— Світлано, ти ж розумієш — у мене там усе компактно, місць особливо немає. Приходь одна, без Дмитра. Ну що він там нудьгуватиме?
Світлана тримала телефон біля вуха й дивилася у вікно. За склом падав дрібний лютневий сніг — той, що не радує й не дратує, а просто є.
— Компактно? — перепитала вона.
— Ну так. Ресторанчик маленький, я хотіла камерно. Тільки свої.
Світлана знала Оксану двадцять три роки. З першого курсу, коли вони обидві запізнилися на лекцію зі статистики й беззвучно засміялися в коридорі.
За ці роки вона навчилася чути, що саме подруга має на увазі, коли каже не те.
— Добре, — сказала Світлана. — Прийду сама.
Вона пішла на кухню, де Дмитро читав щось у телефоні.
— Оксана кличе на ювілей. Тебе не кличуть — каже, місць мало.
Дмитро підвів очі й знизав плечима:
— Ну й добре. Я б все одно не рвався.
Він знову заглибився в екран. Світлана подумала, що, може, все й справді простіше, ніж здається.
Але м’який тон Оксани, який не залишав вибору, зачепив її й не відпускав…
Ресторан «Венера» розташовувався на третьому поверсі ділового центру. Світлана добре його знала — вони з Дмитром відзначали тут десятиріччя весілля.
Ніякого «маленького ресторанчика» тут не було. Зал — довгий, із високими стелями, здатний вмістити сотню людей.
Вона переконалася в цьому ще в ліфті, побачивши вказівник: «Банкетний зал — захід Колосової О.В.».
Зал був повний. Круглі столи, білі скатертини, живі квіти. Людей вісімдесят, не менше — ошатні, галасливі, з келихами. Пари, компанії, діти.
За дальнім столом сидів чоловік у сірому піджаку. Світлана впізнала його не одразу, але, впізнавши, спокійно пішла шукати своє місце.
Картка з її ім’ям стояла за третім столом. Поруч — порожній стілець. З іншого боку сиділа Ірина, їхня спільна подруга.
— О, ти одна? — здивувалася Ірина.
— Мене попросили прийти без чоловіка. Сказали, місць мало, — відповіла Світлана, оглянувши зал.
Ірина теж поглянула на натовп гостей і замовкла.
— Зрозуміло, — сказала вона нарешті.
Оксана в бордовій сукні пурхала між столами з широкою, спрямованою одразу на всіх посмішкою.
Її чоловік Віктор стояв біля вікна з чоловіками в костюмах і говорив, злегка відкинувши голову — так він завжди робив, коли хотів здаватися значущим.
Приблизно через пів години Оксана підійшла до них і обійняла Світлану ззаду.
— Світланко, як добре, що ти прийшла! Ти одна? Дмитро не зміг?
— Ти ж сама його не покликала, — просто сказала Світлана.
Секундна пауза. Посмішка Оксани не здригнулася.
— Ну, я ж казала — хотіла спочатку камерно. До речі, хочу тебе де з ким познайомити. Андрію! — гукнула вона чоловіка в сірому піджаку. — Підійди на секунду.
Він підійшов неквапливо. Років сорока п’яти, із ранньою сивиною на скронях, приємне обличчя.
— Андрію, це Світлана. Вона дружина Дмитра Сергєєва — ти ж працював із ним?
— Працював, — Андрій простягнув руку. — Андрій. Радий знайомству.
— Ви обоє з будівельної сфери, вам є про що поговорити, — просяяла Оксана й вказала на вільне місце. — Андрію, присядь поки що до цього столу, там у вас стіл нудний.
Він виявився в міру балакучим: запитував про фірму, де працювала Світлана, розмовляв про будівельний ринок і кошториси. Говорив легко й знаючи справу.
У якийсь момент Андрій зауважив:
— Дмитро — хороший керівник. Суворий, але чесний. Шкода, що так вийшло з моїм відходом. Іноді обставини складаються так, що не залишається варіантів.
— Буває, — нейтрально відповіла Світлана. — А ви зараз де? В іншій схожій компанії?
— Не зовсім. Займаюся власним бізнесом, консалтингом.
Коли вони з Іриною вийшли до дамської кімнати, та одразу запитала:
— Ти бачила, як Оксана його до тебе підсадила? Віктор з ним пов’язаний у справах і хоче кудись його добре влаштувати.
Ну й Оксана допомагає — через дружин же простіше знайти потрібні знайомства.
— Він пішов від Дмитра три місяці тому, — тихо сказала Світлана. — Ти не знаєш, чому?
Ірина помовчала.
— Ходили чутки… Але я точно не знаю.
Вони повернулися. Віктор якраз виголошував тост, підвівши келих:
— Хочу випити за Оксану! Вона вміє так все влаштовувати, щоб навколо неї завжди були потрібні люди. За тебе, кохана!
Зал зааплодував. Галина Петрівна, мати Оксани, яка сиділа неподалік, тихо промовила в тарілку:
— Потрібні — це точно влучно підмічено…
Її почули лише Світлана та Ірина.
На початку десятої Світлана вийшла на відкриту галерею ковтнути повітря й набрала Дмитра.
— Усе нормально? — запитав він.
— Так. Весело. Людей сто, напевно. Зал величезний.
Дмитро замовк, обдумуючи це.
— Слухай… а там Андрія випадково немає? Смаглявий такий, із сивиною.
— Є. Нас навіть спеціально познайомили.
— Свєта, — голос Дмитра став напруженим. — Він тебе ні про що не розпитував? Про фірму, про клієнтів?
— Розпитував. Я відповідала узагальнено. Діма, що саме сталося, коли він йшов?
— Повернешся — поговоримо. Їдь на таксі.
Вона повернулася до столу. Андрій привітно посміхнувся:
— Замерзли? Ви давно знаєте Оксану?
— З університету.
— Значить, добре її знаєте.
— Непогано.
Обоє розуміли, що розмова точиться на двох рівнях одночасно, але вдавали, що все звичайно.
— Шкода, що з Дмитром не вийшло нормально розійтися, — знову закинув вудку Андрій. — Буває, йдеш із компанії по-людськи, а буває — залишається осад.
Світлана поставила чашку.
— Андрію, ви хочете мені щось передати для Дмитра?
Він повільно посміхнувся, і в його погляді з’явилася повага.
— Ні. Ми ж просто розмовляємо.
— Добре. Я теж просто розмовляю.
Ближче до одинадцятої підійшла розчервоніла Оксана.
— Ну як ви тут? Не нудьгуєте?
— Усе чудово, — відповіла Світлана. — Зал дуже гарний. Я й не знала, що тут такий великий банкет. Думала, будуть лише близькі…
Оксана дивилася на неї кілька секунд. Посмішка застигла, але в очах щось змінилося.
— Ну, вийшло трохи більше, ніж планувала… Ювілей все ж таки, ніяково когось не запросити.
— Звісно. Місць, до речі, багато вільних залишилося. Дмитро б спокійно помістився.
— Наступного разу обов’язково запрошу, — відрізала Оксана й пішла.
Галина Петрівна зустріла погляд Світлани й ледь помітно, з гіркою іронією, кивнула їй…
Вдома Дмитро чекав на кухні з чашкою чаю. Світлана сіла навпроти й розповіла все: і про зал, і про Андрія, і про його розпитування.
— Віктор, чоловік Оксани, бере в цьому участь? — запитала вона.
— Так, він посередник, — кивнув Дмитро. — Андрій, коли йшов, забрав частину нашої бази даних.
Клієнти, контакти, п’ять великих контрактів на фінальній стадії. Вони пішли разом із ним у перший же місяць. Юрист уже працює.
— Чому ти мені не казав?
— Не хотів обтяжувати, поки не було ясності. Тепер вона є. Оксана знала?
— Не знаю. Можливо, Віктор просто попросив її допомогти з «потрібним знайомством», не заглиблюючи в деталі.
До речі, її мама на тості Віктора про потрібних людей дуже однозначно зітхнула. Вона точно щось знає.
Дмитро сумно посміхнувся:
— Сто місць, кажеш…
— Сто місць. Я порахувала.
Наступного дня Оксана написала: «Світлано, дякую, що прийшла! Було так чудово тебе бачити».
Світлана відповіла коротко: «І я тобі дякую. Свято вдалося».
За два дні зателефонувала Ірина.
— Свєтка, я від Кості дізналася: Віктор таки допомагав Андрію перевести тих клієнтів на нову структуру через третіх осіб.
Але Оксана про крадіжку даних точно не знала. Віктор використав її наосліп. Мені навіть трохи шкода її.
Світлана подивилася у вікно, де під кінець лютого сніг уже зійшов, оголивши брудну землю.
— Шкода. Але вона доросла людина. І вона сама обрала варіант «місць мало».
Справа з клієнтською базою рушила в суд. Віктор за тиждень намагався зателефонувати Дмитру, щоб «вирішити все по-дружньому», але той відрізав: «Усі питання через юриста» і поклав слухавку. Андрій на зв’язок більше не виходив.
А наприкінці березня несподівано зателефонувала Галина Петрівна.
— Світланко, я дзвоню не від імені Оксани, вона не знає, — тихо сказала жінка. — Віктор попросив її запросити вас без чоловіка, бо хотів «допомогти Андрію налагодити старі контакти».
Оксана думала, що це звичайна ділова розмова, про інше вона не знала. Я кажу це не для того, щоб її виправдати. Але ви дружили двадцять три роки. Ви маєте право знати.
— Дякую вам, Галино Петрівно, — відповіла Світлана.
Вона поклала слухавку й довго дивилася на стіну.
Отже, Оксана не знала. Або просто воліла не ставити зайвих запитань, що теж є вибором. Це не виправляло ситуацію, але змінювало її сприйняття.
Світлана відкрила месенджер. Останнім там висіло її сухе «Свято вдалося».
Вона набрала: «Оксано, як ти?»
Відповідь прийшла швидко: «Світланко. Складно. Можемо якось зустрітися?»
Світлана дивилася на екран, а потім написала: «Можемо. Давай наступного тижня».
