Свекруха простягнула подарунковий пакет і посміхнулася так, що у Марини перехопило подих.
На фартуху, розгорнутому перед гостями, великими літерами було вишито: «Не господиня».
За столом стало тихо…
…Марина працювала адміністратором у приватній стоматології, жила з чоловіком і донькою Алісою у двокімнатній квартирі, яку Кості подарували батьки.
Свекруха Тетяна Іванівна нагадувала про це при кожній зручній нагоді. Колишня завуч, вона звикла ставити оцінки всім навколо, і Марина незмінно отримувала незадовільний результат.
У Кості була старша сестра Людмила, але з матір’ю вона до недавнього часу майже не спілкувалася після їхньої давньої сварки. Костя матір обожнював, а конфліктів уникав.
Цього дня святкували Маринине 40-річчя.
Невістка сама все організувала: замовила торт, накрила ошатний стіл, покликала подруг і колег.
Свекруха приїхала на годину раніше і тут же почала господарювати.
— Ти що, салат у цій мисці подавати будеш? — зневажливо запитала вона.
— Так, а що?
— Та нічого. У мене просто вдома собака з такої ж їсть.
Марина промовчала. Костя, помітивши вираз її обличчя, доторкнувся до її ліктя і прошепотів:
— Не злися. Потерпи пару годин. Заради мене. Добре?
— Добре, — процідила Марина.
Коли гості розсілися, Тетяна Іванівна першою підняла свій келих. Марина випрямилася, готова почути своє ім’я, але свекруха пила за сім’ю, за Костеньку і «за цей дім».
Подруга Іра під столом знайшла Марину руку і міцно стиснула її. Марина не повернула голови, сиділа, втупившись перед собою, і повільно складала серветку навпіл, ще раз навпіл, ще…
Свій подарунок Тетяна Іванівна вручила урочисто, з уклоном, ніби стояла на сцені. Фартух виявився білим, щільним, з вишивкою ручної роботи.
І з написом «Не господиня».
— Це жарт, невістонька! Ну, щоб ти прагнула до кращого! — пояснила з усмішкою Тетяна Іванівна.
Хтось ніяково хмикнув, Костя занурився в телефон.
Марина тримала фартух на витягнутих руках і намагалася посміхнутися. Дочка, п’ятирічна Аліса, смикнула матір за рукав:
— Мамо, а що там написано? — голосно запитала вона.
І тут же почала читати вголос:
— Не… го…
Марина акуратно склала фартух, поклала його в пакет і розвернулася до свекрухи.
— Дякую, Тетяно Іванівно.
Свято продовжилося.
У якийсь момент Тетяна Іванівна нахилилася до своєї сусідки по столу й досить голосно поскаржилася:
— Я їй вже скільки років показую, як котлети робити. Без толку. Костя їсть і мовчить, бо вихований.
Але я раз спробувала і виплюнула. Ну гума гумою! А ще в неї пельмені магазинні через день на столі.
Сусідка кивала і мовчала. Було видно, що їй незручно, але сперечатися і заперечувати на чужому святі їй, ймовірно, не хотілося.
Увечері, коли квартира спорожніла, Марина сказала Кості:
— Твоя мама, коханий, принизила мене при всіх. На моєму ж дні народженні.
Костя втомлено видихнув.
— Ну… це всього-на-всього фартух, Маринко, — пробурмотів він. — Фартух, розумієш? Мама просто так пожартувала.
— Пожартувала?!
— Так. А ти вічно з мухи слона робиш… — він почухав брову й кинув на Марину трохи винуватий погляд. — До речі, у неї тут ремонт намічається. Бригада в понеділок почне кухню робити. Їй жити десь треба буде… Ну і… я…
— Ти запросив їй приїхати до нас, – закінчила за нього Марина.
— Ну… так.
— А зі мною чого не погодив це?
— А чого тут погоджувати? – закліпав віями Костя. – Вона моя мати і цю квартиру…
— Зрозуміло, не продовжуй, – відрізала Марина.
Вона пішла в дитячу, лягла поруч із Алісою, яка тихо сопіла, і довго лежала з відкритими очима, вслухаючись у рівне дихання доньки.
В принципі, Тетяна Іванівна не була злою жінкою. Марину свого часу вона прийняла і спочатку навіть нерідко говорила Кості, що дружина у нього «чисте золото».
Змінилося все відносно недавно.
Пів року тому Марина помітила, що у Тетяни Іванівни німіє ліва рука.
Свекруха часто скаржилася на тиск, але до лікаря не ходила, а прохання сина сходити й перевіритися ігнорувала.
І ось, якось Марина вирішила звернутися до Людмили.
«Може, тебе вона послухає?» — написала вона.
Людмила поговорила з матір’ю, вони помирилися, і Тетяна Іванівна все-таки пішла до лікаря.
Відтоді вона не переставала повторювати «Людочка» та «Людочка», а Марина перетворилася на ворога народу.
І ось у неділю ввечері з’явилася свекруха. І в Марини почалося веселе життя.
Кожен день… та що там, майже кожну годину до неї летіла якась «шпилька»: то плита недостатньо чиста, то краплі на кахлі, то крихта на столі, то ще щось.
Коли Марина намагалася поговорити про це з Костею, той тільки руками розвів.
— Я сам їй запропонував ремонт зробити і переїхати до нас. Не можу ж я тепер взяти й усе скасувати. Або на вулицю її виставити.
Того ж вечора за вечерею Тетяна Іванівна сказала:
— Ремонт у мене триватиме ще пару тижнів, — вона подивилася на Марину й удавано зітхнула, — ну що ж тут поробиш?
Вона променисто посміхнулася синові, Костя кивнув.
А Марина мовчки підвелася з-за столу, пройшла в кімнату і почала складати речі, свої та Алісині. Вона не хотіла все це терпіти.
Потім вона зателефонувала своїй подрузі Ірі й запитала:
— Можна ми у тебе поживемо? Не знаю, правда, скільки точно ми будемо гостювати…
— Та без проблем, – відповіла подруга.
Марина поставила сумку з речами біля дверей і почала одягатися.
— Гей, що ти робиш? – запитав Костя з кухні.
— Йду, – сухо сказала Марина.
— А… Е… чому? І куди?
— До Іри, якщо тобі й справді цікаво.
— Але чому?!
— Не хочу заважати вам з мамою, — посміхнулася Марина, — я ж не господиня, на відміну від деяких. Правда?
Тетяна Іванівна промовчала і стиснула губи. І раптом Марина щось згадала.
Вона дістала телефон, переглянула галерею і знайшла відео з новорічного застілля у свекрухи.
На екрані Тетяна Іванівна, розчервоніла, у блискучій кофті, піднімала келих.
— Маринка — золото, — промовляла вона. — Костя, ти тримайся за неї. Такі жінки, як вона, трапляються рідко!
Марина дочекалася, поки відео закінчиться, і тихо сказала:
— Це ви, Тетяна Іванівна. Менше року тому. Можна дізнатися, що змінилося з того часу?
— Нічого не змінилося, – буркнула свекруха.
— Ви весь час говорите про Людочку, – продовжила Марина, – а хочете, я вам щось покажу?
Не чекаючи відповіді, вона пройшла на кухню і показала свекрусі та чоловікові свою переписку із зовицею.
«Я переживаю за неї. Нас вона не слухає, може, хоч ти на неї вплинеш?» — писала Марина.
«Ми з нею посварилися», — відповідала Людмила.
«Але ж вона твоя мати!»
«І що? Вона стільки гидоти мені зробила, що я досі розхльобую наслідки!»…
Вони довго листувалися, і, врешті-решт, Марина переконала Людмилу, що з матір’ю треба помиритися.
Тетяна Іванівна дивилася на Марину здивовано. Потім ледь чутно промовила:
— Так… це ти?
— Я.
Свекруха відкинулася на спинку стільця.
— Ну й діло-о-о… — простягнула вона.
Настала пауза, а потім Костя сказав:
— Марино… Залишайся… Будь ласка.
Марина поставила сумку біля стіни, потім роздягла Алісу, і та втекла до дитячої.
Свекруха не вибачилася. Але фартух з написом «не господиня» того ж вечора кудись зник з кухні.
Решту днів свекруха вела себе тихо. А після закінчення ремонтних робіт Тетяна Іванівна поїхала до себе, сказавши лише “дякую, діти” перед самим виходом.
