– Андрію, давай до твоєї мами поїдемо трохи раніше, – запропонувала Марина чоловікові після візиту додому. – Хочу прибрати у неї, їжі наварити на кілька днів.
– Якщо треба, то так і зробимо, – одразу погодився Андрій.
Після обіду подружжя вирушило до Ганни Петрівни. Андрій відчинив двері власним ключем, щоб не турбувати матір зайвим дзвінком.
Вони тихо зайшли в коридор і раптом почули, як Ганна Петрівна у кімнаті з кимось голосно розмовляє по телефону.
Андрій та Марина мимоволі прислухалися до розмови — і застигли від почутого…
…Марина вже й не сподівалася вийти заміж. Та й де було знайомитись? Робота, дім і знову по колу.
У відпустку вона їздила до недорогих пансіонатів, де відпочивали або сімейні пари, або такі ж самотні жінки. І тут їй раптом пощастило – зустрівся Андрій.
Трохи молодший за неї, жодного разу не одружений, без дітей.
– Як у лотерею виграла! – з усмішкою розповідала вона подрузі.
– А з його матір’ю ти як? – запитала та.
Подруга була в розлученні і постійно скаржилася, як колишня свекруха зруйнувала її шлюб. Марині ж поки не було чого сказати.
Розуміючи, що Марина уникає цієї теми, подруга почала давати поради, як не посваритися з мамою Андрія.
З Ганною Петрівною Марина вже познайомилася. Та раніше обіймала високу посаду, і хоч пішла на пенсію, звичку командувати не залишила.
При першій зустрічі вона влаштувала Марині справжній допит: хто така, де працює, хто батьки.
Дівчині здавалося, що вона на співбесіді в солідній корпорації. То червоніючи, то запинаючись від роздратування, Марина відповіла на все.
Андрій потім довго вибачався за маму, але Марина була настільки щаслива, що не звернула уваги на ці «особливості».
Вона мала свою однокімнатну квартиру і вирішила: «Житимемо у мене. Свекруху в наше життя не пущу».
Весілля відсвяткували скромно. Поки всі веселилися, Ганна Петрівна сиділа з кам’яним обличчям.
Вона вважала, що Марина — не пара її синові, називала її «зарозумілою вискочкою» і вмовляла Андрія не поспішати.
– Андрію, дивись, щоб не пошкодував, що не взяв більш слухняну дівчину, – повчала вона.
Ганна Петрівна давно розлучилася і виховувала сина сама.
Вона вважала, що присвятила йому життя, і тепер, на пенсії, не бачила іншого сенсу, окрім як контролювати його.
Сидячи за весільним столом, вона вже розробляла план.
Коли молодята повернулися після тижня відпочинку в заміському готелі, Андрію зателефонувала мати.
– Синку, мені зовсім зле, зайди сьогодні…
Марину вона навіть не згадала. Навіть не розібравши речі, Андрій помчав до матері.
Ганна Петрівна почала жалітися:
– Важкі сумки несла, серце прихопило, ніхто й склянки води не піднесе… Два дні з дому не виходила, їсти нічого.
Вона дивилася на сина з мовчазним докором.
– Давай сусідку попросимо допомагати? – запропонував Андрій.
– Так вона ж грошей захоче! А мені важко, підлогу вже тиждень не мила…
Квартира у Ганни Петрівни була велика, двокімнатна, зі стелями під три метри. Андрій завжди допомагав там із прибиранням.
– Андрійку, мені страшно одній. А раптом щось станеться? Переїхали б ви сюди на якийсь час…
Андрій вагався. Йому хотілося жити окремо, але маму було шкода. Вирішивши, що це лише на місяць, і він погодився.
Марина, не вагаючись, підтримала чоловіка. Коли вони переїхали, вона ледве впізнала свекруху.
Замість владної жінки перед нею стояла втомлена бабуся з розпатланим волоссям і паличкою в руках.
– Як добре, що ви приїхали! – прошепотіла вона.
Марина розчулилася і одразу взялася до роботи. Поки вона вимивала кожен куток, Андрій бігав до магазину за списком, який Ганна Петрівна постійно доповнювала делікатесами.
«Хороша ж жінка, дарма я хвилювалася», – думала Марина, готуючи вечерю.
Проте, як тільки вранці молодята йшли на роботу, «хвора» бабуся миттєво одужувала.
Ганна Петрівна з апетитом снідала тістечками, оглядала чисту квартиру і задоволено посміхалася.
«Нехай ця Марина попрацює. Мій Андрій їй не задарма дістався, хай заслужить», – міркувала вона.
Весь день вона дивилася серіали та ходила в гості до сусідок, а ввечері знову перевдягалася у старий халат, розтріпувала волосся і брала паличку.
Так минув тиждень. Марина відчистила все до блиску. Якось увечері, поки Андрій був у душі, Марина щиро сказала:
– Дякую вам, Ганно Петрівно, за такого сина.
Свекруха лише підібгала губи:
– Мій Андрійко заслуговує на найкраще.
Марина зніяковіла, але промовчала. На вихідні вони поїхали до своєї квартири, щоб відпочити, а в понеділок знову повернутися на «службу».
Ганна Петрівна теж розслабилася — невістка її все ще дратувала.
Знову відчувши себе господинею, вона часом забувала взяти паличку, а в її голосі все частіше прорізалися старі владні нотки…
…І ось Андрій та Марина стояли в коридорі, затамувавши подих. З кімнати долинав бадьорий, зовсім не старечий сміх Ганни Петрівни.
– Кажу тобі, Людо, це просто курорт! – Ганна Петрівна явно розмовляла з подругою. – Невістка вчора всі вікна перемила, сьогодні пироги пече.
А я що? Паличку в руки, обличчя посумніше — і вуаля! Андрійко бігає навколо, продукти найкращі купує. Навіщо мені самій напружуватися, якщо можна просто вдавати немічну?
Марина відчула, як всередині все закипає від образи. Вона глянула на Андрія — його обличчя почервоніло, а кулаки стиснулися.
– І довго ти так збираєшся? – почувся голос подруги з динаміка (телефон був на гучному зв’язку).
– Поки не набридне! – відрізала Ганна Петрівна. – Нехай знає своє місце. А то іш, заміж вона вискочила за мого сина. Нехай тепер відпрацьовує.
Я навіть на таблетках економлю — вона мені трав’яні чаї заварює, масажі робить. Безкоштовна прислуга, Людо, це ж просто мрія!
Андрій не витримав. Він різко відчинив двері в кімнату.
Ганна Петрівна, яка в цей момент сиділа на ліжку, закинувши ногу на ногу і весело махаючи вільною рукою, завмерла. Телефон випав з її рук прямо на килим.
– Мамо? – голос Андрія тремтів від розчарування. – То це і є твоя «хвороба»? Трав’яні чаї та безкоштовна прислуга?
Ганна Петрівна миттєво спробувала змінити роль. Вона схопилася за серце, очі закотилися, а рука почала шукати паличку, яка мирно лежала в кутку.
– Ой, синку… це не те, що ти подумав… мені раптом стало краще, це диво… Марина так добре дбала…
– Досить, мамо, – перебила її Марина. – Ми все чули. І про «курорт», і про «прислугу». Знаєте, я справді хотіла стати вам донькою. Але прислугою я не буду нікому.
Андрій підійшов до матері, підняв телефон і вимкнув зв’язок з ошелешеною подругою Людою.
– Ми зараз же забираємо речі, мамо. Ти чудово справляєшся сама. І, судячи з твого голосу, ти здоровіша за нас обох.
Ганна Петрівна намагалася кричати наздогін, згадувала про «синівський обов’язок» і «невдячність», але Андрій був непохитним. За годину всі сумки були в машині.
Коли вони під’їхали до своєї квартири, Марина зітхнула з полегшенням.
– Вибач мені, – тихо сказав Андрій, стискаючи її руку. – Я справді вірив, що їй погано.
– Головне, що ми тепер знаємо правду, – відповіла Марина. – Але наступного разу, коли твоя мама «захворіє», ми просто викличемо їй професійну медсестру. За її ж рахунок.
З того часу Ганна Петрівна дивним чином «одужала». Вона більше не просила їх переїхати, а Марина навчилася вибудовувати кордони.
І хоча мама все ще іноді намагалася командувати по телефону, Андрій лише посміхався і відповідав:
– Мамо, ти ж у нас сильна жінка, ти впораєшся!
А паличка так і залишилася стояти в кутку порожньої квартири — як пам’ятник невдалому плану «немічної» свекрухи.
Після від’їзду Андрія та Марини у квартирі Ганни Петрівни панувала нестерпна тиша. А головне — пил на телевізорі почав нахабно накопичуватися, не чекаючи команди «фас».
Ганна Петрівна зрозуміла: стратегію треба змінювати. Оскільки невістка виявилася «бракованою» і занадто чутливою до правди, прийшов час виходити на зовнішній ринок.
Наступного ранку Ганна Петрівна, вдягнена у свій найбільш «немічний» халат, виповзла на лавочку біля під’їзду. Паличка в її руках тремтіла з артистизмом, якому б заздрив будь-хто.
Першою жертвою став молодий кур’єр з піцою.
– Ой, синку… – прохрипіла вона. – Очі зовсім не бачать, а двері заклинило… Може, занесеш мені коробку, а заодно й сміття винесеш? Тут всього шість пакетів…
Кур’єр, вихований на відео про супергероїв, здригнувся, згадав про графік доставок і втік так швидко, що ледь не загубив мопед.
– Не той пішов молодняк, – пробурчала Ганна Петрівна, миттєво випрямивши спину. – Ніякої поваги до старості.
Наступною ціллю стала нова сусідка — студентка-першокурсниця.
– Дівчино, красуне! – Ганна Петрівна знову зігнулася в три погибелі. – Я тут самотня пенсіонерка, колишній міністр паперової промисловості…
Мені б вікна протерти, бо світла білого не бачу. А я тобі за це… пораду дам. Безкоштовно! Як чоловіка пристойного знайти.
Студентка, яка саме слухала подкаст про особисті кордони, ввічливо посміхнулася:
– Ой, я якраз волонтер у притулку для тварин! Хочете, я вам принесу дуже активного тер’єра? Він вам і нудьгу розжене, і фізкультуру забезпечить. Будете з ним по кілька разів на день гуляти!
Ганна Петрівна уявила, як вона біжить за собакою замість того, щоб невістка бігала навколо неї з чаєм, і відчула, як її «хвороба» відступає під тиском чистого жаху.
Увечері вона відкрила ноутбук і впевнено вбила в пошук: «Школа акторської майстерності для дорослих. Курс: Як переконливо падати в непритомність перед соцпрацівниками».
– Ну, постривайте, – прошепотіла вона, доїдаючи останнє тістечко, яке сама ж (!) купила в магазині. – Наступного разу я виберу невістку без подруг-розлучниць і без цього дурного слуху.
А поки що… піду замовлю собі клінінг. Але обов’язково скажу, що в мене алергія на ганчірки, тому я маю сидіти в кріслі і вказувати їм пальцем на кожен недолік. Це ж майже те саме!
Життя Ганни Петрівни знову набувало сенсу, але вже без вказівок невістці та любому синочку.
