Лера прокинулася рано-вранці від телефонного дзвінка. На вулиці ще було темно. Вона намацала мобільний, що лежав поруч, і відповіла.
Схвильований голос почав щось їй пояснювати, але дівчина не відразу вловила суть.
— Не стало… — повторила вона останні слова співрозмовника, дивлячись у порожнечу.
— Так, мені дуже шкода, — Оля, двоюрідна сестра Лери, голосно схлипнула.
— Ти впевнена? — запитала Лера. — Може, це помилка?
— Ні, ніякої помилки немає, — продовжуючи хлипати, відповіла Оля.
— Добре, я скоро приїду, — сказала Лера й підвелася з ліжка.
Вона діяла на автоматі, повторюючи свої звичні ранкові ритуали. Думки плуталися, і Лера ніяк не могла зосередитися на чомусь одному.
«Треба купити квиток», — вирішила вона, підходячи до ноутбука, щоб відкрити сайт.
«Ні, ну це ж неможливо», — вона знову повернулася до шафи, так і залишивши ноутбук вимкненим.
«Може, я сплю?» — Лера сильно заплющила очі, але коли знову розплющила їх, нічого не змінилося.
«Прокидайся!» — вона люто плескала себе по щоках, але й це не допомогло.
Ще кілька хвилин Лера просто стояла, а потім опустилася на підлогу й голосно розплакалася. Новина про те, що не стало її матері, застала її зненацька.
Лері хотілося зателефонувати їй і переконатися, що все це лише невдалий жарт, але десь у підсвідомості вже було тверде розуміння: сталося щось непоправне…
— Привіт, давай я допоможу, — Оля забрала у сестри сумку й повела її до машини. — Як доїхала?
— Нормально, — відповіла Лера, яка, власне, й не пам’ятала дороги до рідного міста.
— Якщо хочеш, можеш зупинитися у нас, — запропонувала Оля.
— Ні, я поїду до бабусі, — заперечила Лера.
— Так, вона теж місця собі не знаходить, ніяк не може змиритися, — з тугою сказала Оля.
— Минула всього лиш мить, я й сама не можу повірити, — Лера витерла сльози, які тепер практично не сходили з її очей.
— Нам сюди, — Оля махнула рукою в бік парковки, і Лера покірно пішла за нею.
Наступні кілька днів минули в якомусь дивному забутті, потім Лера ледве могла пригадати хоч якісь подробиці того часу.
Вона лише приймала нескінченні співчуття й намагалася не збожеволіти від горя.
— Ти ще залишишся чи відразу додому? — запитала Оля сестру.
— Поки що залишуся. Не хочу залишати бабусю саму, та й мені так буде легше.
— Ну й правильно, — схвально сказала Оля. — До того ж тобі треба розібратися із заповітом.
— З яким ще заповітом? — здивувалася Лера.
— Тітка Наталка залишила заповіт, — пояснила Оля, здивована необізнаністю Лери. — Я, щоправда, не знаю навіщо, адже ти єдина спадкоємиця, але тим не менш.
— Ти впевнена? — Лері це теж здалося дивним.
— Впевнена, — кивнула Оля. — Вона мамі про це розповідала, коли я була поруч.
— Нічого не розумію, — замислилася Лера. — Тепер ще й з цим доведеться розбиратися.
Наступного дня вона звернулася до нотаріальної контори, де розраховувала отримати відповіді на свої запитання.
— Так, ваша мати справді залишила заповіт, — сказав їй лисий чоловік із рівно підстриженою борідкою та шкірою з жовтуватим відтінком.
— Але хіба я не мала б і так успадкувати все, що у неї було?
— Мали б, — погодився нотаріус. — Можливо, саме тому їй і потрібен був заповіт, — він почав порпатися в якихось паперах.
— Георгію Сергійовичу, що ви маєте на увазі? — не зрозуміла Лера.
— Справа в тому, — нотаріус пробіг очима по документу, — що ваша мати заповіла все своє майно такому собі Павлову Ігорю Аркадійовичу.
— Кому? — Лера чула це ім’я вперше. — Це ще хто?
— Цієї інформації я не маю, — Георгій Сергійович постукав пальцями по столу.
— Але я ж можу якось з’ясувати, хто це такий?
— Якось можете, — погодився нотаріус. — Поговоріть із родичами, дізнайтеся у них подробиці, але я не маю повноважень на це.
— Добре, — Лера замислилася. — А далі що робити?
— А чого ви хочете? — Георгій Сергійович пильно подивився на відвідувачку.
— Я не знаю, — Лера знизала плечима. — Просто намагаюся зрозуміти, як мені діяти далі.
— Якщо ви не згодні з заповітом, можете спробувати оскаржити його в суді, — почав відповідати Георгій Сергійович. — А якщо претензій не маєте, тоді просто живіть далі.
— Зрозуміло, — Лера продовжувала сидіти на місці.
— Я можу вам ще чимось допомогти? — запитав нотаріус.
— Ні, дякую, — Лера різко встала. — Я можу йти?
— Звісно, — кивнув Георгій Сергійович.
Лера поверталася додому й гадала, що ж це за таємничий чоловік, про якого мама їй ніколи не розповідала.
«Може, у них були стосунки?» — припустила Лера, намагаючись пригадати хоч щось, що вказувало б на це. «Ні, навряд чи», — дійшла вона висновку, коли їй так і не вдалося нічого пригадати.
«Може, далекий родич, який потребує матеріальної допомоги?» — продовжувала міркувати Лера. «Але таке вона б не приховувала», — заперечила вона сама собі.
Так, перебираючи одну версію за іншою, Лера дійшла до будинку, де на неї чекала бабуся.
— Давай-но обідати, поки все гаряче, — сказала вона, виходячи назустріч онучці.
— Зараз прийду, — Лера роззулася й пішла мити руки. Їй не хотілося хвилювати бабусю розпитуваннями, але інших варіантів не було.
— Бабусю, ти знаєш, що мама залишила заповіт? — запитала Лера, коли вони сіли за стіл.
— Так, вона казала, — Зоя Львівна явно напружилася від запитання онуки.
— І я так розумію, ти знаєш, хто цей чоловік, якому вона залишила все, що в неї було?
Реакція бабусі не пройшла повз увагу Лери.
— Ти про кого? — запитала бабуся, вдаючи, що нічого не знає.
— Я про Ігоря Аркадійовича, — з наголосом сказала Лера. — Я ж бачу, ти щось знаєш, — додала вона, пронизуючи бабусю поглядом.
— Може, й так, — не стала заперечувати очевидного Зоя Львівна. — Але тобі я цього не скажу.
— Це ще чому?! — обурено вигукнула Лера.
— Не сердься, просто ти маєш сама все дізнатися, — спокійно сказала Зоя Львівна.
— Навіщо весь цей цирк? Навіщо ускладнювати мені життя, якщо ти просто можеш сказати, хто це такий?
— Ти маєш сама все дізнатися, — повторила їй Зоя Львівна.
— Зрозуміло, дякую за допомогу, — роздратовано сказала Лера, уткнувшись обличчям у тарілку з супом.
Вона не уявляла, з чого їй почати пошуки людини, про яку абсолютно нічого не знає. «Може, піти в поліцію?» — подумала вона, раз по раз повторюючи в голові ім’я незнайомця…
…— Ні, ніколи не чула, — похитала головою Оля, коли Лера звернулася до неї по допомогу. — Але я можу запитати в мами, раптом вона щось знає.
— Так, було б чудово, — зраділа Лера.
— Але я думаю, ідею з поліцією теж не варто відкидати, — сказала Оля. — У мене там знайомий працює, я можу дати тобі його номер.
— Так, давай, — погодилася дівчина. — Щось мені підказує, що й твоя мама нічого не розповість, навіть якщо щось знає.
— Ну, це ми ще подивимося, — хитро сказала Оля й продиктувала сестрі номер знайомого поліцейського. — Сьогодні ж увечері з мамою поговорю.
— Добре, чекатиму на дзвінок.
Як вона й очікувала, тітка Світлана вирішила залишити питання про Ігоря Аркадійовича без відповіді.
«Значить, важка артилерія», — вирішила Лера й набрала номер поліцейського.
— Добрий день, це В’ячеслав? — запитала Лера, коли в слухавці пролунав хрипкий чоловічий голос.
— Так, я слухаю.
— Мені ваш номер дала Ольга Козлова, я хотіла звернутися до вас по допомогу, — і Лера розповіла йому суть своєї проблеми.
— Добре, постараюся дізнатися якомога швидше, — пообіцяв В’ячеслав.
— Щиро вам дякую, — від душі сказала Лера.
— Поки що немає за що, — скромно відповів поліцейський.
Довго чекати на його дзвінок не довелося: вже наступного дня В’ячеслав повідомив Лері домашню адресу та місце роботи Ігоря Аркадійовича.
Дівчина не стала зволікати й одразу ж вирушила з’ясувати, хто ж це такий — той таємничий чоловік, якого всі так ретельно від неї приховують.
— Доброго дня, мені потрібен Павлов Ігор Аркадійович, — сказала Лера, коли їй відчинив двері високий, худорлявий чоловік.
— Це я, — відповів він, уважно вдивляючись в обличчя Лери.
— Я можу зайти? Мені треба з вами поговорити, — запитала Лера.
— Так, звичайно, — чоловік поспішно відійшов убік.
— Мене звати Лера, я…
— Я знаю, хто ви, — не дав їй договорити той.
— Гаразд, — замовкла Лера. — Тоді, може, розкажете про себе? — вона злегка нахилила голову. — Моя мама згадала вас у своєму заповіті, мені б хотілося знати, чому.
— Хочете чаю чи кави? — запропонував чоловік, не поспішаючи з відповіддю.
— Кави, — відповіла Лера, відчуваючи дивне хвилювання.
— Зараз, — Ігор Аркадійович почав накривати стіл у повній тиші. — Вам із цукром?
— Ні, — похитала головою Лера.
— Я теж люблю несолодку, — усміхнувся чоловік.
Через десять хвилин усе було готово, і він знову сів навпроти Лери, намагаючись уникати її пильного погляду.
— Ну то ким ви були для моєї мами? — знову запитала Лера.
— Багато років тому ми з нею були у стосунках, — відповів Ігор Аркадійович.
— І всі ці роки підтримували зв’язок? — уточнила Лера.
— Ні, не зовсім так, — похитав головою Ігор Аркадійович. — Ми з нею зустрілися близько року тому й знову відновили спілкування.
— Останнім часом ви жили разом? — уточнила Лера.
— Ні, ні, ви не так зрозуміли, — заперечив Ігор Аркадійович. — Ми просто спілкувалися.
— Я нічого не розумію, — у Лери не вкладалося в голові, чому мама могла залишити все старому знайомому, з яким просто спілкувалася. — Ви мені чогось не договорюєте.
— Просто дуже складно це сказати, — Ігор Аркадійович заворушився на стільці.
— Та кажіть уже як є! — не витримала Лера, підвищуючи голос.
— Гаразд, — Ігор Аркадійович набрався духу. — Я ваш батько.
— Що? — у Лери задзвеніло у вухах. — Що ви сказали?
— Я твій батько, — повторив Ігор Аркадійович, раптово перейшовши на «ти».
— Ні, у мене був батько, — похитала головою Лера.
— Так, але не по крові, — пояснив Ігор Аркадійович.
— Цього не може бути, що за нісенітниця? — Лера думала, що над нею просто знущаються.
— Коли твоя мама сказала мені, що чекає на дитину, я страшенно злякався, — почав Ігор Аркадійович свою розповідь. — Я тоді був молодим і зовсім не готовим до такої відповідальності.
Вона вимагала від мене рішучості, хотіла створити зі мною сім’ю, але я не зміг. Вчинив як боягуз і просто втік.
Незабаром я дізнався від знайомих, що Наталя зустріла хорошого чоловіка, який узяв на себе відповідальність і за неї, і за тебе.
Я зрадів, що від мене нічого не вимагатимуть, і зажив спокійно. Потім до мене дійшло усвідомлення, що ж я накоїв, але було вже пізно — я не хотів втручатися у ваше життя.
Коли минулої зими я зустрів на вулиці твою матір, вона сказала, що її чоловіка вже немає і що ти дуже важко переживала цю втрату, що тобі його дуже бракує.
Я подумав, що міг би тепер з’явитися у твоєму житті, але Наталя мене відрадила. Вона попросила не втручатися.
І сказала, що поки вона жива, це навряд чи буде можливим. Боялася, що ти не пробачиш їй таку багаторічну брехню.
— І ви придумали план із заповітом? — запитала Лера, повністю розгублена.
— Це запропонувала вона. Мені цей план не сподобався, але диктувати свої правила я не вважав за можливе. Я й не думав, що з нею так скоро щось трапиться, вона ніби це відчувала.
— Так, мама завжди була дуже проникливою, — погодилася Лера.
— Я розумію, що для тебе я ніхто, але, може, є шанс, що ми зможемо спілкуватися? — з надією запитав Ігор Аркадійович.
— Можливо, — невпевнено сказала Лера. — Мені треба все це обміркувати, вибачте.
Вона різко встала й пішла до виходу, а на столі залишилася недопита чашка кави.
«Цей пункт із заповіту матері перевернув усе в моєму житті», — думала дівчина, не знаючи, як далі жити…
…— Я розумію, що це важко, але ж це твій шанс познайомитись з батьком, — сказала бабуся Лери, коли та поділилася з нею своїми переживаннями.
— У мене був батько, він мене виховував, дав мені все, що я тепер маю, — заперечила Лера. — А цей чоловік для мене абсолютно чужий.
— Онучко, це все дуже складно, але дай Ігорю шанс, твоя мама цього б хотіла, — Зоя Львівна стиснула Лерину долоню у своїх руках.
— Я заплуталася, занадто багато всього на мене навалилося, — Лера сховала обличчя в бабусиному плечі й гірко розплакалася.
Згодом Лері вдалося змиритися з тим, що сталося. Вона змогла прийняти той факт, що в неї з’явився рідний батько, який дуже хотів спілкуватися з нею.
Спочатку Лері було складно впустити його у своє життя, але поступово він зміг зайняти в ньому одне з найважливіших місць.
Вони спілкувалися майже щодня, і дівчина ділилася з ним своїми успіхами та невдачами.
А Ігор Аркадійович, радіючи, що йому вдалося хоч трохи виправити помилку молодості, щосили намагався її підтримувати.
Заповіт Наталії Дмитрівни виконав своє призначення й повернув дочці батька, який при першій же нагоді передав усе отримане майно законній спадкоємиці.
