Цей день

— Тобі ця квартира скоро вже не знадобиться, бабусю! Чого ти опираєшся? — з досадою промовив Артем. — А ти не поспішай, онуку, може, я ще поживу, — слабким голосом відповіла Наталія Степанівна. — Ти так казала минулого тижня, а ще місяць тому. Але на кращє нічого не змінюється… — Ох-ох-ох, — ніби підтверджуючи його слова, застогнала жінка. — У мене ліки закінчилися, ти не міг би… Але фразу завершити їй не вдалося. Онук швидко підвівся з крісла, в якому, схрестивши ноги, сидів увесь цей час, і поспішив до виходу. — Вибач, бабусю, але мені ніколи. Справ, знаєш, по горло. Та й грошей зараз зайвих немає. Я ж тобі казав, я свій бізнес задумав, а це забирає багато часу і коштів. — Та я багато не прошу… — знову скривилася хвора. Вона лежала в ліжку і тягнула руку безпорадним жестом. — Ні-ні, ба, піду я. Поспішаю, справді. Хлопець вискочив у передпокій і почав там метушитися, взуваючи кросівки. — Пізніше, напевно, мати приїде тебе провідати. Або Дімка, а мені час, — сказав він і зачинив за собою двері…

— Тобі ця квартира скоро вже не знадобиться, бабусю! Чого ти опираєшся? — з

Життєві історії 0

— Часу на пошуки паспортів тобі вистачить для роздумів! — втомившись від жартів, Віталик уже починав трохи кричати. — Паспорти завжди на одному місці, але ти виглядаєш дуже підозріло! А що, якщо я відмовлю? Кільця немає, романтики немає, ніяких тобі запевнень у вічному коханні та вірності! Стиснувши кулаки, розім’явши свої вже не зовсім молоді суглоби, чоловік з великими труднощами зумів стати на одне коліно, трохи притримуючи поперек: — Катерино, будь моєю дружиною! — після чого знову перейшов на звичний, навіть трохи поспішний тон: — І збирайся вже швидше, до закриття РАГСу залишилося дуже мало часу! — А як щодо обітниць і обручки? — Катя продовжувала випробовувати терпіння Віталія, хоча бачила, що йому вже не до жартів…

— Катя, куди ти сховала мій паспорт? — Віталик кричав на весь будинок неймовірно

Життєві історії 0

— Але виростив мене не ти! — парирував Андрій. — Не я, — погодився Валерій. — Але я хотів! Дуже хотів! — Бог не дав? — поцікавився Андрій. — Ну, були причини, — ухильно відповів Валерій. — Твоя мама не захотіла, щоб я з вами жив. — Вийти заміж захотіла, дитину народити захотіла, а потім два роки прожили, і розхотіла! Що за причини? Розкажи! — Ну, там багато всього накопичилося, — Валерій відводив погляд. — Тату, мені не п’ять років, — сказав Андрій. – І навіть не десять! Мені двадцять! Я вже багато чого розумію, а що не розумію, намагаюся зрозуміти!…

— Ти вважаєш себе моїм батьком? — запитав Андрій, нахмуривши брови. — Ну, ти

Життєві історії 0

— Що ти зробив з моєю дочкою? — вигукнула Наталія Олегівна з порога. — Коли? — Ігор, ще не прокинувшись, не зрозумів. — Ти Вальку зіпсував! Кому вона тепер така потрібна? — Наталія Олегівна відштовхнула зятя й увірвалася до квартири. — Валька! Збирай речі, поїдеш на перевиховання! — Наталіє Олегівно! — покликав Ігор тещу, яка втекла вглиб квартири. — Її вдома немає! — Як це немає? А де ж вона? — Наталія Олегівна повернулася в коридор. — Куди ти її подів?…

— Що ти зробив з моєю дочкою? — вигукнула Наталія Олегівна з порога. —

Життєві історії 0

— Дань, ти знову гостя допитуєш? — Віра увійшла на кухню з винуватим посмішкою, від неї пахло шампунем і свіжістю. — Вибач, Льошо, трохи затрималася. — Нічого, ми знайомимося, — пробурмотів Олексій, мимоволі милуючись її вологим волоссям і домашньою сукнею. — Смакуйте пиріг, поки теплий, — Данило поставив на стіл нерівно нарізані шматки. — Я піду до себе, завдання з фізики дороблю. Коли хлопчик вийшов, Олексій повернувся до Віри: — Ти могла б і попередити, що в тебе є син. Віра зітхнула, накручуючи пасмо волосся на палець…

— Добрий день, мене звати Данило. Мама у душі, проходьте. Олексій завмер на порозі

Життєві історії 0

Анна тихо зітхнула, намагаючись приховати здивування, адже раніше жодних натяків на весілля не було. Дочка, звичайно, зустрічалася з хлопцем, але серйозного джерела доходів у них не було, обоє навчалися. — Цікаво. І коли урочистість? — спокійно запитала мати. — Через два місяці, — Ліза напружено чекала реакції. — Два місяці… — Анна похитала головою. — Ти впевнена, що вже час? Тобі всього дев’ятнадцять років…

— Мамо, я виходжу заміж. Анна відвела погляд від монітора й уважно подивилася на

Життєві історії 0

Я — сучасна жінка, без запиленого нафталіну в голові, і це правило дотримувалася як заповідь. Моєму синові Максиму двадцять вісім років. Він успішний ІТ-фахівець, живе у просторій «єврозабудові», яку ми колись допомогли йому купити через іпотеку. У нього своє життя, у мене своє. Але тієї фатальної суботи горезвісний ретроградний Меркурій, мабуть, вирішив станцювати чечітку на моїй інтуїції. Я поверталася від нотаріуса, по дорозі заїхала в модну пекарню і купила Максиму його улюблені круасани з мигдалевим кремом. Хотіла зателефонувати, але телефон зрадницьки розрядився. До квартири сина залишалося всього п’ять хвилин їзди. «Ну і що такого? — подумала я. — Час одинадцята ранку. У крайньому випадку залишу пакет на кухні, напишу записку і тихо піду»…

Приїхала до сина, а йому 28 років, без попередження і застала в його квартирі

Життєві історії 0

— А чому тут перловка? — чоловік здивовано дивився на тарілку з розсольником. — А що там має бути? Справжні перлини? — не стрималася здивована Галка. — Ну, я хотів сказати, що її занадто багато! — швидко «передумав» Генка. — Вилови — буде мало! — ласкаво запропонувала дружина…

— А чому тут перловка? — чоловік здивовано дивився на тарілку з розсольником. —

Життєві історії 0

Олена Петрівна вважала, що Ангеліна не підходила її синові. Щодня вона просила Мішу схаменутися й відкласти, а краще відмінити весілля. — Любий, не треба так поспішати. Ти ж дуже погано знаєш цю дівчину. Я прошу тебе, не роби помилку і пам’ятай, про що просив тебе батько перед своїм відходом… Михайло йшов назустріч матері і вже двічі переносив дату весілля, сподіваючись, що Олена Петрівна переконається в серйозності їхніх стосунків. — Ти знаєш, хто вона така? — жінка спробувала використати ще один важіль тиску. — Я тут дізналася, що у неї до тебе залицяльників було більше, ніж можна собі уявити!…

Ангеліна сиділа в кафе й гортала сторінки журналу, коли двері відчинилися й усередину увійшов

Життєві історії 0

– Ми будемо платити моїй мамі 20 тисяч на місяць, – заявив Діма, наче констатував погоду за вікном. Я ледь не випустила виделку з рук. Сиділа, перебираючи у тарілці похмурі листи салату, мріючи про чашку гарячого чаю та плед. На дворі осінь, холодно. А тут – така заява. – Що? – перепитала я, ніби не почула. Хоча, як тут не почути. Двадцять тисяч. Це ж цілий статок! Для нас, пенсіонерів, принаймні. Діма відклав газету, подивився на мене поверх окулярів – спокійно, ніби й справді йдеться про щось буденне. – Мамі, кажу, будемо допомагати. Двадцять тисяч щомісяця. – Якій мамі?…

– Ми будемо платити моїй мамі 20 тисяч на місяць, – заявив Діма, наче