Мариночка… Так її називають діти. Може, тому, що вона не робить уколів, а найчастіше просто розмовляє.
Посміхаючись, запитує про те, про се, хвалить малюнки. Мовляв, виростеш, твої картини в Луврі висітимуть…
Ага, звичайно, всім зрозуміло, що це втішає, заспокоює.
Адже нас, дітей у онковідділенні, лікарі, серед іншого, повинні забезпечувати надією. Як кажуть, “на позитив налаштовувати”…
А який тут позитив? Ми вже не дурні, знаємо, – навчені вусатою санітаркою тіткою Ольгою.
– Вона, – каже, коли миє підлоги під ліжками, – чуєте, як стукають молоточки? Це вам меблі на майбутнє збивають, з кришками…
Ось і весь позитив. Та ми і без неї розуміємо – який кінець буде.
Але Мариночка все одно розповідає про наше майбутнє, фантазує. Буває, сяде на ліжко і давай вигадувати.
– У тебе, Славко, – це вона мені, – сім’я велика буде. Троє, ні, четверо дітей і дружина красуня…
– Нехай, – кажу, – вона лікарем працює, добре?
– Добре, нехай працює. Так ось, а ти відомим слідчим станеш, – це Мариночка мою пристрасть до книжкових детективів в реальність трансформує. – Будеш трубку носити і всі дівчата в тебе закохані будуть.
– Та кому я потрібен буду, лисий, – і рукою на свій голий, як коліно, череп показую.
– Це дурниця, Славко, волосся – не головне. Набагато важливіше те, що в душі у тебе…
Правильно, душа важливіша…
***
Мені 11 років. У лікарні вже рік живу. Волосся не відразу випало. Хоча, якщо чесно, яким я був із зачіскою – зовсім не пам’ятаю.
Мама все рідше стала приходити. Може, і добре, що так. А то прийде, сяде на табуретку поруч і плаче. Аж самому нудно стає.
І дурно від неї пахне. Тітка Ольга каже, що здалася, мовляв, мати, ось і зловживає.
А батько вже місяця 3 не відвідував. Мамка сказала, що у відрядження поїхав, не повернеться ніяк…
У палаті нас четверо. Я найстарший. І старожил найстарший. Двоє зовсім малюків – 5 і 6 років – під крапельницями постійно.
А недавно новенького на Мішкіно місце перевели, Олежкою звуть – лежить, хникає весь час. Боляче, каже.
Я йому іноді свої вітамінки солодкі даю, заспокоюється. Але дружити він все одно не хоче – мовляв, нема з чого.
Хоча, дивлюся, Мариночку з перших відвідувань полюбив. Та до неї й не можна інакше ставитися.
Самій їй Бог дітей не дав і всю свою невитрачену материнську любов вона нам віддає. І лікує.
Мариночка – лікар. Кажуть, що тут вона кілька років працює, з інституту відразу прийшла.
І ж не зачерствіла поки! Хоча скільки нас, таких, вже провести встигла…
Так день за днем і проходять – в очікуванні. Сьогодні Мариночкина зміна. Чекаю, до кроків в коридорі прислухаюся. Вчора мені вставати нарешті дозволили. Але далеко ходити все одно не можна.
Тому я біля вікна прилаштувався. Ах, як добре там! Найкрасивіший листопад у моєму житті!
Дерева в лікарняному дворі ранковий мороз сніговими гірляндами прикрасив, із застиглих гілок фігури сплів – можна хоч цілий день розгадувати.
А сонце листки, що залишилися, немов струни, пальцями променів перебирає – мелодію до зими підбирає.
Якщо вухо до скла щільніше притиснути, то музику почути можна. Про життя вона і про кохання…
Тут двері відчинилися і я вже хотів радісно привітати Мариночку, але це виявилася тітка Ольга.
Відром посередині палати брязнула і мокру ганчірку на підлогу шльопнула. Мовчки все, без слів, навіть на нас не дивлячись.
І швабру довгу з плеча зняла. Ну ось вилита та сама стара. Тільки замість коси – швабра. Але я привітався.
– Здрастуйте, тітонько Оля, – кажу. – А чому до нас Мариночка не йде? Чи зміна не її?
– Її, її, – відповідає, – дурненької цієї.
А сама ганчіркою під Олежкіним ліжком витирає.
– Не прийде сьогодні, не чекайте, – продовжує. – Сама захворіла з вами.
І тут швабру на підлогу кинула і руками сплеснула:
– Ну це ж додуматися треба! Свої гроші на вас витрачала! Ось дурепа!..
Тільки на третій день від іншого лікаря ми дізналися, що Мариночка на свою зарплату нам щось купувала: альбоми для малювання, книжки, фломастери.
А минулої зими навіть ковдри нам теплі, стьобані, на все відділення сама пошила. А пальто собі зимове купити не встигла…
Звалилася із запаленням, в іншому корпусі тепер сама лежить. Теж, напевно, у вікно дивиться…
– Ага, зараз, дивиться, – чи то лається, чи то радіє тітка Ольга. – Вона сильно захворіла. Температура 40.
Лежить там бліда, зубами стукає під ковдрою лікарняною. Себе марно на вас проміняла. Ееех…
Ось воно що…
План в голові за секунди виник.
Палата наша на другому поверсі розташовувалася. Високо в загальному, але страшно не було.
Звичайно ж, дочекалися ночі. Брати участь вчотирьох вирішили, інакше не вийшло б нічого.
Як тільки новенький черговий лікар обхід зробив, час настав.
Простирадла зв’язати – це пів справи. Змогти ось, сидячи на підвіконні, на морозі – це найважливіше.
Двох хлопців з собою вирішили не брати – в палаті будуть наше з Олежкою повернення стерегти, щоб назад простирадла скинути.
Загалом, ми зібрали в один тюк всі наші ковдри – у нас в палаті і без них як у духовці – і першим його скинули. Простирадла я до ніжки свого ліжка прив’язав і за вікно виліз.
Та що ти! – вітер кігтями відразу під піжаму забрався, в тіло вчепився.
Пожалів я, що тільки в тапочках лікарняних і в шкарпетках легких, пальці на ногах в мить задерев’яніли.
Але відступати не можна, там Мариночка через нас мучиться.
Від підвіконня відчепився і якось, кволими ручками перебираючи, як метелик на волосині, майже зірвався – спустився донизу.
Пластмасовими підошвами об асфальт хлопнув, думав, всю лікарню розбуджу. Обійшлося ніби.
Олежці показую – давай, мовляв, спускайся. Дивлюся, він поліз. Ех, дурний, шкарпетки під капці навіть не одягнув.
А штани піжамні у нього коротенькі, до середини гомілки. Ось замерзне! Шепочу голосно:
– А ну назад лізь, поки не спустився. Я один впораюся…
Може, так безпечніше буде, надійніше вийде. Олежка назад в палату закинувся – знизу видно, що ніс синій від холоду.
Простирадло за собою втягнув, щоб ніхто не помітив, вікно закрив відразу. Рукою через скло показує, мовляв, іди, я на «посту» буду.
Ну і добре. Тюк з ковдрами за спину звалив, крякнув по-дорослому, і пішов до сусіднього корпусу, ховаючись від ліхтарів.
Голова лиса жах як замерзла, до самих мізків мороз дістався.
Йду, хитаюся, Мариночкою себе підбадьорюю, мовляв, не оклуняє вона без нашої допомоги, подбати про неї, крім нас, нікому.
У темряві бордюру не побачив, обома колінами прямо об бетон вдарився, бризки яскраві з очей висипалися.
Але губу нижню прикусив, щоб не закричати, не завити від болю. Посидів трохи, поки холод у хребет через п’яту точку не проник, – далі йти треба.
Один з капців кудись у темряву полетів. Руками помацав – ніде немає. Гаразд, думаю, нічого, і так дійду.
А в одному шаркати не зручно – і другий кинув. Тюк знову за плече – як картоплю носять – закинув і далі в дорогу вирушив.
Думаю, побачив би мене зараз хтось, від сміху б прямо на місці і розреготався…
Йде доходяга, метр тридцять зростом, мішок більший за себе несе, лисина інеєм покрита, і в одних шкарпетках з діркою на п’яті.
Смішно… А до того ж сльози на щоках кристалами від холоду застигли. Плакав від болю, звичайно…
Палата Мариночкина на першому поверсі була – ми все заздалегідь дізналися – інакше не зважилися б на цю нічну “операцію”.
Вікно її підсвічувалося нічником – що всередині можна розгледіти.
Я тюк з ковдрами прямо під підвіконня поставив і замороженими ступнями на нього заліз, щоб вище було.
Ось вона, Мариночка наша, лежить бліда обличчям, як віск. Краплинки поту на лобі блищать. І важко так, уривчасто, з надривом, вона дихає.
Моє серце стиснулося в грудку і піднялося до горла. Як же її шкода! Я, ми, то таке… Адже з нами все ясно, нас багато таких.
А вона – одна на всіх. Всіх нас любить, надію дає. Та й саме життя, може, мотає її по другому колу.
Дивлюся на неї через вікно і сльози кулаком по щоках розмазую, шкодую найближчу людину свою.
Але справу довести треба. Постукав тихо – немає реакції. Думаю, а що якщо без свідомості, ну раптом?
У детективі читав, згадав, що не можна в таких випадках людині спати давати – не прокинеться може.
Згадав і злякався! І з усієї сили у вікно замерзлими кулаками забарабанив з криком:
– Марина! Мариночка! Ти тільки не спи! Чуєш?! Не спи тільки!!!
А через ридання слова вже в рев перетворилися. Але стукаю по склу, аби тільки прокинулася.
І тут, дивлюся, її очі затремтіли, прочинилися. Подивилася на мене і знову повіки без сил опустилися.
Тільки сльоза по щоці скотилася – значить, побачила мене, значить – зрозуміла. Жива, значить.
А в лікарняних коридорах вже світло запалилося, голоси гучні навколо.
Двері в палату Мариночки розчиняються і лікар з медсестрою забігають. Тільки це і пам’ятаю…
Кажуть, що я сам від переохолодження без свідомості впав – добре, що був мішок з ковдрами, на нього прямо.
Ноги сильно відморозив, довго ще нічого не відчували, як деревинки. Потім боляче жахливо стало. Тому мене вже Олежка своїми вітамінками підгодовував.
Я став місцевою лікарняною легендою, з усіх відділень на мене подивитися приходили. І хто чого тільки не розповідав!
Мовляв, мене до Мариночки в палату через її вікно затягли. Разом з тими ковдрами.
Кажуть, що вона мене до себе в ліжко поклала, відігрівати. І що всю ніч сама на мене своїм теплом дихала.
Загалом, вийшло так, що врятувала вона свого невдалого рятівника.
Сама вона одужала, звичайно – не знаю точно: ковдри наші допомогли чи лікування.
Але вже через місяць знову до нас прийшла. З посмішкою і сльозами. Лицарі, каже, ви мої, казкові…
Але казка і в житті трапляється. Я одужав. Не відразу, звичайно, довелося в столиці в якомусь Центрі побувати – там ще з пів року полікувався.
Як виявилося, допомогло. І тільки недавно дізнався, що моє лікування коштувало великих грошей.
Почав з’ясовувати – слідчим працюю все-таки – хто оплатив. Думав, може, мати перед своїм відходом або батько, який загубився.
Виявилося, що Мариночка…
***
Вікно своє впізнав відразу. Рука сама до голови, яка так і залишилася без волосся, піднялася. І серце защеміло щось.
Спогади хлинули. Опустився на осінню лавку у дворі лікарні – як і не йшов звідси: все ті ж голі дерева, той же запах щі з харчоблоку і тиша…
Ніби час тут спеціально в кисіль перетворився, щоб життя на довше розтягнути.
З дверей корпусу вийшов силует у білому халаті – обличчя не розгледіти ніяк, сльози заважають.
А змахнути ніби соромно – дорослий же. Тільки зблизька по посмішці зрозумів: Мариночка.
Вже з сивиною, в окулярах, з добрими і розуміючими очима. Зупинилася, подивилася уважно.
– Ну, Славко, а ти казав, що виростеш некрасивим… А сам дивись який!
І посміхається крізь сльози… А мені сказати б хоч щось, але не можу ніяк.
Долоню її взяв і обличчям притиснувся, схилившись. А вона мене по голові гладить, заспокоює:
– Не треба, Славко, не кажи нічого. Все добре…
Та чого соромитися своїх сліз! Обійняв її.
– Дякую, – кажу, – і не тільки від себе…
І за лікарняний паркан показую. А там моя кохана дружина хусткою сльози витирає, і двоє синочків – не розуміють: чого це тато шмарклі на кулак намотує.
– Все, як обіцяли, – посміхаюся, – так і сталося. Дітей тільки двоє поки, але це ж ще можна змінити.
З тих пір Марина Володимирівна стала членом нашої родини. Хоча, напевно, її родиною я завжди і був.
