— А у колишньої котлети були соковитіші! — критикував чоловік…
Анна стояла біля плити, коли почула ці слова. Пальці стиснули ручку сковорідки так, що кісточки побіліли.
— Що ти сказав?
Ігор навіть не підвів очей від тарілки, продовжуючи повільно пережовувати.
— Я сказав, що у Тамари котлети виходили соковитішими. Ці сухуваті.
Серце Анни билося так голосно, що, здавалося, його чутно у всій квартирі. Вона вимкнула конфорку й обернулася до чоловіка.
Усе їхнє життя за останні місяці промайнуло перед очима: його уїдливі зауваження про їжу, презирливі посмішки, коли вона розповідала про роботу в їдальні, поблажливий тон, коли мова заходила про її мрію відкрити власне кафе.
І ті дзвінки. Ті прокляті дзвінки в його телефоні, які вона випадково побачила позавчора.
— Ігоре, — її голос пролунав тихіше, ніж хотілося. — Чому ти дзвониш Тамарі?
Він нарешті підвів погляд. У його очах промайнуло щось на зразок роздратування.
— До чого тут це?
— До того, що я знаю про ваші розмови вже кілька тижнів. То ти їй, то вона тобі. Поясни мені, будь ласка.
Ігор відкинувся на спинку стільця й посміхнувся. У цій посмішці було стільки презирства, що Анна мимоволі відступила на крок.
— Хочеш знати правду? — він встав, склавши руки на грудях. — Ти була запасним варіантом, Аня. Зручним.
У тебе квартира, ти готуєш, прибираєш, не влаштовуєш сцен. Але Тамара повернулася. І я зрозумів, що зробив помилку, одружившись з тобою.
Слова падали на неї як удари. Анна відчувала, як усередині все стискається в одну холодну грудку.
— Ти… хочеш сказати…
— Я хочу розлучення, — Ігор вимовив це так буденно, ніби замовляв каву. — Тамара чекає. Ми вже все обговорили.
— Добре, — вона здивувалася власному спокою. — Давай прискоримо процес.
Ігор моргнув, явно чекаючи скандалу.
— Що?
— Збирай речі. Зараз.
— Анна, ти що? Ми ж можемо розійтися, як дорослі люди…
— Дорослі люди ставляться одне до одного з повагою.
Вона відкрила шафу в передпокої й почала витягати його куртки, сорочки, взуття.
— Дорослі люди повідомляють про свої почуття до того, як заведуть стосунки на стороні.
Дорослі люди дякують за вечерю, а найголовніше — вони ніколи не ображають ту людину, поруч із якою живуть.
— Ти з’їхала з глузду! — Ігор спробував забрати в неї оберемок одягу, але Анна вже відчинила вхідні двері.
— Можливо. Але це моя квартира, мої котлети і моє життя. І в ньому більше немає місця для тебе.
Вона викинула його речі за двері. Ігор стояв ошелешений, явно усвідомлюючи, що все йде зовсім інакше, ніж він планував.
— Аня, послухай…
— Ні. Це ти послухай. Я витратила на тебе рік свого життя. Я терпіла твої колючі зауваження, твої насмішки над моєю роботою, твою зарозумілість.
Я намагалася бути хорошою дружиною. А ти весь цей час просто чекав зручного моменту, щоб звалити.
Вона кинулася до спальні, вихопила з шафи його костюми, сумку зі спортивними речами, коробку з документами.
— Все інше забереш завтра. Або ні, післязавтра. Завтра я викличу майстра.
— Ти пошкодуєш про це! — крикнув Ігор, коли остання коробка приземлилася поруч із ним. — Ти ж ніхто без мене!
Кухарка з дешевої їдальні, яка мріє про свій ресторан! Та в тебе ніколи нічого не вийде! Так ніким і залишишся!
Анна подивилася на нього востаннє. І вперше за довгі місяці побачила його таким, яким він є: дрібною, злою людиною, яка живиться чужими невдачами.
— Побачимо, — вона зачинила двері й притулилася до них спиною. Тільки тоді навернулися сльози.
Минуло пів року. Анна стояла посеред свого кафе і посміхалася.
Невеликий зал на двадцять місць, затишні столики з картатими скатертинами, вітрина з випічкою, аромат свіжої кави та домашньої їжі.
Вивіска гласила: «У Анни». Просто і чесно.
Це був божевільний ривок. Кредит, безсонні ночі, пошуки приміщення, ремонт своїми руками, розробка меню.
Вона вклала в це всю душу і останні заощадження. Батьки допомогли, скільки могли. Колеги з їдальні підтримували і давали поради.
І ось уже місяць кафе працює. Не шалений прибуток, але достатньо, щоб покривати витрати і залишати надію.
Дзвінок над дверима пролунав, і Анна обернулася з привітною посмішкою, яка одразу ж застигла на обличчі. Ігор.
Він мав гарний вигляд. Красивий костюм, нова зачіска, впевнена хода. Але в погляді було щось невловимо жалісне.
— Привіт, Аня.
Вона мовчки кивнула, зберігаючи професійну ввічливість.
— Можемо поговорити? П’ять хвилин.
Анна поглянула на годинник. До обіду ще пів години, відвідувачів небагато.
— П’ять хвилин, — вона сіла за столик біля вікна, жестом запросивши його сісти навпроти.
Ігор покрутив у руках сільничку, явно підбираючи слова.
— Ти молодець. Справді. Кафе класне.
— Дякую.
— Слухай, я… я був дурнем. Повним ідіотом. Те, що я сказав тоді, було підло і жорстоко.
Тамара… — він махнув рукою. — Неважливо. Важливо те, що я втратив тебе. І я хочу все виправити.
Анна мовчки дивилася на нього.
— Я прошу тебе дати мені другий шанс. Ми можемо почати все заново. Я змінився, справді. Зрозумів, яку помилку зробив.
— Час минув, — Анна подивилася на годинник. — Ігоре, у нас з тобою немає і ніколи більше не буде нічого спільного.
Ти сам це вибрав тоді, коли вирішив принизити мене востаннє перед тим, як піти.
— Але…
— Другого шансу не буде. Бажаю тобі успіху. До побачення.
Вона встала й попрямувала до кухні, залишивши його сидіти з відкритим ротом.
Руки тремтіли, серце калатало, але всередині розливалося тепле відчуття звільнення.
Ще місяць пролетів непомітно. Розвиток кафе набирав обертів.
Постійні клієнти вже знали, в які дні які особливі страви, залишали хороші відгуки, рекомендували знайомим.
Анна думала про розширення, можливо, про те, щоб найняти ще одного кухаря.
І знову дзвінок над дверима. Знову Ігор.
Цього разу він не був один. Поруч стояла висока блондинка в яскравій сукні. Тамара, очевидно.
Анна витерла руки об фартух і вийшла з-за стійки.
— Добрий день. Ви бронювали столик?
Ігор посміхнувся тією самою поблажливою посмішкою, від якої в неї колись стискалося серце.
— Ні, ми з іншого приводу. Аня, це Тамара. Ми збираємося одружитися.
Він говорив так, ніби робив Анні послугу своєю присутністю.
— І хочемо орендувати твоє кафе для банкету. Невеликого, на тридцять осіб. Ти ж даси нам знижку? За старою дружбою?
У залі запала тиша. Дві офіціантки завмерли з підносами в руках. Анна відчула, як піднімається хвиля гніву, але взяла себе в руки.
— Ігоре, — промовила вона дуже спокійно. — Ні ти, ні твоя майбутня дружина ніколи не обслуговуватимуться в цьому закладі.
У нас є право відмовити в обслуговуванні без пояснення причин. І я ним скористаюся. Гарного дня.
Обличчя Ігоря почервоніло.
— Та ти…
— До побачення, — Анна повернулася й пішла на кухню, не бажаючи слухати його обурений потік слів.
За дверима вона дозволила собі посміхнутися. Широко і вільно.
Ще пів року пролетіли як один день. Кафе тепер працювало з ранку до вечора. Анна найняла двох помічників і навіть почала замислюватися про другий зал.
З’явилися корпоративні замовлення, нею зацікавилися з місцевої газети, попросили дати інтерв’ю.
Життя було повним. Важким, виснажливим, але прекрасним. Щоранку Анна прокидалася з передчуттям нового дня, з планами та ідеями.
А потім прийшла Олена, її подруга ще зі школи.
— Чула новину? — вона плюхнулася на стілець і взялася за круасан. — Ігор знову вільний.
Тамара його кинула, причому жорстко. Забрала всі заощадження, які він накопичив, і втекла з якимось бізнесменом.
Анна налила собі кави й сіла поруч.
— Карма, — вона знизала плечима.
— Кажуть, він зовсім розчарувався. Ходить по барах, скаржиться всім підряд на колишніх дружин. У множині, уявляєш?
Вони розсміялися.
Але через тиждень Ігор знову з’явився. Він виглядав погано. Пом’ятий, неголений, з темними колами під очима.
Сів за дальній столик і замовив просто каву. Анна сама принесла йому чашку.
— Дякую, — пробурмотів він.
Вона вже збиралася піти, коли він знову заговорив:
— Анна, зачекай. Мені потрібно сказати тобі дещо.
— Ігоре, у мене робота…
— Будь ласка. Дві хвилини.
Вона зітхнула і сіла навпроти.
— Ти мала рацію. У всьому. Я був справжнім покидьком. Усе, що ти тут створила, — він обвів рукою кафе, — це неймовірно. А я тоді сказав, що ти ніколи не впораєшся.
— Пам’ятаю…
— Тамара забрала в мене все. Абсолютно все. І знаєш, що найстрашніше? Я зрозумів, що заслужив це.
Я вчинив з тобою точно так само, як вона зі мною. Тільки ти просто виставила мене за двері, а вона ще й пограбувала.
Анна слухала, не перебиваючи.
— Я прошу тебе про останній шанс. Даю слово, я змінився. Я готовий на все…
— Ігоре, — вона подивилася йому прямо в очі. — У тебе були сотні можливостей зберегти наш шлюб.
Сотні моментів, коли ти міг ставитися до мене з повагою, підтримувати мене, вірити в мої мрії. Але ти вибрав інше.
Ти вибрав принижувати мене, порівнювати з іншою жінкою, сміятися над моїми планами. А коли з’явився шанс, ти взагалі пішов.
— Я знаю, але…
— Тепер у мене своє життя. Гарне життя. Я прокидаюся щоранку і знаю, що йду туди, де мене цінують.
Де я створюю щось важливе. Де я щаслива. І мені абсолютно немає сенсу повертатися в минуле, де я була лише запасним варіантом.
Вона встала, поправила фартух.
— Заплати на касі. І більше не приходь сюди, Ігоре. Живи своїм життям, я буду жити своїм.
Виходячи з-за столика, Анна відчувала його погляд на своїй спині. Важкий, сповнений жалю та запізнілого розуміння. Але вона більше не озиралася назад.
У двері зайшла молода пара з дитиною, і Анна зустріла їх своєю найкращою посмішкою.
— Ласкаво просимо! Проходьте, у нас сьогодні особливе меню.
Життя тривало. Її власне, вільне, сповнене смаку життя.
І в ньому більше не було місця для людини, яка колись сказала, що у колишньої котлети були соковитіші.
А в Анни тепер були гості, які приходили саме за її котлетами. І це було найкращою нагородою з усіх можливих.
