П’ятнадцять років я була коханою дружиною. І невісткою, яку свекруха ненавиділа. Мій чоловік — мій Слава, мій коханий, мій єдиний — п’ятнадцять років стояв між нами, наче канатоходець між двома будівлями. Не рухався ні вліво, ні вправо. Боявся впасти…
Чоловік 15 років обирав між мною та мамою. Вчора він нарешті зробив вибір…  
Нічого не отримаєш, так і знай! Я про це подбаю! Тут, посеред ресторанного залу, оформленого в чорних тонах, серед заплаканих людей у жалобній одежі, крики свекрухи здавалися чимось… Ні, не недоречним — радше огидним. — Та як ти смієш стверджувати, що твоїй дитині щось належить з наших грошей? Та якби не мій син… Майя притиснула руки до голови, затуляючи вуха. Заплющила очі, аби тільки нічого не чути. Навколо хтось кричав. Здається, питали, як вона. Можливо, ця жінка, яка так і не стала їй свекрухою, саме зараз виводили чи виштовхували із залу…
— Нічого не отримаєш, так і знай! Я про це подбаю! Тут, посеред ресторанного
Паркан між нашими ділянками був триметровим. Зведений із сірого колотого граніту й увінчаний гострими шпилями. Він більше нагадував стіну середньовічної фортеці, збудованої для захисту від набігів варварів. Варварами в цій ситуації були ми — я, моя дружина Олена та наш старий золотистий ретривер на прізвисько Бадді…
Паркан між нашими ділянками був триметровим. Зведений із сірого колотого граніту й увінчаний гострими
— Ти ж давала обітницю, зобов’язана допомагати, — заявила свекруха. А потім я випадково почула, кому вона переписала квартиру, і прийняла рішення… …— Поліночко, у мене тиск двісті сорок на сто двадцять! — ридала у слухавці свекруха. — Диспетчерка наказала переміряти. І зателефонувати знову, якщо не знизиться, — а мені допомога потрібна зараз! Бери свою валізку й приїжджай, ти ж медсестра, ти давала клятву Гіппократа! Я поглянула на будильник: пів на сьому ранку, субота. Єдиний вихідний цього тижня. Поруч сопів Олег — мамин дзвінок не розбудив рідного сина навіть на гучному зв’язку. Будити його я не стала, бо мамі потрібна була не турбота, а медсестра…
— Ти ж давала обітницю, зобов’язана допомагати, — заявила свекруха. А потім я випадково
“Вітаю з продажем. Коли перекажеш мою половину?” Людмила зупинилася просто на сходах банку й перечитала повідомлення. Потім ще раз. Літери складалися в ті самі слова. Вона сховала телефон у кишеню, застебнула сумку з документами й повільно спустилася на тротуар, вирішивши, що Христина просто невдало пожартувала. Телефон задзвонив за хвилину. — Людо, слухай, ми тут з Андрієм уже дивилися кросовери. Є хороший варіант, майже вкладається в бюджет, якщо ти протягом тижня перекажеш гроші. Людмила мовчала. — Ти мене чуєш? — голос сестри звучав діловито й нетерпляче, наче йшлося про якусь давно узгоджену дрібницю…
“Вітаю з продажем. Коли перекажеш мою половину?” Людмила зупинилася просто на сходах банку й
— Ти через місяць виходиш заміж за свого Ігоря, — почала Галина Миколаївна, дивлячись прямо в очі старшій дочці. — Ігор — надійна людина. У нього є власне просторе житло, де ви й плануєте облаштувати сімейне гніздечко, сподіваюсь. Це похвально. Але ми з Мариночкою порадилися й вирішили, що цю квартиру тобі треба переоформити на сестру…
— Залиш квартиру мені, ти ж виходиш заміж, — вимагала молодша сестра…   …Розмова
— Я задихаюся, — сказав він спокійно, майже байдуже. — Поруч із тобою я задихаюся. Твій затишок — це склеп. Твоя турбота — зашморг. Я більше не можу. — Артеме… — Ні, дослухай! Ти для мене занадто стара. Розумієш? Ти — стара…
— Не ображайся, так буде краще, — сказав чоловік і підштовхнув свою валізу до
— Ми вирішили назвати доньку Есмеральдою, і якщо вам це не подобається — не приходьте на виписку, — відрізала Катя й рішуче вдарила долонею по кухонному столу. Чашки з чаєм перелякано задзвеніли. У повітрі зависла така зловісна тиша, що було чутно, як надворі, на дитячому майданчику, сваряться за лопатку дворічні близнюки. Свекруха, Антоніна Павлівна, завмерла з піднесеною над вазочкою ложкою домашнього малинового варення…
— Ми вирішили назвати доньку Есмеральдою, і якщо вам це не подобається — не
Ася простягнула ключі, і Платон схопив їх так швидко, ніби боявся, що вона передумає. Сунув у кишеню шкіряної куртки й видихнув із полегшенням, наче після роботи, яку довго відкладав, але нарешті виконав. — Без образ, Ась, — кинув він, не дивлячись на неї. Вона поправила резинку на хвості й кивнула. Півтора десятка років Ася кивала, коли не було чого відповісти. Коли Платон вирішував за двох…
Чоловік пішов до молодої і зажадав машину. Я відразу віддала ключі — а через
— Маринко, ти неймовірна. Тільки… — вона раптом зам’ялася, перебираючи пальцями край кофти. — Ти ж знаєш, там буде Римма. Благаю тебе, донечко, що б вона не бовкнула — промовчи. Не псуй Віті свято. — Мамо, я залізобетонна, — засміялася я, поправляючи локон. — Тітка Римма для мене — як радіо, яке забули вимкнути. Шумить собі й шумить. Якби ж я знала, що цього вечора моєму «залізобетону» суджено розсипатися на пил, звільнивши лаву, яка зріла в мені п’ятнадцять років…
Перед виходом я крутилася біля дзеркала, а мама, заглядаючи в кімнату, з усмішкою кивала.

You cannot copy content of this page