— Ні копійки не дам цій родині!
— Ви ж обіцяли, Валентино Іванівно.
— Я обіцяла зняти.
Свекруха клацнула застібкою на сумці.
— Я й зняла.
Поліна втупилася в жінку. У відділенні банку було душно. Від курток відвідувачів пахло мокрим снігом.
Жінки стояли біля каси. Валентина незворушно складала товсті пачки купюр у широкий пластиковий конверт.
Тисячні папірці хрустіли. Це були ті самі гроші, які мати чоловіка відкладала з пенсії та здачі кімнати квартирантам.
— Нам реструктуризацію не схвалили, — з наголосом сказала Поліна.
— І правильно зробили.
— Ми ж на вулицю підемо з дітьми! Ви це розумієте?
— Ось що ти вигадала, — Валентина застебнула блискавку на пуховику.
— На вулицю вони підуть. Хто ж вас вижене?
— Банк і вижене. У нас прострочення пішло.
— Самі винні.
— Ми тобі з відсотками віддамо, — втрутився Єгор, що тупцював позаду дружини. — Як тільки я нову роботу знайду. Місяць-два перечекати.
— Знаю я ваші відплати, синку.
Валентина поправила строгий комір.
— Минулого разу на ремонт машини брали, — додала вона. Досі віддаєте. А ваша машина де? У сервісі гниє.
Два місяці тому чоловікові скоротили зарплату в автосервісі, а потім і зовсім попросили звільнитися.
Іпотека за двокімнатну квартиру одразу почала з’їдати майже все. Поліна тягла на собі продукти, комунальні та збори дітей до школи.
Вони вишкрібали останні копійки, економили на проїзді.
А вчора прийшло повідомлення від банку про штрафи за прострочення іпотечного платежу.
Єдиним порятунком були заощадження свекрухи.
Вранці вона сама зателефонувала. Наказала приїхати до відділення з паспортом. Поліна летіла туди, подумки вже розподіляючи фінанси й затуляючи дірки в бюджеті.
— То навіщо ви нас сюди покликали? — розтягнуто промовила Поліна.
— Щоб Єгор мені додаток на телефоні оновив. Сама не можу розібратися.
— Знущаєтеся?
Поліна зробила крок ближче.
— Витягли нас сюди заради додатка? У вас вдома є вай-фай!
— Сама розберуся, кому мої гроші потрібніші.
Свекруха розвернулася й пішла до виходу. Поліна дивилася на її пряму спину.
Ноги немов вросли в брудну кахельну підлогу банківського відділення.
Єгор смикнув дружину за рукав куртки.
— Поліно, ходімо додому.
— Навіщо вона так? — запитала Поліна в порожнечу.
— Мати завжди була дивною. Прорвемося.
Дивною її назвати було складно. Поліна всю дорогу додому дивилася у залите брудом вікно автобуса.
Сьогодні десять років шлюбу. Рівно десять років. Усі ці роки вона намагалася догодити матері чоловіка.
Допомагала на дачі. Терпіла поради щодо виховання синів. Вислуховувала лекції про те, як правильно куховарити.
І ось чим усе обернулося. У найважчий момент їх просто штовхнули носом у бруд.
Як тільки прийшли додому, Поліна взялася за приготування їжі. За кілька хвилин на кухні пахло смаженою цибулею.
Поліна з люттю шинкувала моркву на старій дошці. Ніж стукав по пластику з такою силою, що залишав глибокі борозни.
Єгор сидів на краю дивана, згорбившись. Він навіть куртку не зняв. З дірки на рукаві стирчав сірий синтепон.
— Сьогодні десять років, — без виразу сказала Поліна.
— Я пам’ятаю, Поля.
— Гарний подарунок нам твоя мама зробила. Просто чудовий.
Вона змахнула моркву у сковорідку. Масло зашипіло.
— Кращого не придумаєш, Єгоре. Принизила перед усім банком.
— Не заводься знову.
— А я не заводжуся!
Поліна кинула ніж у раковину. Метал дзенькнув об кераміку.
— Вона має право розпоряджатися своїми заощадженнями, — озвався Єгор. — Це її гроші.
— Має! Звичайно, має. Тільки навіщо було нас туди тягнути? Показати, які ми нікчеми? Помахати перед носом пачками і прибрати в сумку?
Єгор потер перенісся.
— Вона просто боїться залишитися без копійки. Вік все-таки.
— Та вона нас усіх переживе!
Поліна впирала руки в боки.
— У поліклініку тільки поговорити ходить. А ми з тобою скоро від інфаркту зляжемо з цією іпотекою.
— Поліна, досить.
— Що досить? — голос зірвався.
— Я на кредитці вже в мінус пішла. Пашці за садок платити нічим. За комуналку вже десятка висить. А ти сидиш на дивані й чекаєш дива!
— Я шукаю роботу.
— Ти інтернет-оголошення гортаєш раз на день! Іди в таксі. Іди в доставку. Хоч куди-небудь іди!
Єгор насупився.
— Я фахівець. Я не буду крутити гайки в гаражах.
— Ну тоді збирай речі.
Поліна відвернулася до плити.
— Бо через місяць нас виселять. Підеш зі своїм дипломом фахівця жити під міст.
— Ти завжди влаштовуєш драму.
— Вічно так! — Поліна знову повернулася до чоловіка.
— Коли ми одружилися, вона нам подарувала комплект дешевої білизни. Пам’ятаєш? Той самий, у моторошну рожеву троянду. Який після першого прання полиняв.
— А до чого тут білизна?
— А до того! Коли Софія, твоя сестра, виходила заміж — так вона пральну машину їй купила. Дорогу.
— Софія сама дитину виховує. Чоловік втік.
— А ми іпотеку виплачуємо!
Поліна зірвала кухонний рушник з гачка.
— Ми ж сім’я, Єгоре. Рідні люди. А вона нас сьогодні просто розтоптала. І заради чого? Заради того, щоб показати свою владу.
Увечері мали прийти гості. Скромно, тільки свої.
Мати Єгора теж була запрошена ще місяць тому. Скасовувати все в останній момент було пізно.
— Я не сяду з нею за один стіл, — вимовила Поліна.
— Сядеш. Вона моя мати. І вона прийде привітати нас з річницею.
— Твоя мати сьогодні позбавила нас квартири. Нам немає чим платити за наступний місяць.
— Я сказав, вигребемо. Завтра поїду на співбесіду в новий центр.
— Вигрібати доведеться довго…
Поліна сполоснула руки під краном і взялася ліпити котлети. Фарш був наполовину з розмоченого батона.
Ніякого настрою святкувати ювілей не було. Хотілося лягти обличчям у подушку і спати цілу добу.
— Іди куртку хоч зніми, — втомлено сказала вона чоловікові. — Синтепон по всій кухні розлітається.
— Зараз.
— І сорочку одягни нормальну. Будемо робити вигляд, що у нас все чудово.
Єгор підвівся і вийшов у передпокій. Поліна увімкнула витяжку на повну потужність, щоб заглушити власні думки.
Вона уявляла, як свекруха прийде ввечері. Буде сидіти з прямою спиною, жувати салат і повчати їх, ніби нічого не сталося.
Увечері в передпокої стало тісно. Валентина прийшла рівно о сьомій. Роздяглася. Акуратно повісила пуховик на вішалку.
Довго поправляла зачіску перед дзеркалом. У руках у неї не було ні квітів, ні торта. Тільки та сама чорна сумка.
Поліна привіталася без виразу, дивлячись кудись у бік шафи.
У кімнаті накрили стіл. Поліна поставила тарілки, розклала виделки.
Діти крутилися під ногами, намагаючись поцупити нарізку. Пашка потягнувся за шматком ковбаси, але Поліна машинально відсунула тарілку подалі.
Напруга висіла в повітрі. Здавалося, за столом сидять чужі люди, які випадково опинилися в одній квартирі.
Сіли. Розлили дешеве ігристе по келихах. Єгор відкашлявся і підвівся.
— Ну, загалом, десять років ми разом, — він спробував вичавити посмішку.
— Різне було. Складнощі всякі. І зараз нелегко. Але ми тримаємося. За нас, Поліно.
Поліна випила залпом. Теплий газований напій обпік горло.
Валентина до келиха навіть не доторкнулася. Вона сиділа рівно, склавши руки на коліна. Оглянула стіл.
— Салат знову з магазинним майонезом? — запитала свекруха.
— З магазинним, — кивнула Поліна.
— Шлунки хлопцям зіпсуєте.
— У них шлунки нормальні.
І тиша.
— Ну-ну. Чомусь ви замовкли.
Валентина окинула поглядом сина.
— Святкуємо, — з нажимом відповіла Поліна.
— Бачу я ваше святкування. Сидите, наче на поминах. Навіть музику не увімкнули.
— Яке життя, такі й свята, Валентино Іванівно.
Валентина скривила губи в усмішці. Вона не поспішаючи потягнула до себе чорну сумку, що стояла на сусідньому стільці. Металевий замок дзвінко клацнув.
Поліна напружилася. Невже зараз дістане свій конверт з грошима і почне знову читати нотації про фінансову грамотність прямо при дітях?
Свекруха дістала не конверт. Вона витягла складений навпіл білий касовий чек.
Мовчки поклала його на середину столу, прямо між тарілкою з оселедцем та мискою з хлібом.
— Що це? — нахмурився Єгор.
— Читай, грамотний, — відрізала Валентина.
Єгор обережно взяв папірець двома пальцями. Поліна витягнула шию, намагаючись розгледіти блідий шрифт.
— Прибутковий касовий ордер, — прочитав Єгор. — Внесення готівки на рахунок… Мамо, це ж номер мого кредитного рахунку.
— Що?
Поліна так різко нахилилася вперед, що зачепила коліном ніжку столу.
— Сума…
Єгор кліпнув очима.
— Мамо, тут вся сума боргу. До копійки.
Валентина поправила неіснуючу складку на скатертині.
— Ось, очі витріщили. Думали, я зовсім з глузду з’їхала? Рідного сина з онуками на вулицю викинути?
— Але ви ж вранці сказали… — почала Поліна.
— Сказала, що ні копійки вам у руки не дам. І не дала.
Свекруха оглянула їх суворим поглядом.
— Дай вам готівку, ви б що зробили?
Валентина нахилилася вперед, спираючись ліктями на стіл.
— Борг за прострочення закрили б, а решту розтратили. Я вас знаю. То Єгору нову куртку треба.
То дітям телефон останньої моделі. Знову б у кредити влізли через пів року. Плавали, знаємо.
— Мамо…
— Не мамкай. Діставай свій смартфон.
Єгор слухняно витягнув телефон з кишені джинсів.
— Відкривай додаток банку, — наказала Валентина.
— Який ми вранці оновлювали, поки ти там соплі жував.
Єгор зайшов у додаток.
— Бачиш гроші на рахунку? — запитала свекруха.
— Бачу.
Єгор ковтнув слину.
— Вся сума лежить.
— Заходь в іпотеку.
— Шукай кнопку. Написано «Повне дострокове погашення».
Єгор водив пальцем по екрану. Поліна сиділа, вчепившись у край стільця.
— Знайшов.
— Натискай.
— Ти впевнена?
Єгор підвів на неї очі.
— Натискай, кому кажу! Досить тягнути час.
Єгор натиснув на екран. Додаток на секунду завис, крутячи індикатор завантаження. Потім екран блимнув, і з’явилася велика зелена галочка.
Кредит закрито. Сума боргу: нуль гривень.
— Ось тепер усе, — сказала Валентина буденним тоном. — Завтра банк сам зніме обтяження в реєстрі.
Зараз усе електронно, бігати нікуди не треба, папірці носити теж не треба. Квартира тепер ваша.
Поліна дивилася на свекруху. У горлі пересохло.
Десять років образ, дрібних причіпок на дачі, той самий дешевий комплект білизни — все це раптом здалося таким неважливим.
Жінка віддала всі свої заощадження. Віддала, щоб вони спали спокійно у своїй двокімнатці.
Але зробила це по-своєму, жорстко. Не даючи жодного шансу витратити гроші даремно.
— Ви ж на старість збирали, — промовила Поліна.
— Моя старість перед нами сидить, ковбасу тягає, — Валентина кивнула на онука Пашку.— Сама розберуся зі своєю старістю. Пенсія є, кімнату здаю студентам. Не пропаду.
Єгор підхопився з місця й незграбно обійняв матір за плечі.
Поліна повільно встала. Вона обійшла стіл. Підійшла до свекрухи й уткнулася чолом у її тверде плече, що пахло морозом і прянимм парфумами.
— Дякую вам.
— Ну годі, розчулилися вони, — буркнула Валентина. — Ідіть краще торт ріжте. Десять років все-таки терпите одне одного. Чималий термін для нинішньої молоді.
Вона коротко поплескала невістку по спині. Вперше за ці довгі десять років у квартирі стало по-справжньому тепло.
Через місяць Єгор влаштувався в новий автосервіс. Зарплату там платили вчасно.
Іпотеки більше не було, платежі не тиснули на психіку. Грошей стало вистачати навіть на те, щоб відкладати потроху.
Валентина приходила у вихідні. Все так само бурчала на розкидані в передпокої іграшки. Критикувала суп Поліни. Вимагала одягати дітям шапки.
Вона не стала м’якшою чи добрішою. Вона залишилася собою.
Але тепер Поліна слухала ці зауваження абсолютно спокійно.
Щоразу вона просто згадувала той зелений екран із галочкою на телефоні чоловіка і мовчки наливала свекрусі добавку.
