпаний тістом.
— Рито, — спокійно запитала Лера. — А чому ваші речі розібрані? Я ж чітко сказала: сьогодні ви виїжджаєте.
Вітька перестав жувати.
— Леро, давай без скандалів із самого ранку, — він відсунув тарілку.
— Куди вони поїдуть? Я ж пояснив: у них проблеми.
— Які проблеми? — Лера не зводила очей з Рити. — Чому вас вигнали з орендованої квартири?
Рита відвернулася до плити, вдаючи, що захоплена процесом приготування їжі.
— Господарі виявилися неадекватними, — втрутився чоловік, підводячись зі стільця. — Причепилися до дрібниць.
— До яких дрібниць?
— Та яка різниця! — Вітька зробив крок до Лери, нависаючи над нею. — Факт залишається фактом: жінці з дитиною нікуди йти. Я, як чоловік та батько, мушу вирішувати цю проблему.
— Як чоловік, — Лера відступила на пів крока, не відриваючи погляду, — ти мав би зняти їм номер у готелі.
Або знайти іншу квартиру. Оплатити її на місяць уперед. А не тягнути цей табір до мене додому.
Рита різко обернулася, стискаючи в руці лопатку.
— Ми не табір!
— Та мені байдуже, хто ви, — відрізала Лера. — Це моя квартира. І ви тут не залишитеся.
— Взагалі-то, Вітя сказав, що він тут повноправний господар! — голос Рити зірвався на вереск. — Що ви сім’я і все вирішуєте разом!
Мені, до речі, навіть заставу не повернули, бо платити комунальні не було чим останні пів року!
Лера завмерла. Вона повільно перевела погляд на чоловіка. Вітька якось дивно смикнувся, ніби хотів закрити Риті рот рукою, але не встиг.
— Пів року? — перепитала Лера. — Нема чим платити? Вітя, а ти хіба не платиш аліменти? Ти ж казав, що щомісяця переказуєш їм чверть зарплати.
Чоловік почав бігати очима. Його показова впевненість раптом кудись випарувалася.
— Переказую, звичайно! — швидко пробурмотів він. — Просто… ну, там на роботі премії скоротили, я трохи заборгував.
Машину ремонтував, ти ж пам’ятаєш. Коробка передач зламалася. Але я все компенсую! Я ж не відмовляюся!
Рита пирхнула. Вона з гуркотом кинула лопатку на стільницю.
— Трохи заборгував? Та ти мені майже сто тисяч винен! Я через твої затримки не могла платити за квартиру!
Лера слухала цю суперечку, і в голові все миттєво стало на свої місця. Пазл склався.
Чоловік перестав платити аліменти. Колишня дружина не змогла сплачувати оренду й притиснула його до стіни.
І цей геній не придумав нічого кращого, ніж компенсувати свій особистий фінансовий борг за рахунок квадратних метрів нинішньої дружини. Безкоштовний готель із повним пансіоном.
— Вітя, ти ж сам обіцяв, — Рита перейшла у наступ, звертаючись лише до колишнього чоловіка. — Ти сказав, що ми до травня тут перечекаємо.
Поки я нормальну роботу не знайду. А гроші, які ти винен, якраз підуть на оплату проживання та продукти. Ти сказав, що твоя ця… — вона поглянула на Леру, — нічого не скаже.
— До травня?
Лера не витримала й коротко розсміялася. Звук вийшов сухим і колючим.
— Неперевершено. Просто неперевершено.
Вона пройшла на кухню, відсунула Риту від плити й вимкнула газ під сковорідкою.
— Отже, рятівнику, — Лера повернулася до Вітьки. — Шикарний у тебе план. Тобто я маю пів року годувати, обмивати й терпіти у своєму домі чужу жінку, щоб ти міг не платити свої борги?
— Та яка ти жадібна людина! — гаркнув Вітька.
Його обличчя вкрилося червоними плямами. Він зрозумів, що схема провалилася, і тепер захищався звичним способом — нападом.
— Тобі шкода шматка хліба та кімнати для дитини! У тебе двокімнатна квартира стоїть порожня. Дивіться, яка пані знайшлася! Я тут живу! Я твій чоловік!
Лера дивилася на нього й дивувалася, як вона могла жити з цією людиною кілька років. Він здавався їй надійним, простим хлопцем.
Але зараз перед нею стояв хитрий пристосуванець, який намагався вийти сухим із води за чужий рахунок, ще й виставляючи її винною.
Вона не стала кричати. Вона просто схрестила руки на грудях.
— Квартиру куплено за десять років до тебе. У тебе тут немає прописки.
— Ми в офіційному шлюбі! — заревів Вітька, розбризкуючи слину. — Ти не маєш права мене на вулицю виганяти!
— Право я маю на свою власність, — рівно відповіла Лера. — У вас є рівно пів години. Збирайте свої валізи, забирайте свої шампуні з моєї полиці й забирайтеся геть. Усі троє.
Рита почала часто кліпати очима.
— Вітя… ти ж обіцяв. Куди ми зараз підемо?
— До своєї мами підете, — відрізала Лера. — Або в готель. Чоловік же вирішить проблему.
— Я нікуди не піду! — Вітька знову сів на стілець і зухвало закинув ногу на ногу. — Викликай кого хочеш! Нехай мене поліція виносить!
Лера мовчки дістала телефон із кишені халата.
— Без проблем.
Вона розблокувала екран і набрала номер.
— Алло, чергова частина? Доброго дня. У мене в квартирі перебувають сторонні люди. Відмовляються покинути приміщення. Так, адреса…
Вітька підскочив зі стільця так різко, що той з гуркотом відлетів до стіни.
— Ти зовсім здуріла?! — закричав він, вириваючи в неї з рук телефон. — На своїх поліцію викликаєш?!
Екран телефону світився. Дзвінок навіть не пішов — Лера просто набрала цифри, не натискаючи кнопку виклику. Але Вітьці цього вистачило.
— Збирай речі, — кинув він Риті крізь зуби.
Через пів години у передпокої знову виросла гора з валіз.
Рита поспішно запихала в пакет свої баночки з ванної, Мишко хникав, не розуміючи, чому його відірвали від мультиків.
Вітька одягався мовчки, люто смикаючи блискавку на куртці.
— Ти про це пошкодуєш, — процідив він, взуваючись.
— Я подам на розлучення. Папери надішлеш поштою, — Лера стояла біля входу, притулившись до стіни.
Вона простягнула руку й згребла з тумби зв’язку ключів. Відчепила з кільця довгий ключ від нижнього замка, потім короткий — від верхнього.
Брелок від домофона залишила Вітьці й кинула решту зв’язки йому під ноги.
— Забирай. І не забудь свою картоплю зі сковорідки.
Двері за ними зачинилися з гучним стуком.
Лера повернула ключ, потім засунула засувку. У квартирі нарешті стало легко дихати.
Вона пройшла на кухню й відчинила вікно навстіж, впускаючи всередину холодне листопадове повітря, щоб вивітрити цей нудотний солодкуватий запах.
У раковині самотньо лежала брудна чавунна сковорідка. Оладки Рита так і не досмажила…
Через тиждень Лера змінила замки. Вітька дзвонив кілька разів, намагався давити на почуття, говорив про сім’ю.., але Лера просто блокувала номери.
Їй було чим зайнятися — вона якраз підшукувала собі нову чавунну сковорідку. Без чужого масла.
