— Де ви були такі брудні? — бурчала мати. — Знімайте все, кидайте в купу, ввечері гуляти не підете! Не висохне ж, неслухняний який став!
— Ну маааам, давай я сам зараз виперу й розвішаю, ну мамо! — нив Вовка. — Я краще за твою пралку й швидше зроблю!
— Іди мийся, випере він, знаю я, як ви прати вмієте, тільки бруднити мастаки! Мийся й обідати будемо!
У шафі тільки стару майку й штани візьми, нове не бери, не напасешся на вас! — навздогін йому крикнула мати.
— Гаразд, матусю, я зрозумів! — Вовка зі старого вибрав пристойніше, без дірок. Бо ввечері він гуляти піти впросить маму. А якщо не пустить, нишком втече!
Вони з хлопцями ввечері зібралися піти в старе село, що в низинці.
Туди мати йому ходити ніколи не дозволяла. Там майже ніхто не живе, самі старі.
Баба Роза з Іллічем, та ближче до річки в темній, старій корячкуватій хаті — бабуся Марія. Усі кажуть, що вона божевільна й не сповна розуму.
Але друг Вітька їм сьогодні розповів, що був у неї:
— Чаклунка вона, точно кажу, — Вітька очі витріщав і переконував їх, постійно озираючись, що всім їм треба знову до неї йти!
— Треба йти, бо там у неї ТАКЕ! Вона зі стіни як зрушила завісу, а там свічки як спалахнули! А потім скриню відкрила й знаєте що дала?
— Що дала, розкажи! — Микита й Вовка навперебій стали друга вмовляти, але він тільки головою покрутив:
— Мовчати веліла мені бабуся Марія! Сказала, якщо прийду ще, то знову дасть, а говорити нікому не можна! А не те… — Вітька знову озирнувся, — А не те, каже, зникну я!
— Та байки все це! — з розумним виглядом упевнено промовив Микита. — Не буває так!
— А ти перевір, перевір, — навіть образився Вітька, — Чого, губи аж побіліли? Злякався, чи що? Ага, злякався, а підемо туди, як стемніє? От і перевіримо, хто правий!
Сам Вовка загорівся піти, хоч і боязко, звісно.
Бабусю Марію в селищі побоюються, чудить вона, незрозуміла якась. Та й мама суворо-пресуворо ходити туди до річки заборонила. Але ж Вітька натякав, що бачив щось таке незвичайне, цікаво ж!
Увечері мама пішла до сусідки, й Вовка тут же вислизнув з дому.
Микитка й Вітя чекали на нього біля старого клубу.
Раніше мама казала, тут кіно крутили й танці були. А тепер фабричний клуб лякав темними вікнами.
— Боїтеся? — шепнув Вітька, хоча сам явно побоювався. Але щось так і тягнуло його піти знову до цієї бабусі Марії.
І Вовка з Микитою це шкірою відчували. Тому їм було й страшно, й водночас і весело одночасно.
— Глянь, а в неї вікна темні, може, не підемо? — Микита засумнівався, коли вони в низини спустилися.
— Вона й у темряві бачить, вона ж чаклунка? — шепнув Вітя, і по спині Вовки пробігли мурашки.
Може, дарма він маму не послухався?
Минулої зими хлопці з сараю в замет стрибали. Але Микита боявся, він стрибати боїться. Він убік стрибнув, а там цурпалки лежали припорошені. Добре, не зламався, але синців нахапався.
Адже й Вовка туди ж хотів стрибати, хоча мама й забороняла!
Мама завжди знає, куди не треба лізти!
Тоді пощастило йому, не його черга була. То, може, сьогодні дарма він пішов?
Вовка плентався за друзями, та хотів уже відстати ненароком. Як раптом у річці ніби риба плеснула. Потім ще й ще!
— Що це? — тремтячим голосом прошепотів Микита.
— Не бійся, може, риба, а може, й бабуся Марія вийшла до річки? Бабуся ж божевільна, вона того разу пироги в річку кидала, — став поспішно пояснювати друзям Вітька,
– А як мене побачила, одразу заохала, дарма, каже, пироги кидала качкам та рибам. Прийшов, каже, мій Вітюша, прийшов, голубчику!
— А вона чого, знає тебе?
— Та хто ж її зрозуміє, вона ж блаженна! Каже, ходімо, Вітюшо, я ж для тебе й напекла. Улюблені твої, з картоплею. І солодкі з малиною, теплі ще!
— І ти їх їв? — здивувався Вова.
— А чого ж? Ну, якщо вони такі смачні, то я багато їх з’їв. А потім бабуся як відкрила…
— Стривай, не боявся, що отруїть навіть?
— Ні-і, не боявся. Вона й не страшна зовсім. І не така (розповідь спеціально для сайту Цей День) вже й стара. У неї лампадка горить і іконки, як у моєї бабусі Марії. У поганої бабусі таких би не було.
— Це хто до мене йде, а я вже й не чекала? — голос з-за куща змусив хлопців здригнутися.
Вовка навіть присів, ноги ослабли від страху. Але перед друзями вже було соромно, й він пішов за ними.
— А я знову пирогів напекла, так і знала, синку, що прийдеш! Молодець, що друзів привів, не побоявся. Друзі в тебе, видно, хороші.
Місяць виплив з-за хмари, й Вова здригнувся.
Перед ним стояла абсолютно сива худа тітка. Зовсім і не бабуся стара, у неї й зморщок було мало.
Вона усміхалася, а очі були добрі й променисті, як у його бабусі Віри.
— Ну, кому теплих пиріжків? А ти, Вітюшо, запрошуй друзів, по господарюй хоч, синку!
Вовці здалося дивним, що ця бабуся Марія Вітю все синком звала.
Але Вітя якось виструнчився, мати ж його вдома не дуже балувала, він старший, після нього ще троє. А тут йому така повага.
Пиріжки й справді були смачні, просто танули в роті. Коли хлопчаки наїлися донесхочу, бабуся Марія шторку зсунула.
У червоному кутку лампадка в неї. Іконки розвішані. А на тумбочці — фотографія в рамці. Маленька, але чітка.
Вовка розгледів, та й здивувався. Начебто на Вітьку хлопчик на фото схожий.
З того часу стали друзі іноді нишком заходити до бабусі Марії.
У неї завжди їжа смачна, а ще вона їм, прощаючись, завжди гроші давала. На цукерки, та за те, що просто зайшли її провідати.
Що водиці з колодязя їй принесли. Та якось спромоглися дров їй нарубати. А одного разу прийшли до неї, а бабуся Марія лежить біла вся й начебто не дихає.
Налякалися вони до тремтіння, бігли й кричали, доки в матір не уткнувся Вовка.
— Чого кричиш? — мама здивувалася. У тієї бабусі були? Та хто ж дозволив ходити до неї, сам хоч живий, цілий? – мама його обмацала, цілий начебто.
— Мамо, погано їй, вона зовсім не ворушиться, — тільки й сказав Вовка. Мама побігла в сільську раду, подзвонила, щоб швидка приїхала.
Потім прийшла й лаяла Вовку:
— Ви навіщо до Марії Іванівни ходили?
— Вона не чаклунка, мамо, вона казки різні знає. А коли Вітька на містках оступився, вона у воду зайшла по шию й витягла його. Вона добра, мамо, — гикаючи від пережитого, говорив Вовка, — вона добра!!!
– Не чаклунка вона, і не божевільна! — Вовка відійшов від мами подалі, щоб та його ганчіркою не тріснула, що не послухався, що до бабусі Марії ходив! Вона добра, добріша за всяких інших! — кричав Вовка відчайдушно!
Мама раптом ганчірку кинула на землю, сіла на сходинку ґанку:
— Ану, йди до мене!
Обійняла Вовку, волосся йому скуйовдила:
— Великий ти вже, синку! І ж відчув, де правда. У бабусі Марії, ну в Марії Іванівни, син був Віктор, років на десять за мене молодший. Непоганий хлопець, хотів заробити та матері хату збудувати, та не з тими зв’язався.
Згинув десь, його шукали й друзі, й поліція, але так і не знайшли. Кажуть, він гроші в матері заховав, але теж не знайшли. А Марія ніби з горя розум втратила, все їй Вітюша ввижався. А може, й навмисне прикинулася, щоб боялися й стороною обходили.
***
Вовку з Вітею й Микитою тоді до себе покликала Марія Іванівна якось урочисто.
Вони після закінчення школи на навчання їхати збиралися хто куди. Але обіцяли приїжджати додому, і до бабусі Марії само собою. Вона для них давно як рідна, вже й батьки не противляться. Тільки одне добро від неї й є.
— Давно хотіла я спадок Вітюші мого поділити, видно, час прийшов, — таємниче почала головою Марія Іванівна. І хлопці тут же перезирнулися — невже знову бабуся Марія заговорюється?
А вона шторку відсунула, й дошку під лампадкою повернула.
Дістала скриньку, Вітька її одразу впізнав.
Вона тоді йому звідти гроші дала, щоб татові на (розповідь спеціально для сайту Цей День) лікування вистачило, знала звідкись, що він хворіє сильно.
Вітька мамі тоді сказав, що знайшов, та лаялася, плакала, потім сказала, що це Господь бачить усе й допомагає, і взяла…
Скринька була не така вже й велика, але вмістилося там багато.
Марія Іванівна дістала гроші, перехрестила кожного:
— Це від Вітюші мого на навчання вам. Решту потім поділите, знаєте, де лежать.
Вовку тоді це здивувало — чи то вірила вона в них так? Чи то випробовувала, так він і не зрозумів до кінця цю дивну й дуже самотню бабусю Марію…
***
Володимир зупинив машину біля батьківського будинку.
Мама з татом хоч і тримаються, бадьорі ще, але їм уже скоро сімдесят. Володя з сім’єю до них часто приїжджає, у селі завжди справ повно.
Але сьогодні він один приїхав посеред тижня. Мама вийшла на ґанок:
— Здрастуй, синку, знаю, знаю, день сьогодні такий. Світла пам’ять Марії Іванівні.
Володя маму поцілував:
— Мамо, я ненадовго, батькові скажи, я скоро буду.
А сам до річки пішов. Там, за старим селом, капличка й цвинтар сільський. Там й бабуся Віра його лежить, та й прадід, і багато хто з предків їхніх.
Там і Марії Іванівни могилка, це вони з хлопцями їй пам’ятник поставили.
Підійшов Володя, присів, квіти поклав:
— Ну, здрастуй, бабусю Маріє, це я, Вовчик, до тебе прийшов. Тепло твоєї душі я досі в серці зберігаю. Ніколи тебе не забуду!
Поруч нікого немає, добре, не бачить ніхто, як навернулися сльози в дорослого чоловіка.
Пам’ятник вони їй разом із хлопцями поставили. Довго думали, як гроші ділити.
А потім Вітя запропонував створити фонд допомоги самотнім матерям, які втратили своїх синів або дочок…
— Здорово, Вовчику! — це підійшли Микита й Вітя, — Ну що, світла пам’ять, земля пухом нашій незабутній і рідній бабусі Марії!
І чоловіки обійнялися, як і тоді, раніше, коли були ще зовсім хлопчиськами.
