— Дашо! — голос свекрухи затремтів, коли вона зрозуміла, куди прямує невістка. — Поклади на місце! Це мій подарунок!
— Старе й зайве треба викидати без жалю, — випалила Даша…
…— У пристойних сім’ях, дитинко, з такого мотлоху не п’ють.
Зінаїда Петрівна з огидою вхопила двома пальцями тоненьку чашку з блідими трояндочками.
Покрутила її перед обличчям, ніби розглядаючи зіпсований продукт, і розтиснула пальці.
Кухнею пролунав дзвінкий брязкіт. Уламки розлетілися у сміттєвому відрі, змішавшись із картопляними очистками. Слідом полетіло блюдце.
Даша завмерла на порозі. Важкі пакети з продуктами, які вона тягла від самої зупинки після нічної зміни в аптеці, боляче натягнули руки.
— Що ви робите?
— Створюю затишок у вашій новій оселі.
Свекруха обтрусила долоні й поправила масивну брошку на грудях.
— Цей сервіз — відвертий несмак. Мені фізично боляче дивитися на цей кошмар. Сергій потім купить нормальний сучасний посуд. Без квіточок.
Даша поставила пакети на табурет. Спина заніміла від втоми. Вона перевела погляд зі сміттєвого відра на кухонний гарнітур. Там панував ідеальний, стерильний порядок. І там не було її баночок.
— Де моя сироватка для обличчя? — Даша зробила крок до раковини. — А вітаміни? Вони стояли тут, біля фільтра.
— Все там, де й ці моторошні чашки.
Зінаїда Петрівна відмахнулася, поправляючи мереживну серветку, що зісковзнула набік на обідньому столі.
— Дитинко, ну навіщо тобі ця хімія? У твоєму віці треба обличчя змащувати сметаною, а не хімікатами за шалені гроші.
Я читала склад — суцільна отрута. Я позбавлю вас всього цього сміття. У домі має бути чисто.
Даша заглянула у відро. Скляний флакон сироватки, на яку вона відкладала два місяці, лежав на самому дні, залитий залишками вчорашнього борщу.
Поруч валялася пластикова банка з вітамінами. І уламки бабусиного сервізу.
— Мамо, ну справді, навіщо ти чіпаєш чужі речі?
Сергій метушився в коридорі, ховаючи руки в кишені домашніх штанів. Він переводив переляканий погляд з матері на дружину, явно не бажаючи втручатися в скандал, що назрівав.
— Сергію, ти нічого не тямиш в естетиці побуту!
Свекруха почала протирати порожню поверхню гарнітура вологою губкою.
— У мене від цього візуального шуму починається мігрень. Ви переїхали в пристойну двокімнатну квартиру. Треба відповідати обставинам, а не тягнути з собою звички з гуртожитку.
Даша мовчки дістала з пакета пачку макаронів, банку тушонки й десяток яєць.
Ця двокімнатна квартира коштувала їй неймовірних зусиль. Іпотеку схвалили тільки на неї. Перший внесок вона збирала три роки, відмовляючи собі буквально в усьому.
Сергій благополучно втратив роботу чотири місяці тому. Тепер він активно «шукав себе», цілодобово граючи в ігрову приставку на дивані.
Усе повсякденне життя, платежі за кредитом, комунальні послуги та продукти повністю лягли на плечі Даші.
— Ти знову купила це дешеве молоко?
Зінаїда Петрівна заглянула в пакет, який Даша не встигла розпакувати.
— Я ж казала Сергію, що в мене від нього нудота. Могла б взяти фермерське, у скляній пляшці. Я у вас до вечора, мені потрібне нормальне молоко до кави.
— Фермерське коштує втричі дорожче, — Даша кинула пачку макаронів на стіл. — А я працюю на півтори ставки, щоб нам було чим платити за іпотеку.
— Ой, тільки не треба робити з себе великомученицю, дитинко!
Свекруха обурено сплеснула руками.
— Сергійко тимчасово в пошуках. У хлопця творча криза, керівництво його не оцінило. Він — годувальник, просто на паузі.
Дружина повинна підтримувати чоловіка у скрутний час, а не дорікати шматком хліба чи пляшкою молока.
— Годувальник на паузі?
Даша поглянула на чоловіка. Сергій одразу ж удав, що йому терміново треба перевірити щось дуже важливе в телефоні.
— Цей годувальник за чотири місяці навіть на комуналку жодного разу не скинувся. А я беру нічні зміни, Зінаїдо Петрівно, щоб ваш хлопчик міг спокійно шукати себе і не голодувати.
— Не драматизуй!
Свекруха гордо підвела голову.
— Ви — сім’я. Сьогодні ти тягнеш, завтра він. Тим більше, Сергійко вчора казав, що в нього планується чудовий проєкт.
Сергій винувато втягнув голову в плечі. Даша знала про цей «проєкт» — чергова ідея відкрити інтернет-магазин кросівок без вкладень, яка заглохне за тиждень.
А нещодавно у Зінаїди Петрівни був ювілей. Сергій цілий тиждень канючив, що матері треба подарувати щось особливе.
Даша, отримавши квартальну премію, зціпила зуби, але виділила кругленьку суму на путівку до гарного санаторію.
Вона сама їздила в агентство, обирала дати, оформлювала документи.
Подарунковий конверт із логотипом санаторію зараз лежав тут же, на обідньому столі, притулений до цукорниці.
Зінаїда Петрівна милувалася ним увесь ранок…
— Бабусин сервіз був мені дорогий як пам’ять.
Даша заговорила рівно, без крику.
— Тим більше! — Зінаїда Петрівна хмикнула. — Мотлох. Старе потрібно викидати без жалю. Інакше нове в життя не прийде.
Я тобі як старша кажу. Запам’ятай це правило, дитинко. Позбувайся зайвого. Звільняй простір.
Даша мовчки дивилася на жінку. Втома раптом відступила, поступившись місцем кришталевій ясності.
Вона підійшла до обіднього столу. Простягнула руку. Взяла щільний подарунковий конверт.
— Гей, ти куди? — Сергій насторожився, роблячи крок до кухні. — Дашо, що ти задумала?
Даша не відповіла. Вона підійшла до відра зі сміттям.
— Дашо! — голос свекрухи затремтів, коли вона зрозуміла, куди прямує невістка. — Поклади на місце! Це мій подарунок!
— Старе й зайве треба викидати без жалю, — випалила Даша.
Вона розірвала щільний картон навпіл. Сертифікат із печатками, путівка на чотирнадцять днів із лікуванням, оплачена її безсонними ночами, хрустіла під пальцями.
Даша розірвала папір ще раз і кинула клапті у відро, просто на осколки чашки та залиту борщем сироватку.
— Ти що накоїла?! — Зінаїда Петрівна скрикнула, кидаючись до відра. — Сергію! Ти бачив?! Вона ж зовсім божевільна!
— Дашо, ну ти справді переборщила, — Сергій переминався з ноги на ногу, дивлячись на зіпсований сертифікат. — Ми ж за нього такі гроші віддали! Як мама тепер буде?
— Ми? — Даша обернулася до чоловіка. — Ми віддали?
Сергій відступив на крок і втупився поглядом у підлогу.
— Путівку оплачувала я, — окремо вимовила Даша. — З моєї премії. Як жест доброї волі. Але Зінаїда Петрівна права. У домі не повинно бути зайвого.
Я переглянула наші витрати на цей місяць. Спонсорувати чужий відпочинок, коли мені псують речі й розбивають посуд, — це зайве.
— Невдячна наволоч! — заголосила свекруха, намагаючись дістати шматки сертифіката зі сміття. Пальці забруднилися жирним бульйоном. — Я до вас із душею!
Я хотіла допомогти! А ти… Сергій! Скажи своїй дружині! Нехай дзвонить туди й усе відновлює!
Сергій нервово почухав потилицю.
— Дашо, ну може, справді… Відновимо? Там же в базі даних є номер. Можна ж копію роздрукувати. Ну, розлютилася, буває. Мама ж вибачиться. Так, мамо?
Зінаїда Петрівна гордо випрямилася, попри забруднені руки.
— Ще чого! Перед цією хамкою? Нізащо! Нехай відновлює мовчки! Це мій законний подарунок на ювілей!
Даша дістала вологу серветку з пачки на столі й не поспішаючи протерла руки.
— Копію можна отримати в офісі турагентства, — вона поглянула на чоловіка. — Послуга коштує копійки.
Зінаїда Петрівна переможно поглянула на сина.
— Ось бачиш! Нічого страшного. Завтра з’їздить і привезе новий.
— З’їздить Сергій, — Даша кинула використану серветку у відро. — І доплатить залишок.
Сергій витріщив очі.
— У якому сенсі залишок? Вона ж уже оплачена!
— Було внесено передплату. Тридцять відсотків, — Даша сіла на табурет, відчуваючи, як гудуть втомлені ноги. — Решту суми згідно з договором потрібно внести завтра до обіду.
Я планувала зробити це вранці після зміни. Але оскільки ми позбавляємося зайвого, я ці гроші пущу на дострокове погашення іпотеки. Тож, Сергію, копія і повна оплата — тепер твоя справа.
На кухні стало дуже тихо.
— Ти… ти не внесла всю суму? — пробурмотів Сергій.
— Ні.
— Але як я тепер мамі путівку куплю? У мене ж ні копійки немає!
— Це твоя проблема. Ти син, ти й вирішуй. Можеш знайти роботу, наприклад. Або взяти мікропозику на себе.
Зінаїда Петрівна почервоніла. Вона переводила погляд із клаптиків у відрі на невістку, розуміючи, що поїздка, якою вона хвалилася подругам увесь тиждень, щойно розчинилася в повітрі.
— Моєї ноги в цій квартирі більше не буде! — виплюнула свекруха, кидаючи брудні шматки паперу назад у відро. — Живи зі своєю жадібною міщанкою, синку! Тільки потім не біжи до мене плакатися!
Вона протопала до передпокою. Зашаруділа плащем. Двері зачинилися без зайвого шуму — доводчик спрацював м’яко.
Сергій залишився стояти посеред кухні.
— Нормально взагалі, — буркнув він, дивлячись на порожню стільницю. — І що мені тепер робити? Перед матір’ю соромно.
Даша підсунула до себе пакет із продуктами.
— Іди грати в приставку, Сергію, до мами. А по дорозі захопи сміття. Відро повне.
Через два місяці Сергій все-таки виїхав. Тихо, без скандалів, зібравши свої речі у спортивну сумку та пакети.
Повернувся до мами, втомившись від того, що в новій двокімнатці їжа в холодильнику з’являлася строго на одну порцію, а інтернет за несплату відключили саме на його пристроях.
Даша не засмутилася. Сплачувати іпотеку самій виявилося набагато простіше, ніж тягнути на собі дорослого чоловіка, який досить довго «шукає себе».
А бабусин сервіз вона склеїла. Не для того, щоб пити каву, звісно. Просто розставила на верхній полиці гарнітура. Для затишку.
