Чоловік знову запрошує всю родину до нас на дачу — а я втомилася обслуговувати гостей, хочу відпочити…
…Сергій сказав це за вечерею в травні — радісно, наче це хороша новина.
— Іра, я запросив маму на червень. На місяць. У липні Світланка з дітьми приїде — на два тижні. Віктор каже, у серпні теж заїдуть. Буде ж добре, так?
Ірина дивилася на чоловіка.
Добре… Для нього — так. Він приїде в п’ятницю ввечері, вип’є з братом, поговорить з мамою, пограється з племінниками — і поїде в понеділок на роботу. Йому добре.
А в Ірини — п’ятдесят шість днів вчительської відпустки. Єдиний відпочинок за рік.
І всі п’ятдесят шість днів вона проведе біля плити, з ганчіркою, з сумками з магазину — поки рідні чоловіка засмагають на її дачі, живуть у її будинку, їдять полуницю та інші ягоди з її грядок.
Дача дісталася від батьків. Ірина вклала в неї десять років — сама садила, сама будувала теплицю, сама фарбувала паркан.
Любила її. Приїжджала сюди відпочивати — перші два роки після весілля. Потім Сергій почав кликати родичів.
— Сергію, — сказала вона тихо, — ми можемо поговорити про це?
— Про що? — щиро здивувався він.
Ірина спробувала пояснити — без зайвих сліз, без скандалу, спокійно. Що втомилася.
Що три місяці з гостями — це не відпустка, це робота. Що вона хоче своє літо — тишу, грядки для себе, каву вранці без чужих голосів на веранді.
Сергій слухав. Дивився на дружину з видом людини, якій пояснюють щось незрозуміле.
— Іра, ну це ж родина. Куди їх подіти?
— Нікуди не подіти. Просто не кликати всіх одразу.
— Мама образиться. Світланка засмутиться.
— А я не ображаюся — мовчу і готую. Уже десять років.
— Ти перебільшуєш. Тобі ж допомагають.
— Милий, хто мені допомагає?
— Ну мама…
— Твоя мама тільки командує. Це не допомога. Каже, що кріп посаджений не там, що борщ не такий, що я неправильно мариную помідори.
— Світланка…
— Світланка засмагає. Наташа принципово нічого не робить — вона «в гостях». Ти допомагаєш?
Пауза.
— Ну я весь тиждень працюю…
— Серьожа, я теж працюю. У мене в червні — випускні, іспити, документи. Я приходжу додому о восьмій вечора. Потім — дача, і там знову робота, тільки без зарплати.
Він замовк. Не ображено — скоріше розгублено.
Наче вперше побачив щось, що було поруч завжди, але він не дивився в той бік.
— Ти раніше не говорила…
— Говорила, Серьожа. Ти не чув.
Наприкінці травня зателефонувала подруга Галя.
— Іро, я в серпні на море їду. Невеликий пансіонат, тихий, нас кілька дівчат. Не хочеш з нами поїхати?
Ірина слухала — і думала тільки одне: хочу.
Не «може бути», не «треба подумати» — просто хочу.
Фізично хочу, як хочуть води, коли дуже спекотно.
— Галь, я подумаю.
— Ірка, ти щороку думаєш. І щороку залишаєшся на дачі.
— Цього разу — все по-іншому.
Сказала Сергію. Він підняв брови:
— А як же Вітя з Наташею в серпні?
— Нехай приїдуть, поки мене немає. Або перенесуть.
— Ну ти ж господиня — незручно…
— Сергію, — сказала Ірина, — у мене п’ятдесят шість днів відпустки. П’ятдесят шість. Я хочу хоча б десять із них провести для себе. Це багато?
Сергій мовчав.
Сусідка Людмила якось увечері гукнула через паркан — вони часто розмовляли так, без зайвих церемоній:
— Іра, я щороку спостерігаю. Вони приїжджають — ти бігаєш. Вони їдуть — ти прибираєш. Ти взагалі, колись відпочиваєш?
— Не знаю, Люда. Я й сама не знаю.
— Ось саме. Я б давно сказала чоловікові.
— Кажу. Не чує.
— Значить, кажеш недостатньо добре, щоб дійшло. — Людмила сперлася на паркан. — Іра, чоловіки не злі — вони просто не бачать. Їм треба показати.
Ірина думала про це потім.
— Серьожа, я їду з Галею на море в серпні, — сказала Ірина серйозно. — Десять днів. Це моє рішення, я вже дізналася про пансіонат.
Вітю з Наташею перенеси на липень, нехай зі Світланкою зустрінуться, тобі навіть веселіше буде.
— Добре, — сказав він.
— І ще. Коли приїжджає мама — нехай готує сама, або беремо продукти окремо. Я не буду тричі на день вставати до плити цілий місяць. Я у відпустці.
— Вона образиться.
— Може, образиться. Це її право. Моє право — відпочивати у власній відпустці.
Сергій дивився на дружину.
— Ти змінилася, — сказав він — не з докором, скоріше з подивом.
— Я втомилася, — відповіла Ірина. — Це трохи різні речі.
Сергій сам зателефонував Віктору.
Іра не чула розмови — була на городі. Сергій вийшов через двадцять хвилин, сів на сходи.
— Віктор побурчав. Наташа, каже, засмутилася — вона взяла відпустку на серпень.
— Це її проблеми, — сказала Ірина, не відриваючись від грядки. — Нехай перенесе або їдуть у липні.
— Я так і сказав.
Ірина підняла голову. Подивилася на чоловіка.
— Дякую, Сергію.
Він просто кувнув.
Ніна Петрівна приїхала в червні. Ірина зустріла її нормально — без холодності, без демонстрацій.
Просто коли свекруха наступного ранку зайшла на кухню і запитала: «Іра, сніданок уже готовий?» — Ірина відповіла спокійно:
— Ніна Петрівна, ми домовилися з Сергієм — цього разу всі готують самі для себе. Ось ваша полиця в холодильнику.
Якщо хочете — готуємо по черзі на всіх. Якщо хочете самі для себе — будь ласка.
Свекруха стиснула губи. Пішла до сина. Про що вони говорили — Іра не знала.
Сергій повернувся, сказав коротко:
— Мама погодилася. Незадоволена, але погодилася.
— Добре.
Ніна Петрівна сама зварила кашу — на двох, запропонувала Ірині. Ірина подякувала, з’їла.
Свекруха за сніданком уперше за багато років не розповідала, як треба садити город. Просто мовчали — мирно, без напруги.
У липні приїхала Світлана з родиною. Ірина заздалегідь сказала Сергію — і він сам, без нагадувань, поговорив із сестрою.
Сказав: приїжджайте, раді, але Іра не прислуга — беріть продукти з собою, чергуйте на кухні по черзі, за дітьми доглядайте самі.
Світлана здивувалася. Побурчала. Приїхала.
Перші два дні було ніяково — Світлана не знала, як поводитися в чужому домі, коли немає звичного «Іра все зробить».
На третій день сама встала і приготувала вечерю. Вийшло непогано.
Ірина похвалила — щиро. Світлана чомусь зніяковіла, ніби похвала була несподіваною.
До кінця другого тижня щось змінилося. Їли разом, прибирали по черзі, ввечері сиділи на веранді — просто розмовляли.
Ірина вперше за багато років відчула: це не обслуговування, це — гості. Різниця виявилася величезною.
Світлана, від’їжджаючи, сказала:
— Іро, ми наступного року знову до вас, можна?
— Можна, — сказала Ірина. — За тими ж правилами.
Світлана посміхнулася.
— За тими ж. Домовилися.
У серпні, як і планувалось, Ірина поїхала з Галею на море.
Пансіонат був невеликий — дерев’яні будиночки, тихий пляж.
Ірина зайшла в номер, відчинила вікно — почула море. Поставила сумку.
Перший ранок — встала, коли захотіла. Ніхто не чекав на сніданок. Ніхто не питав, де рушник.
Вийшла з кавою — просто посиділа. Море, сосни, тиша. Нічого не треба було робити.
Галя сказала на другий день:
— Іра, ти інша.
— Яка?
— Не знаю, як сказати. Розслаблена. Ніби щось відпустила.
Ірина задумалася.
— Десять років тримала, — сказала вона. — Напевно, відпустила.
Сергій писав щодня — коротко, сумлінно.
«Усе добре. Віктор з Наташею приїхали, все нормально».
«Іра, я полив теплицю, скажи, чи правильно».
«Скучив».
Останнє — несподівано. Вона перечитала. Написала: «Я теж».
На восьмий день Галя запитала ввечері на набережній:
— Шкодуєш, що раніше не їздила з нами?
— Шкодую, — чесно сказала Ірина. — Але краще зараз, ніж ніколи.
У вересні Людмила запитала через паркан:
— Ну як літо?
— Перше нормальне за десять років, — сказала Ірина.
— Чоловік зрозумів?
— Зрозумів. Не відразу — але зрозумів.
— А рідні?
— Зовиця зрозуміла. Вітя з Наташею — ще не знаю. Ніна Петрівна — звикає. — Ірина посміхнулася. — Люда, знаєш, що я зрозуміла?
Люди приймають ті умови, які їм пропонують. Я десять років пропонувала: приїжджайте, я все зроблю. Вони приїжджали й нічого не робили. Це логічно.
— Логічно, — погодилася Людмила.
— Наступного року — знову будуть правила. Хто згоден — ласкаво просимо. Хто не згоден — знайде інший варіант.
Дача стояла тиха, осіння. Ірина збирала останні помідори — не поспішаючи, для задоволення. Зварить на зиму соус, закриє банки, поставить на полицю.
Сергій вийшов на ганок, крикнув:
— Іро, чаю будеш?
— Буду, — сказала вона.
Він зник у будинку. Ірина випрямилася, подивилася на грядки.
Тиша, вересень, залишки останнього тепла.
Це була її дача. Тільки її. Нарешті.
