Я прийшла додому після роботи, розігріла собі суп, відкрила телефон — і побачила повідомлення від Олени в месенджері. Не «привіт, як ти», не «можемо приїхати на свята» — просто список. Акуратний такий, точний. «Іра, ми з Толіком на травневі до тебе. Ось що хотілося б: холодець (часнику небагато), запечена свинина шматком (типу буженини), м’ясний салат типу олів’є, але тільки з яловичиною, форель домашнього засолу, пиріг з капустою. З напоїв — біле напівсухе (дві, а краще три пляшки), і соки різні для мене (цитрусові, плюс щось солодке). Заздалегідь дякую!» Я прочитала. Перечитала. Подивилася на екран довгим поглядом. Меню. Вона надіслала мені. Меню…
— Що привезли, те й будемо їсти, — посміхнулася я здивованим гостям, вказуючи на
Сеня повернувся з роботи раніше, ніж зазвичай. Вона обернулася з посмішкою, готова обговорити деталі завтрашнього виїзду, але вираз його обличчя змусив її завмерти. — Людо, нам треба поговорити, — він пройшов на кухню, не дивлячись їй в очі. Вона пішла за ним, відчуваючи, як серце починає битися швидше. Нічого хорошого такий початок не віщував. — У відпустку ми не їдемо! До нас моя мама в гості зібралася! — випалив він, опускаючись на стілець…
— Ми не їдемо у відпустку! До нас приїжджає моя мама! — чоловік поставив
– Слухай, нам треба поговорити про квартиру. Серйозно. Артем сів навпроти, наче на співбесіді. Я відчула – знову щось буде. Півтора року ми жили разом. У моїй квартирі. У двокімнатці, яку мені залишила бабуся шість років тому. Я знала кожен стик на стелі, кожну тріщинку на плитці у ванній – сама все ремонтувала. За власний кошт. – Я слухаю. – Ми ж скоро будемо чоловік і дружина, – він посміхнувся тією самою посмішкою, від якої я колись танула. – І мені здається, у сім’ї не повинно бути – «моє» і «твоє». Тільки «наше». – Згодна. – Ну ось, – він трохи нахилився вперед. – Я подумав: давай переоформимо квартиру на мене. Перед весіллям. Це ж буде знак довіри…
Наречений перед весіллям попросив переписати мою квартиру «заради довіри» на нього. У РАГСі на
– Ти мені грядки підтопила! – закричав Євген з порога. Я стояла у себе на подвір’ї, підв’язувала помідори. Руки в землі, на голові хустка, на ногах калоші. Звичайний дачний ранок, якби не сусід, який ввалився без запрошення і дихав так, ніби втікав від ведмедя. Євген був чоловіком великим, кремезним, з короткою стрижкою, з сивиною, завжди в одних і тих самих камуфляжних штанях і в берцах, ніби зібрався на польове навчання. За роки, що ми жили через паркан, Євген приходив із претензіями регулярно. То моя яблуня йому тінь кидає, то мій півень занадто рано кричить, півня, до речі, у мене ніколи не було. То шашликом від мене тягне, то ще щось. Звісно, скаржився він не просто так. Людина він була, прямо скажемо, скупа…
Перекрила воду сусідові, який користувався водою з мого колодязя і лаяв мене… …– Ти
Тиша тиснула на вуха. — Миколо! — крикнула я голосніше, проходячи до вітальні. Чоловік сидів у кріслі з келихом в руці, розглядаючи мене холодним поглядом. Його брат Сергій влаштувався на дивані, занурившись у телефон. Ні натяку на посмішку, ні слова привітання…
Втомившись прибирати за всіма в будинку чоловіка, я поїхала відпочити на вихідні. Він вирішив
— Нехай ця дурепа мої шкарпетки пере — реготав чоловік в обіймах коханки, поки дружина дивилася на них з-за вітрини…
— Нехай ця дурепа мої шкарпетки пере! — реготав Віктор, притискаючи до себе молоду
— Чесно кажучи… — подруга на секунду замовкла, ніби боялася сказати зайве, — я досі не розумію: як ти наважилася на це? Це вже за межею, Лізо! — За якою межею? Добра чи зла? — Ну, знаєш, це залежатиме від того, як подивитися. — Як би не подивитися, люба, — посміхнулася Ліза, — головне — результат. А мій результат чудовий. Я отримала те, що хотіла! — Все одно, — сусідка нахмурилася, — обов’язково будуть негативні наслідки…
— Чесно кажучи… — подруга на секунду замовкла, ніби боялася сказати зайве, — я
Але цього вівторка сталося диво. Лариса Максимівна заскочила «на хвилинку», сяючи, як мідний п’ятак. — Дашенько, яка ж це радість! — сповістила вона, драматично притискаючи руки до пишних грудей. — До мене їде рідня з села! Троюрідна сестра Зінаїда з чоловіком Колею, їхні сини, та ще й тітка Люба. Рік їх не бачила! Я така щаслива, так хочу всіх побачити, влаштувати їм справжнє свято! Даша щиро посміхнулася. Нарешті! Свекруха сама приймає гостей, на своїй території. — Це чудова новина, Ларисо Максимівно, — тепло відповіла Даша. — Я впевнена, вони будуть у захваті. — Ох, так… — свекруха раптом зробила страждальне обличчя…
«Дашка у нас господиня золота», — заявила свекруха, заводячи непроханих гостей до моєї квартири.
— Тебе ж чоловік утримує, тому ти повинна нам допомагати, — так думала моя мама… Я відкрила додаток банку, набрала звичну суму і вперше за стільки років натиснула «Скасувати». Палець завис над екраном, потім натиснув впевнено, коротко. Телефон ліг на стіл. Мені тоді було вже за тридцять, а я досі стригла чубчик сама перед дзеркалом у ванній, бо шкода було витрачати гроші на перукарню. Мама називала мене опорою, єдиною надією. Говорила це з такою вдячністю, що я й справді відчувала себе потрібною. Звісно, відчувала. Коли тобі у вісімнадцять кажуть «без тебе пропадемо» — ти віриш і тягнеш. Тому що не вмієш інакше…
— Тебе ж чоловік утримує, тому ти повинна нам допомагати, — так думала моя
– Ти знову у відрядження? – запитала кума Люда, коли я прогрівав машину біля під’їзду. Вона жила поверхом нижче і знала про всіх усе. – На три дні, Людо. Така робота. – Ну-ну. Дивись, Ігорю, щоб твоє місце не зайняли, поки ти там працюєш. До вас приходять дуже цікаві гості, коли тебе немає. У мене все всередині похололо. Я нічого не відповів, натиснув на газ і виїхав з двору. Але до місця так і не дістався…
– Світлана просто з розуму сходить через нього, Ігоре, ну ж бо, вони ж

You cannot copy content of this page