— Медовий місяць закінчився. Геть з моєї квартири! — Діана виганяла дружину свого колишнього хлопця. І тут Максим усе зрозумів…
…— Алло, синку? Ну як там моя нова невістка? Ще не набридає?
— Мамо, все гаразд. Діанка в захваті. Ходить по квартирі, як цариця. Свої речі розвісила в гардеробній. Христинині речі я поки що прибрав у комору, у чорні мішки.
— Ой, правильно. Та, попередня дівчина, надто вже розумна була. «Фандрайзер», тьху. Професійна жебрачка. А Діаночка — дівчина приваблива, і сім’я в неї заможна.
Ти, Максиме, не розслабляйся. Раз вже зіграли весілля по-тихому, поки та дурепа у від’їзді, тепер тримайся за метри. Квартира-то шикарна, я по відеозв’язку бачила. Не смій з’їжджати.
— Не виїду, мамо. Я що, дурень? Я вже придумав легенду. Скажу Христині, що господар підняв ціну.
А я переуклав договір на себе, бо я платоспроможніший. Вона нічого не зробить. Поплаче й поїде до своєї сестрички.
Максим поправив краватку перед дзеркалом у передпокої. Дзеркало було величезним, у важкій рамі, явно дизайнерським, як і все в цій квартирі.
Він працював методистом у великому освітньому холдингу, розробляв програми навчання для топменеджерів. Робота вимагала педантичності та вміння вибудовувати логічні ланцюжки.
Саме ці навички, як він вважав, допомогли йому здійснити ідеальну операцію під кодовою назвою «Зміна декорацій».
Два роки він жив із Христиною. Вона була… дивною. Працювала фандрайзеркою у благодійному фонді, постійно шукала гроші на якісь високотехнологічні протези, ліки, реабілітаційні центри.
Через її руки проходили величезні суми, але сама вона, здавалося, була байдужа до розкоші.
Одягалася просто, їздила на метро, хоча могла дозволити собі таксі бізнес-класу.
Квартира, в якій вони жили, була єдиним дисонансом у її аскетичному образі. Простора трикімнатка в новому житловому комплексі, закрита територія, консьєрж, мармур у під’їзді.
Христина сказала, що зняла її у знайомих, які виїхали на постійне проживання до Нової Зеландії.
Ціну назвала смішною — п’ятнадцять тисяч гривень. Для такого рівня це було задарма.
Максим, звісно, взяв на себе «чоловічий обов’язок» оплачувати житло. Щомісяця він переказував Христині на картку гроші, відчуваючи себе годувальником і господарем ситуації.
— Максе, мені треба поїхати, — сказала вона два місяці тому, збираючи невелику валізу. — У сестри в Полтаві проблеми. Племіннику потрібна операція, я маю домовитися з лікарями й допомогти з реабілітацією.
Максим тоді вдавав всесвітню скорботу, хоча всередині тріумфував.
Христина зі своєю правильністю та вічними розмовами про гуманізм почала його втомлювати. Йому хотілося свята, блиску, і… Діани.
Діана з’явилася на горизонті пів року тому. Адміністраторка в салоні краси, яскрава, гучна, вимоглива.
Вона не розмірковувала про порятунок китів. Вона хотіла новий айфон, поїздку в Дубай і щоб «усе як у людей». Саме Діана стала каталізатором.
— Ти мужик чи хто? — запитувала вона, надуваючи накачані губи. — Живеш із цією черницею, а я маю чогось чекати?
І Максим зважився. Ледь Христина поїхала, він перевіз Діану до себе. А через місяць, піддавшись на вмовляння Діани та її «впливової» мами, розписався з нею в РАЦСі.
Банкет був скромним, але пафосним. Тепер він був одруженим чоловіком. Христина залишилася в минулому, як чернетка методички, яка не пішла до друку.
Він планував повідомити їй про розрив по телефону, коли вона повернеться до міста, але не пускати її до квартири.
Максим був упевнений у своїй невразливості. Адже він платив. Отже, він і диктує умови…
Христина сиділа в тісній кухні сестри, переглядаючи звіти на ноутбуці. Операція у племінника пройшла успішно, фонд оплатив більшу частину, решту Христина додала зі своїх заощаджень.
Вона втомилася. Дико, нелюдськи втомилася. Хотілося додому, у тишу, у свою улюблену ванну з гідромасажем.
Телефон завібрував. На екрані з’явилося ім’я: «Марта Робота». Марта була не просто колегою, вона була її очима й вухами у світській тусовці міста.
— Христю, привіт. Ти сидиш? — голос Марти звучав насторожено.
— Привіт. Сиджу. Хтось зірвав грант?
— Гірше. Грант ми отримали. Справа в іншому. Я вчора заїжджала до твоєї сусідки знизу, пам’ятаєш, до Яни, щоб передати документи щодо притулку. Ми вийшли на балкон. І я побачила у твоєму вікні… скажімо так, не тебе.
— У якому сенсі? — Христина нахмурилася. — Макс удома?
— Макс-то вдома. Але там ще якась пергідрольна дівчина. І вона, Христю, була в твоєму шовковому халаті. Той, що з драконами, ти його з Китаю привезла.
Вона стояла на балконі, пила з келиха й чіплялася до твого Максима. А він її… ну, скажімо так, міцно тримав за талію.
Христина відчула, як усередині розливається холод. Не сльози, не образа, а злість.
— Дякую, Марто.
— Зачекай, це ще не все. Яна сказала, що бачила їх, коли вони виходили з під’їзду у весільних вбраннях тиждень тому.
Я перевірила через свої канали. Максим Соколов зареєстрував шлюб з Діаною Вєтровою.
Світ не зруйнувався. Він просто завмер. Христина повільно закрила ноутбук.
— Тварюка, — виразно промовила вона в порожнечу.
Вона набрала номер Максима. Гудки лунали довго.
— Так, Христю! Привіт, як справи? — голос Максима був бадьорим, навіть занадто. На тлі лунала музика.
— Привіт. Як життя? Як «оренда»?
— Усе чудово, працюю над методикою, втомлююся як собака. Ти коли плануєш повернутися?
— Я вже виїжджаю. Буду завтра. І, Максе… я знаю про неї.
— Про кого? — він закашлявся.
— Про твою дружину.
Пауза затягнулася. Максим, очевидно, прораховував варіанти.
— Ну що ж… — його тон різко змінився, став грубим і нахабним. — Раз ти знаєш, тим краще. Позбавила мене складної розмови.
Так, я покохав іншу. Ми одружилися з Діаною. Так буває. Твої речі я зібрав. Приїжджати не треба, я сам тобі їх надішлю кур’єром.
— Ти в своєму розумі? Я їду додому.
— У тебе немає дому, Христю. Квартиру я орендую, плачу за неї я. Я вже зв’язався з господарем, сказав, що ми розійшлися.
І тепер договір буде на мене. Він не проти. Тож… у нас медовий місяць, дорога. А ти забирайся з мого життя.
Він скинув дзвінок. Христина подивилася на телефон, і її губи викривилися в зловісній усмішці.
Вона не стала передзвонювати. Вона просто пішла збирати речі. Злість усередині неї перетворилася на паливо.
Максим відчував себе переможцем. Він відбив атаку.
— Хто дзвонив? — ліниво запитала Діана, гортаючи журнал на дивані.
— Колишня. Дізналася про нас. Намагалася висунути свої права.
— І що?
— І нічого. Я її відшив. Сказав, що квартира тепер моя територія.
— А вона?
— А що вона зробить? Вона, по суті, ніхто. Просто співмешканка, яка знімала квартиру. Тепер платитиму я напряму. До біса посередників.
Вечір минув у приємних клопотах. Вони обговорювали, як перероблять кабінет Христини на дитячу — на майбутнє, або на гардеробну для Діани.
— Мені не подобається цей колір стін, — примхливо заявила Діана. — Занадто похмуро. Треба перефарбувати в персиковий.
— Усе зробимо, котику. Для тебе — все, що завгодно.
Максим уже прикидав, де взяти гроші на ремонт. Весілля та купівля обручки (у кредит) неабияк підкосили бюджет.
До того ж він купив машину — новенький кросовер, щоб відповідати статусу чоловіка красивої жінки.
Борги накопичувалися, але він вірив у свій геній методиста й чекав майбутню премію.
Наступного дня, ближче до вечора, у замку заскрипів ключ. Максим і Діана сиділи за столом, доїдаючи замовлені суші.
— Ти не поміняв замки? — Діана витріщила очі. — Ти ж сказав, що все владнав!
— Я не встиг… — пробурмотів Максим, підхоплюючись.
Двері відчинилися. На порозі стояла Христина. Вона виглядала не так, як зазвичай.
Жодних розтягнутих светрів. Строгий брючний костюм, хижий примружений погляд і аура, від якої хотілося сховатися під плінтус.
— Ну, привіт, молодята, — її голос звучав тихо, але від цього було ще страшніше.
— Ти що тут забула? — Максим спробував увімкнути «альфа-самця», але голос зрадницьки затремтів. — Я ж сказав: не приїжджати!
— Геть з моєї квартири! — верещала Діана, підхоплюючись зі стільця. На ній був той самий халат із драконами.
Христина повільно пройшла до вітальні, не знімаючи взуття. Бруд з її черевиків залишався на дорогому паркеті, але їй було байдуже.
Вона підійшла до столу, подивилася на недоїдений рол, а потім на Діану.
— Зніми мій халат. Негайно.
— Що? Та пішла ти! Максе, викинь її!
Максим зробив крок до Христини, маючи намір схопити її за руку.
— Христю, прошу тебе по-доброму. Іди геть. Не влаштовуй цирк. Я кохаю Діану. Ми — сім’я. Ти тут зайва. Квартира орендована, я переоформив…
— Замовкни! — гаркнула Христина так, що келихи в серванті задзвеніли.
Це не була істерика покинутої жінки. Це був гнів господині, яка виявила у своєму ліжку паразитів.
— Який же ти ідіот, Максе. Який же ти феноменальний, казковий кретин. «Медовий місяць скінчився»? Ти правий. Він скінчився для тебе.
Вона схопила зі столу тарілку з соєвим соусом і з розмаху жбурнула її в стіну, прямо над головою Максима. Темна пляма розпливлася по дизайнерських шпалерах.
— Гей! Ти що, хвора?! Ми ж втратимо заставу! — закричав Максим.
Христина розреготалася. Цей сміх був страшніший за крик.
— Заставу? Кому ти платив заставу, убогий? Мені?
— Я платив тобі оренду! П’ятнадцять тисяч! Ти переказувала їх господареві!
— Я і є господар! — Христина закричала, зриваючи голос, її обличчя спотворилося від люті. — Я! Це моя квартира! Я купила її три роки тому на преміальні за закриття великого міжнародного проєкту!
Максим завмер. Діана кліпала нарощеними віями, намагаючись осмислити інформацію.
— Не бреши, — просипів Максим. — Ти ж… ти ж на метро їздила. Ти ж гроші на хворих дітей збирала… Ти казала, що знімаєш у знайомих…
— Тому що я не хотіла, щоб такий альфонс, як ти, почувався ущемленим! Я берегла твоє крихке чоловіче его! П’ятнадцять тисяч?
Ти серйозно думав, що трикімнатна квартира площею сто двадцять квадратів у центрі з ремонтом від італійського бюро коштує п’ятнадцять тисяч?!
Це навіть комуналку й охорону ледве покривало! Ти жив тут на пташиних правах, за мій рахунок, жер мою їжу і ще наважився водити сюди цю… цю дівчину?!
Христина підійшла до Діани й із силою, не стримуючись, розірвала пояс халата.
— Знімай! Це моє!
Діана перелякано скрикнула, здригнулася й почала поспішно стягувати халат, залишившись у нижній білизні.
— Максе, зроби щось! — заскиглила вона.
Але Максим був паралізований. У його голові руйнувалася картина світу. Методика дала збій.
— Христю, зачекай… Давай поговоримо… Якщо це твоя квартира, то ми можемо домовитися… Я платитиму більше…
— НІ! — Христина схопила вазу з консолі й кинула її на підлогу. Осколки розлетілися в різні боки. — Забирайтеся звідси! Обидва! Негайно! У вас п’ятнадцять хвилин!
Вона не плакала. Вона трощила. Вона скинула з вішалки куртку Максима, штовхнула ногою його черевики в бік дверей.
— Ти зрадив мене. Ти брехав мені. Ти притягнув сюди цю дешеву дівку, в мій дім. Я терпіла твою пасивність, твою лінь, твою жадібність. Але цього я терпіти не буду.
— Але нам нікуди йти! — Максим уже не був гордовитим. Він був жалюгідним. — У нас гора речей… На дворі ніч…
— Мені плювати! Йдіть на вулицю! Чи до твоєї улюбленої мами! Забирайтеся!
Христина схопила сумку Діани й викинула її у відчинені двері під’їзду.
— А якщо ви не підете негайно, я викличу охорону комплексу. І вони винесуть вас, як сміття. У мене тут є «тривожна кнопка», Максе, ти не знав? Прямо на брелоку.
Вона дістала зв’язку ключів і демонстративно натиснула на велику червону кнопку на брелоку сигналізації. Десь у надрах будинку завила сирена…
Максим і Діана стояли на тротуарі. Поруч валялися пакети з поспіхом кинутими речами. Падав мокрий сніг, але це було найменшою з проблем Максима.
Він стояв у одному черевику (другий так і не зміг швидко взути, коли тікав від розлюченої фурії), притискаючи до грудей ноутбук. Діана ридала, розмазуючи туш.
— Ти сказав, що все вирішив! Ти сказав, що квартира буде нашою! Ти обіцяв!
— Замовкни, Діано… — простогнав Максим.
Він почав усвідомлювати масштаб катастрофи. У нього не було житла. Зняти щось пристойне зараз було нереально — грошей на картці майже не залишилося після весільних витрат.
У нього був кредит на за весілля, автокредит на машину, яку тепер ніде було припаркувати (місце в підземному паркінгу теж належало Христині).
І у нього була істерична дружина, яка звикла до комфорту. Та найстрашніше — у Діани була мама. Теща, Олена Петрівна.
Жінка з суворим поглядом і зв’язками в міській адміністрації, яка погодилася на цей шлюб лише тому, що Максим засліпив її своїм «багатством» і «житлом в елітному центрі».
Максим дістав телефон. Повідомлення від банку: «Черговий платіж за кредитом через 2 дні».
Він подивився на вікна третього поверху. Там горіло світло. Христина, напевно, вже замовила клінінг, щоб вимити сліди їхнього перебування.
Він згадав, як поблажливо переказував їй гроші щомісяця, думаючи, що він благодійник.
А вона… вона просто дозволяла йому грати роль чоловіка. За смішні гроші.
Жадібність. Він хотів заощадити. Він думав, що найхитріший. А тепер він — безхатько з кредитами та злою дружиною.
Діана раптом перестала плакати й подивилася на нього з холодним презирством, у якому він впізнав той самий погляд, яким Христина дивилася на нього пів години тому.
— Ти ніщо, Максе, — сказала Діана. — Мама мене приб’є. Та спочатку вона приб’є тебе.
— Діано, ми щось придумаємо… знімемо однокімнатну…
— Я не поїду в однокімнатку! Я дзвоню мамі!
Діана набрала номер.
— Мамо? Мамочко… Він нас обдурив. Він безхатько, мамо. У нього нічого немає. Квартира не його. Нас вигнали… Так… Так, він брехав. Виклич таксі, будь ласка.
Максим опустився на валізу. Він розумів, що це кінець. Не тільки шлюбу. Це був кінець його кар’єри, його репутації (Олена Петрівна такого не пробачає) і його спокійного життя.
Вгорі, у яскраво освітленому вікні, промайнув силует. Христина стояла з келихом. Вона не дивилася вниз. Їй було байдуже. Вона вже викреслила їх зі свого кошторису витрат.
Для Максима це було найстрашніше — усвідомити, що він був не героєм роману, а просто… графою «непередбачені витрати», яку нарешті оптимізували.
