П’ять років вона утримувала брата, поки не почула одну розмову…
…На екрані телефону тьмяно світилася зелена кнопка переказу. Віра дивилася на неї вже хвилин п’ятнадцять.
Палець завмер над склом. Шаблон у банківському додатку мав коротку назву: «Брату на навчання».
Щоп’ятниці, рівно о дев’ятій ранку, вона натискала цю кнопку. Переказувала дві тисячі гривень на кишенькові витрати.
Сьогодні була субота. Гроші вона переказала ще в середу, на позапланове прохання. Але автоплатіж ніхто не скасовував.
З коридору долинуло шурхотіння.
Денис прокинувся. Віра закрила додаток і поклала смартфон на клейонку столу. На старій конфорці закипав старенький чайник.
Звичайний ранок вихідного дня. Тільки всередині у Віри все вигоріло, наче там пройшлися паяльною лампою.
— Сестричко, є що пожувати?
Денис ввалився на кухню, потираючи зморщене сном обличчя.
На ньому була дорога об’ємна футболка з кислотним принтом. Такі зараз носять усі студенти, витягуючи гроші з батьків.
Віра купила собі останню річ два роки тому. Це була бежева куртка на осінньому розпродажі.
— У холодильнику сир, — безбарвно відповіла Віра.
Вона не повернула голови. Продовжувала дивитися на сіру облуплену п’ятиповерхівку навпроти.
Денис відкрив дверцята холодильника.
— Знову цей дешевий?
Він незадоволено скривився, дістаючи жовтуватий брусок у прозорій плівці.
— Він же як пластик. Нормального не могла взяти?
— Нормальний коштує інших грошей.
— Ну так зароби.
Він кинув це легко. Звично. Як черговий жарт.
Раніше Віра теж сприймала це як підліткову різкість. Списувала на важку долю. Хлопчик залишився без батьків у п’ятнадцять років. Складний вік.
Віра тоді вивернулася навиворіт. Оформила опіку. Скасувала весілля з Ігорем, бо той відмовився жити з чужим проблемним підлітком.
Треба було потерпіти. І вона терпіла.
Опіка закінчилася два роки тому. Денису виповнилося вісімнадцять. Але звичка тягнути його на своїх плечах залишилася.
Телефон на столі коротко завибрирував. Дзвонила тітка Люда.
Віра змахнула зелену іконку, приймаючи дзвінок. Увімкнула гучний зв’язок.
— Вірка, привіт! — бадьоро загукала тітка з динаміка.
— Доброго ранку.
— Як там наш студент? Сесію закриває?
— Готується.
Денис біля раковини самовдоволено посміхнувся, відкушуючи сир.
— Ти вже бережи його, послухай мене, — завела тітка звичну пісню.
Віра прикрила очі. Вона знала цей текст напам’ять.
— Рідна кров все-таки, — лунав динамік. — Матір йому замінила. Хто, крім тебе, хлопця витягне?
У наш час без освіти нікуди. Грошики йому вчора переказала, нехай пиріжків у їдальні купить.
— Які грошики?
Віра ледь нахмурилася.
— Та дві тисячі скинула. На картку. Дзвонив, скаржився, що на методички не вистачає.
Денис раптом перестав жувати.
Він не очікував, що тітка проговориться. Його спина напружилася під дорогою футболкою.
— Зрозуміло, — сказала Віра. — У мене немає сил, я сьогодні вночі на складі. Давай пізніше.
Вона скинула дзвінок. Поклала телефон екраном донизу. Денис швидко проковтнув сир.
— Чого стара дзвонила? Знову життю вчити?
— Про твої методички розповідала.
Денис знизав плечима.
— Та там не вистачило трохи. Чого ти починаєш з ранку?
Він відвернувся до раковини. Утупився у свій смартфон.
Він навіть не дивився на сестру. Банкомат не вимагає зорового контакту.
Віра згадала вчорашній вечір. Вона повернулася зі складу на дві години раніше, ніж зазвичай. Зміна видалася важкою.
Під час навантаження зламався штабелер, начальник лаяв усіх.
Віра зняла робочі черевики у тісному коридорі. Хотіла пройти на кухню, випити води.
З кімнати брата долинав гучний регот. Він грав у мережевий шутер. Спілкувався з друзями через гарнітуру.
«Та не вигадуй, Макс, які ще підробітки?»
Голос Дениса звучав упевнено, з лінню. Віра тоді зупинилася біля вішалки.
«У мене є Вірка. Вона безвідмовна. Сказав у середу, що на курсову треба скинутися — відразу переказала.
Та вона життя не бачить, тільки на своєму складі горбатиться».
Куртка важко зісковзнула з плеча Віри на підлогу.
«Звичайна лохушка. Гріх не користуватися, поки дає».
Вона не зайшла до кімнати. Не влаштовувала сцен.
Просто розвернулася, пішла на кухню, зачинила за собою двері. І просиділа на хиткому стільці аж до світанку.
П’ять років її життя… Відмова від відпустки. Відкладене на невизначений термін особисте життя. Дві роботи, змучені ноги, вічний недосип.
Все це було для того, щоб виявитися «звичайною лохушкою».
— Сестричко, ти там заснула?
Голос брата вирвав її з думок. Віра моргнула. Перевела погляд на Дениса.
— Що?
— Кажу, ти мені кишенькові гроші скинути забула.
Він відклав телефон. Вичікуючим поглядом подивився на неї.
— Вчора ж була п’ятниця. У мене там взагалі нулі. Сьогодні з хлопцями домовилися в центр з’їздити.
У його очах не було ані краплі сумніву. Він твердо знав, що зараз вона візьме смартфон, відкриє банк і натисне звичну зелену кнопку.
— На що тобі потрібні гроші? — запитала Віра.
Денис закотив очі.
— Ну привіт. Приїхали. Жити на щось треба?
Він розвів руками, зображуючи крайній ступінь обурення.
— Проїзд, їжа в універі. Плюс нам із соціології проект задали. Там треба скидатися на кольоровий роздрук і матеріали. Там кругла сума виходить.
Віра незворушно дивилася на нього.
— Із соціології?
— Ну так. Викладач просто звір. Якщо не здамо, допуск до іспиту не поставить.
Денис почав дратуватися. Йому категорично не подобалося, коли банкомат задавав зайві питання. Банкомат повинен видавати купюри.
— А на курсову ти в середу просив, — рівно промовила Віра. — Теж викладач-звір? Чи це на ту саму?
— Там інше. Там практика.
Він переступив з ноги на ногу.
— Слухай, сестричко, тобі шкода, чи що? Я ж не на гулянки прошу. Для справи треба.
Він ображено надув губи. Той самий трюк з підліткового віку, який завжди працював. Віра мала відчути гостру провину за те, що підозрює бідного сироту.
— А твоя пенсія де? — запитала Віра.
Денис знітився.
— Яка пенсія?
— Звичайна. За втрату годувальника.
Віра вимовила чітко кожне слово.
— Ти студент денної форми навчання. Держава платить тобі допомогу до двадцяти трьох років. П’ятнадцятого числа було зарахування. Сьогодні двадцять друге. Де гроші, Денисе?
На вилицях брата виступили червоні плями. Він не звик, що Віра рахує його доходи. Вона ніколи цього не робила.
— Я відклав.
Він відвів погляд убік.
— На комунальні хотів тобі віддати потім. І взагалі, інфляція, ти ціни бачила? Там копійки ці!
Віра опустила очі на його ноги.
Під кухонним столом стояли нові кросівки з впізнаваним логотипом. Рекламу Віра бачила на білборді біля складу.
— Гарні кросівки.
Вона кивнула на взуття.
— Тисяч вісім коштують, напевно? Якраз майже вся пенсія. Плюс мої на курсову в середу. І тітки Люди дві тисячі.
Денис різко смикнув ногою, ховаючи взуття під стіл.
— У хлопця взяв поносити!
Його голос злетів на пів тону.
— Мої зовсім порвалися, ходити ні в чому! У Макса взяв, ясно?
Обличчя Дениса витягнулося від напруги. Він перейшов у наступ.
— І взагалі, ти мене дорікатимеш тепер шматком хліба? Я сирота!
— У Макса взяв?
Віра проігнорувала його випад.
— Ну так! А ти звідки знаєш Макса?
— Просто запитала.
Вона взяла зі столу телефон. Розблокувала екран.
Денис помітно розслабився. Гучно видихнув. Пронесло.
Зараз пролунає сповіщення про поповнення балансу, і можна буде спокійно йти у своїх справах.
— Денисе.
Вона назвала його повним ім’ям. Не Ден. Не братик.
— Ну що ще?
Він потягнувся за другим шматком сиру.
— А Макс знає, що ти у нього кросівки взяв?
Денис перестав жувати.
— У якому сенсі?
— У прямому.
Вона дивилася на нього, не моргаючи.
— Вчора ввечері ти розповідав Максу в мікрофон, яка твоя сестра безвідмовна. І як легко з неї витягувати гроші на вигадані курсові. Я ось думаю, може, і кросівки вигадані?
На кухні стало дуже тихо. Десь за стіною у сусідів глухо бубоніло ранкове ефірне телебачення.
Денис повільно проковтнув непрожований шматок. Його обличчя вкрилося плямами.
— Ти що, підслуховувала?
Він зірвався на фальцет.
— Я просто раніше прийшла з роботи, — відповіла Віра. — Ти дуже голосно радів своїй хитрості.
Денис підхопився з табуретки. Хиткий стілець заскрипів ніжками по витертому лінолеуму.
— Це вирвано з контексту!
Він метушливо замахав руками.
— Ми просто з хлопцями базікали! Я пожартував! Чому ти одразу все сприймаєш у штики?
— Пожартував?
Вона незворушно дивилася на нього знизу вгору.
— Так! Хотів крутим здатися! Типу я сам усе вирішую, бабки кручу. Віро, ну ти чого, образилася через якусь дурницю?
Він спробував посміхнутися. Вийшло жалюгідно й боягузливо.
— Я не образилася.
Віра провела великим пальцем по екрану телефону.
— Я просто втомилася бути безвідмовною лохушкою.
— Та я так не казав! Тобі здалося!
— Казав. Слово в слово.
Денис зрозумів, що дешеві виправдання більше не працюють.
Його обличчя миттєво змінилося. Дитяча розгубленість зникла, поступившись місцем злій, холодній розважливості.
— І що тепер?
Він схрестив руки перед собою.
— Виженеш мене на вулицю? Підеш скаржитися? Давай, дзвони своїй тітці Люді, розкажи, який я поганий.
— Навіщо?
Віра знизала плечима.
— Тітка Люда вважає, що я тобі замінила матір. Нехай так і думає. До того ж ти з неї теж гроші тягнеш на методички. Ви самі розберетеся.
— Ось! Ти зобов’язана мені допомагати!
Він заголосив, нависаючи над столом.
— Я студент! У мене стипендія копійчана! І ця квартира наполовину наша, після батьків дісталася! Ти не маєш права мене гнати!
— Гнати з квартири не маю, — спокійно погодилася Віра. — Частки рівні. Тільки от тобі двадцять років. Ти дієздатний чоловік.
Вона натиснула на червону іконку кошика навпроти шаблону «Брату на навчання».
Додаток запитав: «Видалити автоплатіж?». Віра підтвердила дію. Шаблон назавжди зник з екрана.
— Ти що зробила?
Денис підскочив до столу.
— Видала переказ.
Вона поклала телефон у кишеню домашніх штанів.
— Грошей більше не буде. Моя зарплата — це моя зарплата. Твоя пенсія — це твої гроші. Тепер кожен оплачує житло пропорційно до частки. З цього місяця рахунки за комунальні послуги ділимо рівно навпіл.
Денис ошелешено роззявив рота.
— Інтернет теж навпіл, — продовжила Віра буденним тоном. — Продукти кожен купує собі сам. Полку в холодильнику я тобі виділю. Нижню.
— Ти божевільна!
Він часто задихав від обурення.
— На що я житиму? Я ж навчаюся!
— Іди працюй.
— Куди я піду? Вагони розвантажувати?
— На моєму складі завжди потрібні нічні комплектувальники. Оплата за кожну зміну. Якраз на кросівки вистачить.
Вона повільно встала з-за столу.
— А якщо вилетиш з інституту за неуспішність — втратиш пенсію за втрату годувальника. А заодно згорить відстрочка від армії. Вибір за тобою.
Денис стояв мовчки. Він не міг знайти слів.
Його зручний, м’який світ, де можна було брехати, купувати дорогий одяг і сміятися над сестрою, зруйнувався за десять хвилин.
— Ти ще пошкодуєш!
Він процідив це крізь стиснуті щелепи.
— Я взагалі додому не з’являтимуся!
— Твоє право. Ключі в тебе є.
Денис різко розвернувся. Вилетів у коридор. Загуркотіли вхідні двері. Він навіть куртку не взяв, вибіг на сходову клітку у своїй дорогій футболці.
Віра не обернулася. Вона підійшла до раковини. Сперлася руками на холодний метал і подивилася у вікно.
Руки злегка тремтіли від перенапруги. Але дихати раптом стало легко.
Минув тиждень. Віра повернулася зі зміни пізно.
У передпокої, на килимку, стояли ті самі нові кросівки. Вже добряче забруднені весняним брудом. З кухні пахло дешевою локшиною швидкого приготування.
Вона зняла куртку. Пройшла коридором.
Денис сидів за столом і похмуро намотував довгу локшину на виделку.
За цей тиждень він помітно схуд. Зарозумілість кудись зникла. На столі лежав телефон із розбитим захисним склом.
Він з-під лоба глянув на сестру.
— У мене завтра спишуть за інтернет, — буркнув він, ховаючи очі в тарілку. — А пенсія тільки наступного місяця.
Віра дістала з шафки чисту чашку.
— Я ж тобі казала. На складі ще є вакансії. Зміна починається о десятій вечора. Встигнеш, якщо зараз вийдеш.
Вона увімкнула чайник. Денис з досадою відкинув виделку. Локшина розлетілася по клейонці.
Він підхопився і пішов до своєї кімнати, голосно тупаючи по підлозі. Двері зачинилися.
Віра незворушно взяла ганчірку. Змахнула крихти та залишки чужої їжі у сміттєве відро. Потім сіла на звільнену табуретку.
Завтра у неї буде вихідний. Перший справжній, спокійний вихідний за кілька років.
Вона планувала витратити частину своєї зарплати на нові демісезонні чоботи. І ні з ким не збиралася це обговорювати.
