— Дмитре, моя двоюрідна сестра Аня продає квартиру. Сказала, що якщо ми її заберемо, то вона скине сто тисяч від ціни. Може, купимо?
Якийсь час Дмитро мовчав, обмірковуючи слова дружини.
Вони й справді планували купувати власне житло, але трохи пізніше — хотіли назбирати більше грошей, щоб не лізти у великі борги, а вже потім спокійно підбирати варіанти.
Та й район, де розташовувалася Анина квартира, Дмитрові не дуже подобався.
З іншого боку, угода зі своїми здавалася безпечною:
«Жодних підводних каменів чи шахрайства. Та й ремонт вони там зробили непоганий — можна одразу заїжджати й жити».
— А чому це вони раптом вирішили її продати? — поцікавився чоловік.
— Та Анька хоче машину. А решта грошей піде на ремонт у квартирі її чоловіка, де вони зараз і живуть, — відповіла Інна.
Квартира, про яку йшла мова, дісталася Ані від бабусі. Останнім часом вона її просто здавала.
Хоч Аня й була двоюрідною сестрою Інни, дівчата спілкувалися тепло й близько.
«Можливо, дружина має рацію і безглуздо втрачати такий шанс? — розмірковував чоловік. — Хоча продавати нерухомість заради автівки — рішення сумнівне. Але це її справа, а у чужі справи ми лізти не будемо».
— Ну, то що скажеш? — підганяла Інна, заглядаючи йому в очі.
— Навіть не знаю… Ми ж планували почекати, щоб узяти якомога меншу іпотеку.
— Сам подумай, квартира в них хороша, за таку ціну її заберуть миттєво. Та й район перспективний!
— Тільки до роботи мені звідти далекувато, — зауважив чоловік.
— Дімо, але ж ти на машині, а не на автобусах! До того ж місто в нас невелике, заторів майже немає. З одного кінця в інший можна доїхати менше ніж за годину.
Ну, будеш витрачати на дорогу не десять хвилин, а тридцять. Хіба це проблема заради власного житла?
Дмитро знизав плечима. Щось усередині все одно змушувало його вагатися.
— Цей район зараз активно розбудовується, — наполягала дружина. — Вони ж тоді продали бабусин старий будинок і вклалися в новобудову.
Там спочатку жила сама бабуся, а потім — порядні квартиранти, так Аня казала. Ну що тебе бентежить?
— Та якось усе надто раптово… Я просто психологічно не був готовий купувати просто зараз.
— А може, це доля дає нам шанс?
Діма посміхнувся. У долю він не вірив, але бачив, як палають очі дружини, яка подумки вже розставляла меблі у новій вітальні.
«А власне, чому ні? Скільки ще ми будемо тинятися по орендованих кутках? Навіть про дитину страшно подумати.
А раптом завтра господарі попросять звільнити квартиру? Куди ми з немовлям підемо?»
А тут — свій куточок. Поруч парк, великі торгові центри, уся інфраструктура.
— Гаразд, давай спробуємо подати заявку на іпотеку.
Інна радісно вискнула й кинулася чоловікові на шию:
— Тоді я терміново дзвоню Аньці, щоб вона нікому її не пропонувала!
Іпотеку схвалили швидко й без зайвої тяганини. Перед підписанням документів подружжя ще раз з’їздило на об’єкт.
Востаннє вони були тут, коли допомагали Ані прибирати після ремонту перед заселенням перших мешканців.
Тепер же вони дивилися на ці стіни зовсім іншими очима — очима майбутніх господарів.
Планування: хоч квартира й однокімнатна, але простора кухня дозволяла поставити там додатковий диван.
Перспектива: на перший час місця цілком вистачить, навіть коли народиться малюк. А поки він підросте — вони закриють частину іпотеки й зможуть подумати про розширення.
Угоди було досягнуто, документи підписано.
— Слухайте, друзі, — звернулася до них Аня після оформлення документів. — У нас є невеличке прохання. Чи можна наші речі поки що полежать у вас?
Ми ж ремонт затіяли, самі тулимося у батьків, коробки просто нікуди дівати. Там зовсім трохи — одяг, посуд та всілякі дрібнички.
— Звісно, без проблем, — щиро відповіла Інна. — Нехай лежать, скільки треба.
Того ж дня ключі перейшли до нових власників, і пара почала готуватися до переїзду.
Поняття «трохи речей» у кожного своє. Коли Діма та Інна переступили поріг уже своєї квартири, передпокій зустрів їх стосами коробок, а кімната була завалена пакетами.
— Ну, Анька, звісно, применшила масштаби, — хмикнула Інна. — З іншого боку, скільки той ремонт триватиме? Ну місяць, ну два. Потерпимо.
Дмитро лише мовчки знизав плечима. Йому хотілося повноцінно облаштувати свій простір, але сваритися через коробки не хотілося.
Вони акуратно зсунули чужі речі в один куток, але ті все одно займали добру половину житлової площі.
Минув місяць. Інна вирішила делікатно нагадати сестрі про обіцянку:
— Аню, привіт! Слухай, хотіла запитати, коли ви плануєте забирати свої речі?
— Ой, вони вам заважають, так?
— Ну, не те щоб критично… Але хочеться вже розкласти все своє по місцях, сама розумієш.
— Ну потерпіть ще зовсім трохи, буквально тижні три-чотири, добре?
Інна погодилася. Вони продовжували обживатися. Купували гарні штори, новий посуд, створювали затишок.
Але присутність чужого майна посеред кімнати щодня дратувала дедалі більше.
Інна заспокоювала себе лише тим, що сестра зробила їм хорошу знижку на купівлю.
Одного вечора Інна повернулася з роботи й одразу відчула недобре:
На чистій підлозі, яку вона вимила лише вчора, виднілися брудні сліди від взуття.
Пакети та коробки Ані лежали не так, як їх склали.
Збентежена дівчина зателефонувала чоловікові, думаючи, що він приїжджав додому вдень. Але Дмитро відповів, що весь день провів в офісі й лише зараз стоїть у заторах.
На здогадку, яка миттєво спала на думку, Інна сподівалася найменше. Вона набрала номер сестри.
— Аню, привіт. Ти сьогодні випадково не заходила до нас?
— Ой, так! Забігала на хвилинку куртку забрати. Ледве знайшла її, ви там усе так щільно закидали коробками.
Всередині в Інни все закипіло.
— А чому ти не попередила? І головне — звідки в тебе ключі?
— Ну як звідки? У мене залишився дублікат. Я вирішила не віддавати його про всяк випадок. Мало що — загубите свої, а в мене є запасні. Зручно ж!
Інна глибоко вдихнула, намагаючись стримати емоції.
— Аню, але чому ти не зателефонувала перед тим, як прийти? Можна ж було зайти, коли ми вдома!
— Та навіщо вас турбувати? — здивувалася та. — Я ж знала, що ви на роботі. Забігла, забрала своє — і все. Я, до речі, вже кілька разів так робила, нічого ж не сталося.
— Тобі не здається, що це абсолютно неправильно — приходити в наше житло за нашої відсутності? — вже не приховувала обурення Інна.
— Ой, та облиш! — пирхнула сестра. — Що тут такого? Це ж моя колишня квартира, я тут кожен куток знаю. Я ж не по ваших шухлядах порпаюся, а просто беру свої речі.
Щоб не зірватися на крик, Інна поспіхом завершила розмову, сухо попросивши більше так не робити.
Увечері вона поділилася цим із чоловіком. Дмитро від почутого теж був не в захваті:
— Це взагалі як? А якби я працював удома і просто ходив у трусах, а тут вона своїм ключем двері відчиняє? Це наша приватна територія, і сторонніх людей тут без нашого відома бути не повинно!
Здавалося, Аня мала б зрозуміти зауваження. Проте вихідними вона перевершила сама себе.
Двері відчинилися власним ключем, і до квартири без попередження зайшла Аня, а слідом за нею — двоє незнайомих чоловіків у брудному робочому взутті.
Вони впевнено попрямували через передпокій прямо до кімнати.
— Привіт! — безтурботно гукнула Аня господарям, які здивовано витріщилися на неї. — Я тут свою будівельну бригаду привела.
Хочу показати їм, як у нас балкон оздоблений, бо на словах пояснити важко. Нехай глянуть наочно!
Інна мовчки підвелася з дивана, схрестивши руки на грудях.
— Аню, ти чому не зателефонувала й не попередила?
— Так я ж знала, що ви вдома, вихідний же! — махнула рукою сестра. — А якби й не було — я б сама відчинила, і все.
— А тебе не бентежить, що ми взагалі-то відпочиваємо і не чекаємо гостей? Про візити прийнято попереджати заздалегідь!
— Боже, Інно, ну що ти починаєш? Ми буквально на п’ять хвилин зайшли!
— Ти увірвалася до нашої квартири без дозволу, привела сторонніх людей!
— Ну ти й зануда… — закотила очі Аня.
Для Інни це стало останньою краплею. Вона чітко розуміла: якби квартиру продали чужим людям, Аня ніколи б не дозволила собі такої зухвалості.
Але «зі своїми» правила пристойності, схоже, не діяли.
— Значить так, — твердо й спокійно сказала Інна. — Це наша квартира. Ми її у тебе купили. Відсьогодні ти не маєш права приходити сюди, коли заманеться.
Просто зараз віддай мені ключі. Наступного разу, якщо ти прийдеш без попереднього дзвінка — я просто не відчиню тобі двері.
— Інно, ну не починай. А якщо мені терміново знадобиться якась річ, а вас не буде вдома?
— А щодо речей — завтра ж вивези звідси все своє майно. Місяць, про який ми домовлялися, давно минув.
— Ти це серйозно?! У мене ремонт у самому розпалі, куди я це все заберу?!
— Це не мої проблеми. Наша квартира — не безкоштовний склад.
Звісно, розмови по душах не вийшло. Аня перейшла на крик, назвала сестру та її чоловіка невдячними егоїстами, які «забули, хто зробив їм величезну знижку».
Того ж вечора вона поспіхом вивезла всі свої коробки з допомогою чоловіка, заявивши на прощання, що знати їх більше не бажає.
Було трохи прикро через зіпсовані стосунки, але коли за сестрою зачинилися двері, а в кімнаті нарешті стало просторо й тихо, Інна та Дмитро вперше за весь час відчули себе справжніми, повноправними господарями свого дому.
