Свекруха зажадала оренду відразу після закінчення ремонту…
…— Ой, та який тут пил! Чим ви взагалі дихаєте?
Клавдія Іванівна з огидою переступила поріг, намагаючись не торкатися стін.
Світле пальто вона завбачливо розстебнула, а шкіряну сумку міцно притискала до живота.
— Доброго дня, Клавдія Іванівна.
Женя не обернулася на голос.
Вона стояла на драбині під самою стелею і ґрунтувала сірий бетон широким валиком. Дрібні білі бризки летіли на її стару вицвілу футболку.
— Тьома, ви б хоч вікна відкривали! — голос свекрухи луною рознісся по порожньому передпокою.
Артем ніяково визирнув із ванної кімнати. У руках він тримав будівельний міксер, з якого на підлогу капав сірий розчин.
— Мамо, ну ми ж попереджали, — плутано почав він. — У нас чорнова стадія закінчується. Бруду багато. Протяги зараз робити не можна, ґрунтовка нерівномірно висохне.
Клавдія Іванівна невдоволено цокнула язиком і пройшла прямо по свіжому, тільки вчора укладеному ламінату.
Тому самому ламінату, заради якого Женя з Артемом останні два місяці харчувалися одними макаронами, ігнорували вихідні та забули про існування навіть телевізора.
Женя сама підганяла дошки до третьої ночі, стираючи пальці до крові, щоб заощадити на укладальнику.
Свекруха не з’являлася в цій квартирі рівно чотири місяці. З того самого дня, як урочисто вручила їм ключі.
Тоді, наприкінці зими, ситуація здавалася безвихідною. Попередні мешканці зникли в тумані, не заплативши за два місяці.
Зникли грунтовно. Залишили після себе вибиті міжкімнатні двері, обдерті місцями до бетону шпалери, тріснутий унітаз і навіть зрізані розетки.
Квартира нагадувала декорації до фільму про апокаліпсис.
Клавдія Іванівна тоді схопилася за голову. Порахувала приблизний кошторис від бригади будівельників, пролила сльозу на кухні і тут же поїхала до сина.
Пропозиція звучала як рятувальний круг. Молоді переїжджають зі своєї орендованої однокімнатної квартири сюди. Живуть безкоштовно.
Але своїми силами і за свій рахунок приводять квадратні метри до божественного вигляду.
Угода була залізна: ніякої оренди і ніяких платежів за квитанціями, поки квартира не стане житловою і ремонт не закінчиться.
Женя тоді відразу знайшла коробку з-під зимових чобіт. Складала туди кожен чек із будівельного магазину, кожну накладну з ринку.
Артем посміювався, казав, що дружина розводить бюрократію. А Женя просто звикла до порядку.
Життя давно навчило її, що слова забуваються наступного дня, а вицвілі термочеки можна відновити через додаток банку.
— Щось ви тут нагородили, — свекруха безцеремонно заглянула у вітальню, оглянула поглядом ідеально рівні стіни. — Шпалери якісь бліді вибрали. Нудно ж. Прямо як лікарня.
Женя спустилася з драбини й мовчки струсила пил з долонь.
— Це ґрунтована стіна, Клавдія Іванівна, — відсторонено відповіла вона. — Це під фарбування. Шпалер тут немає й не буде.
— І даремно. Квіточки б хоч якісь наклеїли. Затишку зовсім немає.
— Нам подобається мінімалізм.
— Ну, вам видніше, — свекруха знизала плечима. — Жити ж вам. Поки що.
Зауваження важко зависло над відром із цементом. Артем нервово перехопив міксер і втупився поглядом у підлогу.
Свекруха хазяйським кроком пройшла на кухню. Там уже стояв новий недорогий, але добротний гарнітур.
Женя збирала його своїми руками три вечори поспіль, озброївшись шуруповертом і роликами з інтернету. Інструкція була крива, деталей не вистачало, але вона впоралася.
Клавдія Іванівна поклала свою важку сумку прямо на чисту стільницю.
— Я, власне, за чим заїхала, — вона неквапливо розстебнула блискавку і дістала складений учетверо аркуш паперу. — Ось.
Женя підійшла ближче, витираючи руки об старий кухонний рушник.
— Що це? — запитав Артем, заходячи слідом на кухню.
— Квитанції за минулий місяць. І за цей теж принесла, щоб двічі не їздити, — буденним тоном вимовила Клавдія Іванівна і поклала папери на стіл.
Артем нерозуміюче втупився в матір.
— Мамо, ми ж домовлялися.
— Про що це? — свекруха ефектно підняла брову.
— Ти сама сказала, що поки триває ремонт, ми нічого не платимо. Адже ми всі вільні гроші вкладаємо в цю квартиру. У нас до зарплати залишилося менше тисячі на їжу.
Клавдія Іванівна поправила зачіску вільною рукою.
— Тьомочко, ну хто знає, що я казала взимку. Ситуація змінилася.
— Як вона змінилася?
— Ціни ростуть. Зайди в магазин, подивися на цінники. Сир кисломолочний уже по сто шістдесят гривень! У мене пенсія не гумова, щоб за вас комунальні послуги оплачувати.
Вона постукала нігтем по верхній квитанції.
— Ви подивіться, скільки тут за електрику набігло. У вас же ці ваші дрилі, міксери цілими днями працюють.
Воду ллєте кубами зі своєю шпаклівкою. Я це зі своєї кишені маю покривати?
Женя сперлася на підвіконня.
— Але ж ми робимо капітальний ремонт, — з наголосом промовила вона. — Ми замінили всю стару алюмінієву проводку від щитка.
Труби в санвузлі нові, поліпропіленові. Вирівняли підлоги по всій квартирі…
— І що? — Клавдія Іванівна схрестила руки перед собою. — Ви ж для себе стараєтеся.
— Для себе?
— Ну звичайно! Вам тут жити. А квартира моя. Раз ви живете в моїй квартирі, значить, мою комуналку теж оплачуєте ви. Це справедливо.
Нічого не поробиш. Звичайна історія…
Зруйнована чужими людьми квартира пів року тому нікому не була потрібна.
Здавати її в такому вигляді — це тільки пускати бригаду робітників чи студентів за копійки, які доб’ють залишки паркету.
Але як тільки там з’явилися рівні білі стіни, нові міцні труби та нормальний унітаз — господиня одразу згадала про свої права.
— Мамо, це несправедливо, — Артем почервонів.
— Справедливо, синку. Я вам дах над головою дала.
— Ми на самі лише чорнові матеріали витратили купу грошей. Я мовчу про те, що ми тут гнулися щовихідних замість відпочинку. Ми на відпочинку два роки не були.
Свекруха зневажливо махнула рукою.
— Ой, та які там гроші! Мішок цементу та банка фарби. Я знаю ваші ремонти. Сама в дев’яностих шпалери клеїла на клейстер.
— Мішок цементу? — тихо перепитала Женя.
— Не прибіднюйтеся, Женечко. Ви й так тут на всьому готовому сидите. Он, кухню яку збудували, духовку купили. Гроші ж є, значить.
Женя повільно видихнула. Вона не стала сперечатися. Не стала кричати чи доводити очевидне. Просто розвернулася й вийшла з кухні в коридор.
— Жень, ти куди? — розгублено кинув їй услід Артем.
Вона не відповіла. Прямувала прямо до шафи-купе в спальні, яку вони встановили минулого тижня. Дістала з верхньої полиці ту саму коробку з-під чобіт.
Кришка від неї давно порвалася по кутах. Сама картонна коробка розпухла від кількості вкладених паперів.
Коли Женя повернулася на кухню, Клавдія Іванівна якраз сварила сина.
— Могли б і матері допомогти. Я вас пустила у свою нерухомість, а від вас ніякої вдячності. Одне скиглення. Виростила на свою голову.
Женя мовчки поставила коробку на стіл. Прямо поверх квитанцій, відсунувши сумку свекрухи.
— Що це за сміття? — з огидою скривилася та.
— Це наша вдячність, — Женя витягла товсту пачку чеків, туго перетягнуту двома канцелярськими гумками.
Вона клацнула гумкою. Десятки довгих касових чеків, накладних з печатками та товарних квитанцій віялом розсипалися по стільниці.
— І ваш мішок цементу з банкою фарби, — додала невістка.
Клавдія Іванівна мимоволі відсахнулася від столу.
— Ось чек за нову мідну проводку, — Женя витягла пальцем довгий папірець із будівельного гіпермаркету. — Сто метрів кабелю різного перетину, підрозетники, нові автомати, розподільний щиток. Двадцять дві тисячі гривень.
Вона підсунула наступний чек.
— Ось накладна за труби у ванній та інсталяцію. Ви ж пам’ятаєте, в якому стані там усе було? Там усе текло до сусідів знизу. Ми міняли стояк. Ще вісімнадцять тисяч.
— Я не розумію, навіщо ти влаштувала цей цирк, — процідила свекруха, намагаючись не дивитися на суми.
— Для того, Клавдія Іванівна, що ми все порахували.
Женя дістала з дна коробки аркуш зошита в клітинку. Він був заповнений рівним, охайним почерком. Дві колонки цифр і підсумкова жирна сума в самому низу.
— Ось підсумкова сума за будматеріали, — Женя притиснула аркуш до столу поруч із чеками.
— Сто вісімдесят шість тисяч. Тільки за чорнові та чистові матеріали. Без урахування нашої нічної роботи.
Свекруха пробігла очима по цифрах. Її обличчя вкрилося червоними плямами від шиї до щік.
— Ви з глузду з’їхали?! — закричала вона на всю кухню. — Та ви тут золотом усе покривали, чи що?! Звідки такі суми?! Ви мене обдурити вирішили?
— З будівельного ринку, — відрізала Женя. — Можете поїхати прямо зараз, переписати артикули з порожніх коробок у коридорі й перевірити ціни в будь-якому магазині.
Артем стояв у дверному отворі. Він не наважувався втрутитися між жінками, але й матір цього разу не підтримував.
— І що ти мені ці папірці тикаєш? — голос свекрухи зірвався на фальцет. — Хочеш сказати, я вам ці гроші винна? Я вас не просила мені тут євроремонти влаштовувати!
— Ні. Не винні.
Женя незворушно почала згрібати чеки назад у купу.
— Хочу сказати, що цю суму треба відняти.
— Що відняти? Звідки відняти?
— З оренди. Ви ж вважаєте, що ми тут живемо за ваш рахунок. Сидимо на готовому й користуємося вашою добротою.
Женя підсунула аркуш зошита ближче до краю столу.
— Отож, ми не полінувалися. Відкрили сайт оголошень. Порахували середню вартість оренди такої побитої вщент квартири, якою вона була чотири місяці тому, у нашому районі. Без дверей і з розбитим унітазом.
Вона постукала пальцем по нижньому рядку на аркуші.
— Це п’ять п’ятсот на місяць. Максимум. За чотири місяці ми «нажили» двадцять дві тисячі.
Женя підняла очі на свекруху.
— Якщо відняти від того, що ми вже витратили на ваш ремонт, вартість нашого проживання, то ми нічого не винні. Ні за комунальні, ні за оренду.
Навпаки, — продовжила вона. — Нам тут жити безкоштовно ще два роки мінімум, просто щоб вийти в нуль за матеріалами.
На кухні стало дуже тихо. Клавдія Іванівна втупилася в невістку так, ніби бачила її вперше в житті.
Вона звикла, що Артем завжди погоджується. Завжди поступається, щоб не засмучувати матір, хапається за голову й іде шукати гроші.
А ця дівчина з забрудненими ґрунтовкою руками раптом виставила їй зустрічний рахунок. Та ще й із залізними доказами.
— Та як ти смієш… — задихнулася свекруха. — У моєму власному будинку! Я тут господиня!
— У будинку, який ми зробили придатним для життя, — холодно поправила Женя. — Договір був чіткий. Ремонт у рахунок проживання до повного закінчення робіт.
— Ніякого договору не було! Я нічого не підписувала! Ви мені нічого не доведете!
Женя скупо посміхнулася.
— Добре. Хочете, щоб ми платили за комунальні послуги й жили за вашими правилами, як звичайні орендарі? Домовилися.
Клавдія Іванівна переможно підняла підборіддя, впевнена, що дотиснула невістку.
— Тоді з завтрашнього дня ми припиняємо робити ремонт, — буденним тоном закінчила Женя. — Ми збираємо речі й виїжджаємо в орендовану квартиру.
Свекруха нахмурилася.
— Але перед цим — ми забираємо все наше майно, — Женя обвела рукою кухню.
— Що значить ваше?!
— Саме те й значить. Невіддільні поліпшення — це ваші стіни та штукатурка. А ось віддільні — наші.
Ми забираємо цей кухонний гарнітур, духовку та варильну панель, — додала вона.
Клавдія Іванівна відкрила рота, але Женя не дала їй перебити.
— Далі ми знімаємо ламінат по всій квартирі. Він на замках, не приклеєний, ми його акуратно розберемо за вечір.
Зкручуємо всі розетки та вимикачі — чеки на них у нас. Знімаємо змішувачі у ванній та міжкімнатні двері.
Клавдія Іванівна зблідла.
— Залишаємо вам голі білі стіни, стирчащі дроти та отвори під труби, — добила невістка. — А, ну і унітаз заберемо. Ми його за свої гроші купували.
— Ви в своєму розумі?! Та я поліцію викличу! Це грабіж!
— Викликай, мамо, — озвався Артем з порога. — У нас на все чеки на ім’я Жені. Ми забираємо свої будматеріали.
Клавдія Іванівна перевела важкий погляд з сина на невістку. Вона прекрасно розуміла, що Женя не жартує.
Розуміла вона й інше: у такому вигляді, без розеток, дверей і унітазу, квартиру здати не вийде взагалі нікому. Навіть студентам у скруті.
А наймати робітників, щоб заново укладати підлоги та встановлювати сантехніку, — це знову витрачати власні гроші, яких шкода було аж до фізичного болю.
Молодь, яка безкоштовно гарує тут у вихідні, — це ідеальний варіант. І втрачати цей варіант через півтори тисячі гривень за квитанціями було верхом дурості.
Клавдія Іванівна мовчки згребла зі столу свої квитанції. Засунула їх глибоко в сумку і різко затягнула блискавку.
— Бухгалтери знайшлися, — процідила вона, вичавлюючи слова. — Рідну матір без штанів залишити готові. Ніякої поваги до старших у наш час.
Вона розвернулася і швидко пішла коридором до виходу. Свіжий ламінат заскрипів під її важким кроком.
— Двері за мною зачиніть, — кинула вона через плече.
Грюкнув замок. Артем з шумом видихнув і провів долонею по обличчю, витираючи краплі поту з чола.
— Ну ти даруєш, Женька. Я думав, вона нас зараз прокляне і справді з поліцією вижене. У мене аж серце в п’яти опустилося.
— Нічого страшного, — Женя прибрала коробку назад у шафу. — З такими людьми працює тільки математика. Іди розчин розмішуй, а то застигне…
Минув місяць. Ремонт повільно, але впевнено наближався до фіналу.
Стіни в спальні були пофарбовані, плінтуси в коридорі прикручені, а у ванній з’явилося дзеркало.
Клавдія Іванівна більше не з’являлася. Про комуналку вона теж не згадувала.
Мабуть, вдома в спокійній обстановці оцінила масштаб майбутніх витрат, якщо молодята й справді вивезуть кухню, знімуть підлогу і відкрутять унітаз.
А стару взуттєву коробку Женя так і не викинула. Просто зберігає про всяк випадок.
