Чоловік пішов до 25-річної дівчини, а через місяць зателефонував із безглуздим проханням. Я сміялася на всю кухню…
…— Аню, нам треба поговорити.
Сергій відсунув тарілку з недоїденою вечерею й нервово постукав пальцями по стільниці.
Анна підняла очі від книжки, і всередині в неї все зрадницьки стиснулося. Вона надто добре знала цей сухий, відсторонений тон.
Точнісінько так само він говорив, коли, всупереч її вмовлянням, узяв на їхній спільний бюджет величезний кредит на нову машину.
Вона заклала сторінку й повільно закрила книжку. У голові промайнули десятки думок. Проблеми на роботі? Знову не вистачає грошей?
— Знову робота?
— Справа не в роботі, — Сергій провів рукою по волоссю. У свої тридцять два він уже почав помітно лисіти, і це зачіпало його самолюбство. — Справа в нас. Я хочу розлучитися.
Тиша на кухні стала оглушливою. Рука Анни здригнулася, і книжка з глухим стуком упала на стіл. Всі роки шлюбу перекреслилися в одну мить.
— Я більше не відчуваю того, що раніше, — завчено продовжив Сергій, старанно відводячи погляд. — Ми занадто різні. Я втомився від рутини. Ми обоє заслуговуємо на шанс бути щасливими.
Анна дивилася на чоловіка, заради якого вона залишила улюблену роботу вчительки.
Чоловіка, заради якого стала бездоганною домогосподаркою: прасувала сорочки, пекла його улюблені пироги, терпіла нескінченні причіпки його безцеремонної матері.
І все це виявилося «рутиною».
— Ти когось зустрів? — тихо запитала вона.
Сергій з огидою скривився, ніби вона порушила правила пристойності.
Він довго викручувався, міркуючи про те, що проблеми почалися давно, але під крижаним поглядом дружини нарешті здався.
— Так. Її звати Ксенія. З нею я… я знову відчуваю себе живим. Мені знову ніби двадцять років!
«Йому двадцять, — гірко посміхнулася про себе Анна. — А їй скільки?»
З’ясувалося, що Ксенії двадцять п’ять. Ксенія — модель. І Сергій уже все вирішив.
Завтра він збирає речі й іде в нове, яскраве життя, «благородно» залишаючи покинутій дружині її ж дошлюбну квартиру.
— Забирайся, — голос Анни не тремтів від сліз. У ньому дзвеніла сталева лють. — Забирайся негайно. Я не хочу бачити тебе.
Сергій спробував закликати її до «дорослої розмови», але Анна лише розсміялася.
Всі роки він вважав її зручною прислугою, а тепер вимагає розуміння? Того ж вечора грюкнули вхідні двері.
Тиждень минув як у тумані. Дні злилися в нескінченний ланцюг безсоння, холодного чаю та спроб зрозуміти, де саме вона збилася зі шляху.
Але по-справжньому Анна прокинулася, коли на екрані телефона з’явилося ім’я свекрухи.
— Анечко! — голос Тетяни Іванівни лився солодким медом. Таким тоном вона не зверталася до невістки жодного разу. — Як ти, люба?
Анна сухо відповіла, що все нормально. І тут свекруха перейшла до справи:
— Я хотіла тебе попросити, — защебетала Тетяна Іванівна. — Не влаштовуй, будь ласка, Сергієві сцен! Він і так переживає. Ти ж молода, у тебе ще все попереду. А так вийшло… не ображайся.
Хотілося закричати. Ця жінка дзвонила не для того, щоб підтримати. Вона дзвонила, щоб прикрити свого «хлопчика», який вкотре накоїв лиха.
Сергій міг розбити машину, втратити роботу чи зрадити родину, але в очах Тетяни Іванівни він завжди залишався невинною жертвою обставин.
Не дослухавши солодких слів, Анна натиснула кнопку відбою. Як же це було передбачувано й огидно.
Через годину прийшло повідомлення від сестри Сергія: «Як ти? Ми сумуємо. Може, загляну на чай?»
Ольга завжди була єдиною світлою плямою в цій родині. На відміну від зарозумілої матері, вона здавалася простою й приземленою. Анна погодилася…
***
Ольга сиділа за столом на кухні в Анни й емоційно розмахувала руками. Виявилося, Сергій уже встиг привести юну пасію знайомитися з мамою.
— Це жах, Аню! Спідниця ледь прикриває сідниці, губи накачані, дивиться на нас, наче на прислугу! — ділилася зовиця. — Мама їй свої фірмові кекси несе.
А та фиркає: «Я борошняне не їм, у мене фотосесія за тиждень». Мама потім два дні з валідолом лежала!
За словами Ольги, Сергій витрачав на нове кохання шалені суми. Купив телефон, дорогу сумку, розкидався грошима так, ніби раптом став мільонером.
«Цікаво, — подумала Анна, — а мені він завжди скаржився, що на нормальну відпустку немає коштів».
Але візит зовиці виявився не просто дружнім візитом. Виливши своє обурення, Ольга знизила голос:
— Аню… тут ось у чому справа. У мене в суботу важлива зустріч, а чоловік у відрядженні. Посидиш із Мишком? Години на три-чотири. Він же тебе обожнює!
Анна завмерла. У шлюбі вона постійно сиділа з племінником, підміняючи вічно зайняту зовицю. Але зараз? Після всього?
Однак прихильність до хлопчика взяла гору. Вона зітхнула й погодилася, не підозрюючи, що це востаннє.
Увечері, вийшовши до супермаркету за сиром, Анна зіткнулася зі своєю колишньою колегою зі школи, Мариною. Слово за словом, Анна зізналася, що розлучається, бо Сергій пішов до іншої.
— Знаєш, а мене це не дивує, — Марина співчутливо похитала головою. — Адже я тобі ще до весілля казала, що він бабій.
Пакет із продуктами ледь не вислизнув із рук Анни.
— Що? Ти мені такого ніколи не казала!
Марина зблідла й прикрила рот рукою:
— Аню, мій чоловік же працює із Сергієм в одній фірмі. За пару місяців до вашого весілля у твого благовірного був бурхливий роман із новенькою з бухгалтерії.
У їхній компанії про це багато хто знав, але всі думали, що ти теж у курсі й просто заплющила на це очі.
Пазл у голові Анни нарешті склався. То ось чому Сергій так наполегливо вимагав, щоб після весілля вона залишила роботу й стала домогосподаркою!
Він не хотів «забезпечувати її й захищати від стресу». Він просто боявся, що колеги рано чи пізно проговоряться.
***
Наступного дня вона прокинулася о восьмій ранку від наполегливого дзвінка. Тетяна Іванівна.
— Анечко, мені треба в лікарню на обстеження, — голос свекрухи звучав вимогливо. — Оля у батьків чоловіка, Сергій зайнятий.
Ця його безвідповідальна фіфа обіцяла відвезти, але в неї раптом зйомка! Відвезеш мене, добре?
Анна мовчала. Два тижні тому вона б уже натягувала джинси й прогрівала машину. Вона завжди була надто зручною невісткою.
— Викличте таксі, — спокійно відповіла Анна.
— Таксі?! — обурилася свекруха. — Вони ж грубіяни! Та й немалих грошей коштують. А ти ж усе одно вдома сидиш!
«Усе одно вдома сидиш». Ця фраза влучила в живе.
Наче життя Анни було порожньою оболонкою, що чекає, поки високоповажній родині колишнього чоловіка знадобляться послуги водія.
— Вибачте, Тетяно Іванівно. У мене сьогодні важлива зустріч. Я не зможу вам допомогти. На все добре.
Вона поклала слухавку. Серце билося як скажене, але на губах грала посмішка. Вона вперше відмовила цій токсичній жінці.
Та розплата настала ввечері. Зателефонувала обурена Ольга:
— Мама сказала, що ти відмовилася їй допомогти. Ти образилася, чи що? Чим ти взагалі можеш бути зайнята, ти ж не працюєш!
Тобто для обох жінок Анна була лише безкоштовним ресурсом, який забув своє місце після звільнення.
— Я збираюся повернутися на роботу, Олю. Я вільна і робитиму те, що хочу.
У слухавці запала важка тиша. А потім зовиця вимовила те, що змусило Анну остаточно розірвати ці зв’язки:
— Значить, ти тепер і у вихідні відмовишся сидіти зі своїм племінником? Я на суботу взагалі-то все розпланувала!
Як ти можеш так безвідповідально ставитися до близьких людей? Мама мала рацію, ти завжди була егоїсткою!
Присвятивши кілька років обслуговуванню чужих інтересів, забувши про свою професію та мрії, Анна раптом стала егоїсткою. Тому що посміла не прибігти на перший же виклик.
— Він племінник Сергія, Олю. А ми розлучаємося. Бувай.
***
Вона вже закінчувала збирати документи для повернення на роботу, коли пролунав дзвінок від самого Сергія.
Тон у майже колишнього чоловіка був оксамитовий, чарівний, немов вони розійшлися як найкращі друзі.
— Привіт, Аню. Навіщо ти так грубо поводишся з моїми? Хоча… Не відповідай, я ж просто хотів дізнатися, як твої справи…
У нього явно була прихована мета. І він не змусив себе довго чекати:
— Слухай, — Сергій кахикнув, — ми з Ксюшею влаштовуємо тут вечірку для друзів на вихідних. Нічого особливого. І я хотів…
Може, ти спечеш свої фірмові пиріжки? Ксюша пробувала готувати, але в неї руки не з того місця ростуть. А у тебе пиріжки завжди такі пухкі, смачні.
Анна завмерла, тримаючи телефон. Чоловік зрадив її, викреслив із власного життя заради двадцятип’ятирічної моделі, обманом змусив кинути кар’єру.
А тепер дзвонить і просить… спекти пиріжки. Для тусовки зі своєю коханкою.
— Я правильно розумію? — повільно, по складах промовила Анна. — Ти хочеш, щоб я напекла пиріжків для тебе і жінки, до якої ти від мене пішов?
— Ну, Аню, навіщо ти так? — щиро образився Сергій. — Я думав, ти вже охолола. Це життя. Ми ж дорослі люди, можемо залишитися друзями!
Анна не витримала. Вона розсміялася. Голосно, щиро, аж до сліз в очах.
Сміх лунав по порожній кухні, лякаючи й водночас звільняючи її від останніх ілюзій.
— Я передзвоню! — вичавила вона крізь напад реготу й скинула дзвінок.
***
Через місяць Анна сиділа у світлій вчительській. Звичний запах крейди, гамір на перервах, стоси зошитів — усе це тепер здавалося не рутиною, а справжнім, живим світом.
Світом, де її цінували за розум і професіоналізм, а не за вміння прасувати чужі штани.
У двері боязко заглянула колега:
— Аню, до тебе гості.
У шкільному коридорі переминалася з ноги на ногу стояла Ольга, міцно тримаючи за руку маленького Михайлика.
Хлопчик з вереском кинувся до Анни на шию. Вона міцно обійняла його, бо справді сумувала за дитиною, яка ні в чому не була винна.
Ольга опустила очі:
— Я хотіла вибачитися. За все. Ти мала рацію, Аню. Ми ставилися до тебе як до прислуги, як до чогось само собою зрозумілого.
Анна мовчала, даючи змогу колишній зовиці виговоритися. І тут спливли подробиці, які остаточно розставили все на свої місця.
Казка Сергія тривала недовго. Ксенія кинула його заради успішного фотографа, витягнувши перед цим чималу суму кредитних грошей.
Дівчина просто шукала спонсора, щоб пробитися в житті.
Тепер «двадцятирічний у душі» Сергій сидів із розбитим серцем і порожніми кишенями на кухні в мами, яка бідкалася, що «завжди бачила цю стерву наскрізь».
— Він постійно про тебе розпитує, — обережно закинула вудку Ольга. — Каже, що зрозумів, кого втратив. Що поспішив. Ви могли б почати все спочатку…
Ще пару місяців тому від цих слів Анна б розплакалася. Зараз усередині була абсолютна, дзвінка порожнеча. Ні злості, ні тріумфу. Просто констатація факту: цей чоловік залишився в минулому назавжди.
— Ми обоє заслуговуємо на краще, — відрізала Анна. — Я не проти бачитися і проводити час з Мишком.
Але тільки на моїх умовах: жодних раптових дзвінків із проханням побути безкоштовною нянею та жодних спроб звести нас із Сергієм.
Ольга поспішно кивнула.
Повертаючись до свого столу з зошитами, Анна відчувала неймовірну легкість.
Втративши родину, яка ніколи по-справжньому її не цінувала, вона знайшла щось набагато більше. Саму себе.
Іноді жорстокий удар долі та зрада близьких — це єдиний спосіб вирватися із золотої клітки, в якій ти чомусь мусиш нескінченно пекти пиріжки для чужого щастя.
