— Забирай, Ніко. Мені ці папірці все одно не знадобляться, а моїй Уляні завжди буде замало…
…Пелагея Сергіївна поправила на плечах в’язану кофту. За вікном палати висіло сіре листопадове небо. Гілки голої берези дряпали скло.
У дверному отворі з’явилася постать у білому медичному халаті. Вероніка тихо ступала по лінолеуму в стоптаних дешевих кросівках. У руках вона тримала тонометр.
— Пелагея Сергіївна, давайте тиск перевіримо.
Вона підійшла до ліжка. Під очима у медсестри залягли глибокі темні тіні.
— Та нормальний він, Ніка. Пусте це все.
— Так має бути. Правила для всіх одні. Давайте ліву руку.
Вероніка вправно обернула манжет навколо сухої руки. Пелагея Сергіївна дивилася на її швидкі пальці з коротко підстриженими нігтями.
Дівчина працювала тут другий рік. Часто брала зміни, виходила у вихідні, підміняла хворих колег.
— Знову у дві зміни пашеш? — запитала Пелагея.
— А куди діватися. Дімці куртку зимову треба брати, виріс за літо. А ціни в магазинах самі знаєте які.
— Твій колишній так і не платить?
Вероніка коротко кивнула головою, дивлячись на циферблат.
— Копійки кидає раз на два місяці. Щоб пристави не чіпали. Нормально, протримаємося. Тиск у вас чудовий. Хоч у космос.
— Дякую, люба.
Медсестра скрутила дроти, записала цифри в блокнот і вийшла в коридор.
Пелагея Сергіївна залишилася сама. Вона перевела погляд на тумбочку. Там лежав телефон. Чорний прямокутник мовчав з самого ранку.
Дочка не приїжджала вже чотири місяці. Спочатку були відмовки про застуду у молодшого онука. Потім почалися аврали на роботі.
Потім зять Артур затіяв ремонт на дачі, і всі вихідні вони просиджували там серед цементу й дощок.
Пелагея все розуміла. Життя йде, у молодих свій ритм.
Рік тому Уляна перевезла матір у цей платний пансіонат. Пояснила все красиво й гладко. Цілодобовий догляд, лікарі, однолітки для спілкування.
Свою простору однокімнатну квартиру Пелагея залишила дочці під оренду.
Домовилися по-сімейному: гроші від квартирантів йдуть на оплату пансіонату, плюс материнська пенсія.
Ближче до обіду Пелагея Сергіївна вийшла у загальну вітальню.
Там на шкіряних кріслах і стільцях сиділи постояльці. На стіні бубонів великий телевізор, але його толком ніхто не дивився.
— А мій вчора заїжджав, — голосно розповідала Софія Андріївна, повна жінка з яскравою рожевою помадою. — Привіз пакет домашнього сиру. Я йому кажу, куди мені стільки! А він сміється. Їж, каже, мамо, одужуй.
— Гарний син виріс, — тихо відгукнувся Захар із сусіднього дивана.
— Та вже не скаржуся. Метушиться у відрядженнях, свій бізнес, а матір не забуває.
А ваша Уляна, Пелагея Сергіївна, коли з’явиться? Ви ж їй до дня народження накидку в’язали.
Пелагея щільніше застебнула кофту.
— Вона працює. Обіцяла днями заскочити. У неї зараз складний проект здається.
Вона не стала говорити, що накидка так і лежить у шафі в пакеті. Уляна тоді по телефону сказала, що самов’яз зараз ніхто не носить, і взагалі в неї алергія на вовну.
Обід минув без смаку. Пелагея колупала виделкою парову котлету і думала про своє.
Апарат на тумбочці ожив лише о третій годині. Телефон зажужжав, пересуваючись по гладкій поверхні.
Дисплей спалахнув, висвітлюючи фотографію дочки. Пелагея поспішно сіла на край ліжка і натиснула зелену кнопку.
— Уля, люба, привіт.
— Мамо, привіт. Я на секунду.
З динаміка долинув шум дороги і незадоволене цокотіння поворотника.
— Давно не дзвонила. Я вже думала, щось сталося.
— Та що там станеться? На роботі завал, вдома завал. Артур знову зхворів зі спиною, уколи роблю. Грошей впритул. Ти як там?
— Та потихеньку. Годують добре. Сьогодні ось запіканку давали сирну.
— Ну і чудово. Слухай, я чому дзвоню. Тут з вашої бухгалтерії набрали.
Пелагея насторожилася.
— Щось не так?
— Мамо, вони кажуть, ти там додаткові послуги замовляєш. Якийсь масаж ніг. Це правда?
— Так у мене суглоби крутить на погоду, Уля. Лікар порадив. Сказав, кровообіг розганяє, легше спатиму.
— Мамо, та який там масаж? У тебе ж базовий абонемент. Ми й так за нього платимо, наче за крило літака. А кожен сеанс — це ще п’ятсот гривень до рахунку!
— Але ж з моєї пенсії можна відрахувати? І за квартиру мешканці платять щомісяця.
У слухавці зависла важка тиша. А потім дочка різко підвищила голос.
— Знову ти про цю квартиру! Та твої мешканці минулого тижня кран на кухні зламали! Довелося викликати слюсаря.
Дочка перевела подих і продовжила з роздратуванням:
— Знаєш, скільки він зараз бере за виклик? Плюс новий змішувач купувати. Я Артуру кажу, поїдь сам поміняй. А він лежить, встати не може!
— Уля, не кричи так. Я ж не знала.
— Не знала вона! А те, що Пашці репетитора з математики найняли, ти теж не знаєш? У хлопця екзамени на носі, він пробні іспити провалює.
У слухавці пролунав різкий гудок машини, що проїжджала.
— Одне заняття — триста п’ятдесят гривень. А їх треба два на тиждень!
— Так може, Артуру роботу змінити? Раз на цій спину зірвав.
— Куди він піде? Кому він потрібен у сорок років із хворою спиною? Йому машину міняти треба, стара розвалюється, із сервісу не вилазимо. Он, коробка передач летить.
Пелагея Сергіївна дивилася на краплі дощу, що стікали по склу.
— Уля, я просто хотіла дізнатися, коли ти приїдеш. Чотири місяці вже не бачилися…
— Мамо, ну капець! Яке приїхати? Я на двох роботах кручуся, щоб ці дірки закривати! Ти взагалі знаєш, які зараз ціни на зимові речі?
— Знаю. Я ж у магазин ходила, поки вдома жила.
— Вона ж жила вдома! Ти зараз у теплі, там тебе нормально годують. Дах над головою є, білизну перуть. Чого тобі ще не вистачає?
— Уваги, Уля. Рідної людини поруч.
Дочка роздратовано пирхнула у слухавку.
— Починається стара пісня. Їй не вистачає уваги. А мені сну не вистачає! І що тепер?
Вона невдоволено видихнула прямо в мікрофон:
— Я ночами не сплю, рахую, як ми наступний місяць витягуватимемо. У мене половина зарплати йде на твої ці масажі та дорогі памперси!
— Я їх тільки на ніч одягаю, — тихо сказала Пелагея.
— Та хоч на день! Вони коштують грошей! Все, мамо, мені ніколи, проїжджаю перехрестя. І так запізнюємося в поліклініку з Артуром.
— Добре, люба. Обережніше на до…
Зв’язок обірвався. Пелагея Сергіївна поклала телефон назад на тумбочку.
Вона сиділа дуже рівно. Немов боялася розплескати те дивне почуття, яке раптом заповнило груди.
Це була навіть не образа. Ображаються, коли чекають чогось хорошого, а отримують погане. А тут була просто дзвінка ясність.
Вона раптом зрозуміла дуже просту річ. Дочці не потрібна була мати. Дочці потрібен був ресурс.
Квартира, пенсія, можливість поставити галочку в графі виконаного обов’язку перед родичами.
А сама Пелагея була просто додатком до цього ресурсу. Старим, скрипучим додатком, який іноді вимагає уваги й додаткових витрат.
Ближче до вечора Вероніка принесла таблетки в маленькому пластиковому стаканчику.
Медсестра виглядала зовсім втомленою. Плечі опущені, рухи стали повільними.
— Ось, ваші. Від тиску і для суглобів. Налити свіжої води?
— Налий, Ніко. І зроби ласку. Подай з полиці книжку он ту, зелену. Вірші.
Вероніка слухняно зняла старий томик поезій з верхньої полиці й простягнула старенькій.
— Читатимете? Освітлення тут слабке, зіпсуєте очі.
— Я їх напам’ять знаю.
Пелагея Сергіївна відкрила книгу десь посередині. Між пожовклими сторінками лежав щільний білий конверт.
Вона дістала звідти банківську картку й невеликий аркуш у клітинку з чотирма цифрами.
— Тримай.
Вона простягнула пластик медсестрі. Вероніка злякано відступила на крок, притиснувши руки до грудей.
— Боже мій, Пелагея Сергіївна, що ви собі придумали! Нам не можна нічого брати! Звільнять за статтею в один день.
— А ніхто не дізнається. Забирай, Ніко. Мені там кишені не знадобляться. А моїй Уляні завжди буде мало.
— Та навіщо мені? Заберіть негайно це! Віддайте дочці, раз у неї проблеми.
Пелагея подивилася на стоптані кросівки медсестри. На втомлене обличчя.
— Там відкладені гроші на мої похорони. Я ще до переїзду потроху збирала. І зверху залишиться чимала сума.
Пароль ось на папірці. Зніми все в банкоматі за рогом, картку викинь у смітник. Ніхто тебе не відстежить.
Вероніка заперечно похитала головою.
— Я не візьму. Це ваші гроші.
— Забирай, кажу.
Пелагея Сергіївна стиснула картку пальцями. Її голос став твердим.
— У моєї Уляни ці гроші все одно як у чорну діру підуть. На залізяки якісь для її ледаря, на репетиторів, яких онук все одно прогуляє.
А ти зміну здаси і хоч хлопцям своїм куртки купиш на зиму. Сама ж казала, ростуть швидко.
Вероніка стояла мовчки. Вона дивилася то на картку, то на обличчя старенької.
— Пелагея Сергіївна… ну як же так.
— А ось так. Ти до мене вночі підходиш частіше, ніж рідна дочка за чотири місяці. Воду приносиш, ковдру поправляєш. А моїй тільки памперси поперек горла стоять і масаж ніг.
У палаті стало дуже тихо. Тільки дощ монотонно стукав по відливу за вікном.
— Я ж і справді кредитну картку закрити не можу третій місяць. — Вероніка винувато опустила очі.
Вона важко зітхнула й додала:
— Дімці потрібна куртка, а молодшому — зимові черевики.
— Ось і закрий. І черевики купи. І собі щось візьми, а то ходиш бліда, як моль. Бери, кому кажу.
Вероніка обережно, двома пальцями взяла картку й листок. Плюнувши на всі правила через борги, швидко сховала їх у кишеню білого халату.
— Дякую вам. Я… я свічку за здоров’я поставлю вже завтра.
— Іди працюй, люба. Тиск ось помір’яй кому-небудь. І не реви мені тут.
Через тиждень за вікном випав перший сніг. Зима остаточно вступала у свої права.
Уляна, звісно, так і не заскочила. Пелагея Сергіївна сиділа в кріслі й дивилася на білі пластівці, що осідали на гілках берези. На колінах лежав зелений томик віршів.
Телефон на тумбочці завібрував. Дисплей засвітився, висвічуючи великими літерами ім’я дочки.
Пелагея спокійно подивилася на дзижчачий апарат. Дзвінок проривався крізь тишу палати наполегливо і різко.
Вона не стала тягнутися до трубки. Потім просто відсунула телефон подалі на край тумбочки, щоб не заважав, і прикрила очі.
