У мої п’ятдесят з гаком зважитися на побачення з інтернету — це як стрибнути з парашутом, який ти сам зшив на уроках праці в сьомому класі.
І страшно, і ніяково, але самотність врешті-решт перемагає страх виглядати безглуздо.
Після розлучення моє життя перетворилося на суцільний день бабака, тому, коли на сайті знайомств мені написала приваблива жінка мого віку на ім’я Лора, я вирішив: досить киснути.
Начистив черевики, знайшов у шафі найкращу сорочку й поїхав у кафе на розі.
Приїхав на перше побачення і майже одразу зрозумів, що на фото була зовсім не вона. Але додому мені захотілося втекти вже з абсолютно іншої причини…
Жінка з фотографії того вечора так і не з’явилася.
Точніше, я спочатку так подумав.
У кафе було всього шість столиків, і всі, наче навмисно, зайняті наполовину: тут чоловік сидить із ноутбуком, там пара тулиться над одним чайником на двох.
Біля вікна літня жінка в береті повільно їсть пиріг і дивиться в темряву, ніби там має хтось з’явитися.
Світло жовте, густе, таке, від якого всі обличчя здаються трохи не такими. Я навіть вирішив, що переплутав місце.
Заглянув у телефон, ще раз відкрив листування, потім адресу, потім знову листування — ніби від цього столики могли переставитися.
І в цей момент до мене впевнено підійшла жінка в бежевому пальті.
Вона поставила на сусідній стілець об’ємну сумку, від якої війнуло сумішшю м’ятних таблеток і дорогих парфумів. Зняла рукавичку, поправила рукав і сказала:
— Сергію? Ну, привіт.
— Доброго вечора… А ви Лариса?
Вона подивилася на мене без жодного збентеження. Навіть із легкою, трохи втомленою усмішкою:
— Це я.
І ось тут я остаточно зрозумів: жінка з фотографії не просто запізнюється. Її взагалі немає в цьому кафе. А може, й ніде немає.
На фото в профілі була інша. Світла, ніжна, з чарівною ямочкою на щоці. Така, про яку думаєш: ангел у плоті.
А переді мною стояла зовсім інша жінка — худа, з різкими рисами обличчя і тим особливим виразом, який буває у людей, що звикли не просити, а вимагати.
Я, напевно, вже в той момент міг би розвернутися. Навіть ключі від машини в кишені намацав.
Але вона ніби прочитала це на моєму обличчі й сказала:
— Та сідайте ви, не нервуйте. Зараз усе поясню.
Я сів. Навіть не з довіри — просто з розгубленості.
Коли людина говорить із тобою настільки впевнено, ніби ви не на першому побаченні, а в черзі за довідкою, мозок спочатку зависає, а вже потім починає обурюватися.
Вона зняла пальто, акуратно повісила його на спинку стільця й мовила:
— Фото не моє. Я не хотіла світитися на цьому сайті під своїм обличчям.
— Тобто як це — не хотіли?
— У прямому сенсі. Я в місті людина відома. Не зірка, звісно, але мене знають. У мене своя аптека в центрі, я очолюю міську жіночу раду при районі, мене в обличчя кожна друга собака знає.
Мені тільки бракувало, щоб якась знайома побачила анкету й рознесла плітки. У нас же місто маленьке: якщо в когось нежить — до вечора всі знають, чим людина лікувалася.
Вона казала це так спокійно, наче якусь очевидну істину. І, що найнеприємніше, у першу секунду я її навіть майже зрозумів.
— І тому ви вирішили розмістити чужу фотокартку? — запитав я.
— Ну а що? Фото нормальної, симпатичної жінки. Вам же воно сподобалося?
— Ах, ну так…
— Сергію, ну не починайте. Я ж приїхала? Приїхала. Значить, наміри в мене серйозні.
Тут підійшла офіціантка. Зовсім молоденька дівчинка, хвостик набік, на фартуху пляма від кави. Видно, що зміна затягнулася: ввічлива посмішка на обличчі є, а сил у ній уже немає.
— Добрий вечір. Вам щось принести?
— Капучино. І салат із креветками, — безапеляційно заявила жінка. Потім подивилася на мене: — А ви що будете?
— Американо, — сказав я. І додав чомусь: — І просто воду.
Хотів зронити якийсь дотеп, але не зміг. У такі моменти я нагадую собі людину, яка довго шукає влучну відповідь, а знаходить її вже вдома, коли знімає черевики.
— І еклер, — кинула вона офіціантці навздогін. — Тільки якщо свіжий. А не вчорашній, як у вас тут часто буває.
Дівчинка мовчки кивнула, ніби це теж входило в її обов’язки — терпляче вислуховувати зауваження про вчорашні еклери від незнайомих людей.
Я подивився їй услід і відчув усередині знайоме, дуже неприємне шкрябання.
Моя мати все життя простояла за прилавком. І вона завжди казала: якщо людина грубіянить тим, хто на роботі й зобов’язаний терпіти, — це не характер. Це гнила душа.
Але я поки що сидів. Мабуть, тому, що мені хотілося дати їй шанс. Або собі.
Після розлучення я півтора року жив у такій тягучій, тихій самотності, що вже сам погано розумів, де норма, а де дрібний самообман.
Вранці робота, ввечері магазин, вдома телевізор бурмоче сам до себе, чайник клацає, холонучи на плиті, у раковині — чашка з відбитою ручкою, яку все збираєшся викинути, та шкода.
На вечерю — то яєчня, то гречка, то набридлі котлети третій день поспіль. По суботах дзвонить донька:
— Тату, ну як ти там?
І що їй сказати? Що навчився купувати пів батона, бо цілий засихає?
Що іноді ловлю себе на тому, що вголос кажу чайнику: «Ну давай уже, закипай»?
Скажеш правду — почне хвилюватися. Не скажеш — теж ніби брешеш.
— Ви завжди такий мовчазний? — перервала мої думки Лариса, коли офіціантка пішла.
— Я просто думаю.
— І що надумали?
— Що можна було хоча б попередити про фото.
Вона самовпевнено посміхнулася:
— І ви б не приїхали.
— Можливо.
— Ну ось бачите. Значить, я все зробила правильно.
— А як вас звати насправді? — запитав я.
— Лариса.
— Уже ближче до правди.
— А правда, Сергію, у моєму віці взагалі річ дозована, — відрізала вона. — Інакше на ній далеко не заїдеш.
Перші десять хвилин ми ще сяк-так розмовляли. Про мінливий квітень, який то сонце вмикає, то мокрий сніг.
Про те, що в центрі знову ніде припаркуватися, ніби все місто одночасно вирішило випити кави.
Вона розповіла, що керує аптечною мережею й бере участь у всіх районних заходах — від зборів для дитячого будинку до свята двору.
Говорила про це без удаваної скромності, навіть із якимось викликом.
Я відповів, що працюю на СТО. Що люблю машини, які можна зрозуміти за звуком мотора, а не через комп’ютерну діагностику.
Потім принесли каву й салат.
— Дівчино, у вас що, салат прямо з холодильника? — миттєво зсупила брови Лариса.
Офіціантка розгублено кліпнула очима:
— Він кімнатної температури, там просто заправка…
— Кімнатної? У вас на кухні що, холодильник замість кімнати?
Дівчина почервоніла, тихо вибачилася й пішла. Так ніяково, ніби це вона особисто щойно зіпсувала комусь вечір.
Лариса ж, навіть не помітивши цього, вже діставала телефон.
Вона не просто глянула на екран — почала швидко набирати текст. Довго писала з незадоволеним обличчям.
Нігтем механічно зішкребла крихту з еклера, змахнула її на блюдце й знову занурилася в екран.
— Щось термінове? — поцікавився я.
— Колишній чоловік, — кинула вона, не піднімаючи очей. — Думає, якщо ми розлучилися, то я перестану знати, де він і з ким проводить час.
— А навіщо вам це знати?
Вона нарешті звела на мене погляд, щиро здивувавшись моїй наївності:
— Тому що такі чоловіки без суворого нагляду швидко нахабніють.
Потім сховала телефон у сумочку, нахилилася трохи ближче й заговорила абсолютно діловим, сухим тоном:
— Сергію, давайте без зайвої романтики й прелюдій. Ви чоловік серйозний, я бачу. Квартира у вас своя?
— У якому сенсі?
— Ну, в прямому. Власна? Чи іпотека? Чи колишній дружині залишили? Який район?
Я подивився на неї так, ніби вона раптово перейшла на китайську.
— А вам це зараз навіщо знати?
— Щоб розуміти, марную я свій час чи ні. У моєму віці вже немає часу на побачення заради «метеликів у животі».
Треба дивитися на речі тверезо. Хто де живе, хто скільки заробляє, у кого що за плечима. Інакше потім буде пізно лікті кусати.
Ось тут мені вже по-справжньому, до щему в зубах, захотілося додому.
Не тому, що фото в анкеті було не її. Це якраз ще можна було якось зрозуміти, якщо зробити зусилля й увійти в її становище.
Маленьке місто, купа пліток, знайомі з гострими язиками — усе це буває. І я, мабуть, закрив би очі на цю маленьку брехню.
Але поруч зі мною сиділа жінка, яка розмовляла не зі мною.
Вона розмовляла з моїми квадратними метрами, моєю зарплатою та моєю потенційною корисністю для її життєвого балансу.
Я підняв руку й попросив рахунок.
Лариса здивовано підкинула брови:
— Уже? Ми ж тільки-но сіли.
— Мені достатньо.
— Через фото? Боже мій, які ж ніжні чоловіки пішли…
— Справа не в фото.
— А в чому ж тоді?
Я помовчав. Іноді краще піти без зайвих слів. Але того вечора всередині мене щось просто не витримало:
— Через те, як ви розмовляли з цією дівчинкою-офіціанткою. Через те, що ви сидите тут і продовжуєте контролювати колишнього чоловіка.
І через те, що ви запитали про мою квартиру набагато раніше, ніж про те, чи люблю я взагалі каву.
У цей момент біля сусіднього столика, де весь цей час сиділа літня жінка у в’язаному береті, сталася дрібниця — втомлена офіціантка випадково впустила на підлогу ложечку.
Метал дзвінко вдарився об кахель. Дівчинка майже готова була розплакатися, але жінка в береті м’яко підвелася, торкнулася її плеча й тихо сказала:
— Дитинко, не переймайся через дурниці. Салат у вас чудовий. Просто сьогодні, мабуть, день такий важкий.
Офіціантка полегшено й щиро посміхнулася їй, можливо, уперше за весь цей вечір.
І я раптом подумав: ось як воно влаштовано в житті. Одна людина за п’ять секунд може зробити простір навколо себе теплішим, а інша за годину здатна вистудити все до льоду.
Я швидко розрахувався за наш столик і вийшов на вулицю.
Надворі мрячило. Навіть не дощ — так, дрібний водяний пил, який неприємно липне до обличчя та коміра пальто.
Я сів у машину, але не став заводити мотор. Просто сидів і дивився крізь запітніле скло, як із кафе по черзі виходять люди.
Пара підлітків під однією парасолькою, чоловік із паперовим пакетом їжі на винос…
Нарешті вийшла та сама літня жінка в береті. Вона йшла повільно, обережно тримаючи сумку обома руками, і на верхній сходинці трохи спіткнулася.
Я вискочив із машини чисто автоматично.
— Обережно, дозвольте я вам допоможу.
— Дякую, синку, — лагідно відповіла вона, опершись на мою руку. — Ноги вже зовсім не слухаються.
Я притримав двері таксі, яке якраз під’їхало до бордюру. Вона виявилася балакучою — з тих світлих людей, які за дві хвилини встигають сказати більше й тепліше, ніж інші за ціле життя.
Поки водій вмощувавсяна своєму місці, вона раптом хитнула головою в бік вікон кафе:
— Не ваша компанія, так?
— Уже ні, — чесно признався я.
— І слава Богу. Одразу ж було видно, що ви там не на своєму місці сиділи. У вас обличчя добре, а ви його чомусь так сильно намагалися зробити суворим.
Я щиро розсміявся:
— Це я просто з переляку.
Вона лагідно посміхнулася у відповідь і перед тим, як сісти в салон, тихо додала:
— Отож і не лякайтеся. Не треба хапатися за перше-ліпше, що махає вам рукою. Краще повернутися додому самому, ніж потім у присутності живої людини почуватися абсолютно самотнім.
Сказала — і машина рушила, мигнувши червоними габаритами.
А я стояв під цим дрібним квітневим дощем і дивився їй услід. І розумів, наскільки вона права.
Іноді дійсно краще повернутися в порожню квартиру, заварити собі чаю в тій самій чашці з відбитою ручкою й побути наодинці з собою, ніж впустити у свій світ чужу холодну людину й остаточно втратити власну душу.
