— Варваро, я тут згадала! Давно хотіла подарувати тобі, та зовсім закрутилася. Ось, тримай, це тобі.
Вона простягнула згорток. Я розгорнула його — фартух. Білий, у квіточку…
— Тобі знадобиться, — підморгнула Лідія Павлівна. — Ти ж у нас господиня.
Я подивилася на подарунок.
— Дякую. Але в мене вже є фартух.
Лідія Павлівна здивовано підняла брови:
— Ну, буде ще один. Корисна ж річ. Я від щирого серця!
— Корисна, — повторила я. — Тільки я, Лідіє Павлівно, не кухарка…
…Шкіряна куртка лежала у фірмовому пакеті із золотими літерами, а мені на Новий рік дісталася звичайна картонна коробка.
Моя свекруха — цікава жінка. Фарбована блондинка (фарба дешева, коріння темне, відросле), але зачіска завжди акуратна. Яскраві кофти — коралові, бірюзові, лимонні — вона носила з гідністю королеви.
— Коленько, це тобі, — усміхнулася вона, простягаючи синові пакет із логотипом. — Приміряй.
Коля дістав куртку, провів пальцями по шкірі й здивовано підняв брови:
— Мамо, ти що? Вона ж дорога!
— Для сина нічого не шкода, — задоволено відповіла Лідія Павлівна. — Я збирала гроші. Та й підстригаю ж вдома, ти знаєш: Маргарита Семенівна, Зоя з третього поверху — всі до мене ходять.
Потім вона повернулася до мене. Двома руками, урочисто, наче вручають грамоту на зборах, вона простягнула мені картонну коробку. На ній білів цінник — дехто навіть не спромігся його здерти.
— Варваро, а це тобі. Хорошій господині завжди знадобиться.
Я зазирнула в коробку й побачила набір каструль. Алюмінієвих, легких, із тонкими ручками — такі зазвичай продають на розпродажах на ринку.
— Дякую, Лідіє Павлівно, — тихо промовила я.
Звісно, я сказала «дякую». Я завжди казала «дякую». За прихватки на минулий Новий рік. За форми для запікання на день народження. За друшляк на Восьме березня.
За все, що Лідія Павлівна мені дарувала, поки синові купувала то куртку, то телефон, то черевики з натуральної шкіри.
Коля одягнув куртку, покрутився перед дзеркалом. Вона сиділа чудово: м’яка, темно-коричнева, з якісною підкладкою.
Лідія Павлівна дивилася на сина з таким виразом, з яким дивляться на витвір мистецтва в музеї. На мене ж вона взагалі не дивилася.
Увечері вдома я мила посуд. Каструлі так і лежали в коробці на табуретці, я навіть не стала їх витягати.
— Колю, — я поглянула на чоловіка. — Я ці каструлі сховаю в комірчину. Користуватися ними не буду.
— Та годі тобі, — чоловік знизав плечима. — Мати хотіла як краще.
Я промовчала. Засунула коробку в комору подалі, щоб не муляла очі.
Заснути тієї ночі вдалося не одразу. Я слухала, як поруч тихо дихає Коля, і думала: чому я щоразу вдаю, ніби все нормально?
Потім заспокоювала себе, що це заради Колі. Заради спокою в родині.
Перевернулася на бік і змусила себе заплющити очі.
Наступного тижня свекруха запросила нас на свої іменини. Їх вона завжди святкувала з розмахом. Нас покликала раніше, щоб я допомогла їй на кухні.
Застілля було призначено на п’яту, але ми приїхали близько дванадцятої.
— О, Коленько, куртка так гарно сидить! — розпливлася в усмішці свекруха, відчинивши двері. — Просто красень!
Я ж казала, що розмір твій. Ну, заходьте. Варю, м’ясо я вже дістала, з рештою сама розберешся.
Я розібралася. М’ясо поставила в духовку, почала чистити картоплю.
Лідія Павлівна зазирнула через пів години:
— Варю, ти картоплю занадто товсто чистиш. Половина йде у відходи!
Ще за годину вона прийшла знову:
— Варваро, ти тісто розкачуєш нерівно.
Ще через годину:
— Варечко, ти оселедець не так ріжеш. Ну хто так ріже?!
Я різала, чистила, розкачувала й мовчала.
На фабриці я шила за лекалами — рівні шви, однакові стібки, сантиметр у сантиметр. Мої руки звикли до точності. Але Лідії Павлівні все було не так.
Трохи пізніше на кухню зайшла тітка Рита, сестра Лідії Павлівни — приземкувата, рум’яна й жвава жінка.
Вона завжди говорила те, що думає, і ніколи не замислювалася, чи хоче хтось це чути.
— Варечко, тобі допомогти? — запитала вона, засукавши рукави.
— Допоможіть, тітонько Рито, — попросила я. — Ось, салат треба нарізати.
Тітка Рита взяла ніж, і ми стали пліч-о-пліч, кришачи огірки та ковбасу. Вона довго мовчала, а потім тихо промовила:
— Лідка тебе ганяє, я бачу.
Я лише знизала плечима.
— Вона завжди така, — тітка Рита навіть не дивилася на мене. — І з першою дружиною Колі так було. З Женечкою.
Лідка її до нервового зриву довела: то не так, це не так, готувати не вмієш, одягаєшся дешево. Женя пішла. І правильно зробила.
Я перестала різати. Ніж завмер на дошці, рука заніміла.
Я дивилася на тітку Риту, а вона — на мене. Спокійно, без жалю, просто як людина, яка констатує факт.
— Я не Женечка, — вимовила я нарешті.
— Звісно, не Женечка, — погодилася тітка Рита. — Женечка пішла через півтора року. А ти терпиш і терпиш.
Вона повернулася до огірків, а я все стояла, і в моїй голові крутилася думка: «А що, як просто не приїхати наступного разу? Не готувати. Не мовчати. Що тоді?»
Потім похитала головою — ні, Коля засмутиться, він любить матір, він ні в чому не винен. Подумавши так, я продовжила нарізати ковбасу.
Незабаром Лідія Павлівна гукнула мене з кімнати:
— Варваро, я тут згадала! Давно хотіла подарувати тобі, та зовсім закрутилася. Ось, тримай, це тобі.
Вона простягнула згорток. Я розгорнула його — фартух. Білий, у квіточку…
— Тобі знадобиться, — підморгнула Лідія Павлівна. — Ти ж у нас господиня.
Я подивилася на подарунок.
— Дякую. Але в мене вже є фартух.
Лідія Павлівна здивовано підняла брови:
— Ну, буде ще один. Корисна ж річ. Я від щирого серця!
— Корисна, — повторила я. — Тільки я, Лідіє Павлівно, не кухарка.
Свекруха поблажливо всміхнулася:
— Варваро, ну що це за характер? Бери й носи, не вигадуй.
Я поклала фартух на комод і повернулася на кухню. Тітка Рита поглянула на мене й лише хитнула головою.
Уночі вдома я довго не могла заснути. Думала про Женю. Про те, що вона пішла. Про те, що тітка Рита схвалила її вчинок. Про те, що я терплю й терплю.
І вперше за всі ці роки думка «а що, як перестати терпіти» не налякала мене, а принесла дивне полегшення.
А незабаром ми святкували день народження Лідії Павлівни. Вона відзначала його двічі: спочатку «у вузькому колі» (ми з Колею), а потім «великим столом» для гостей.
Великий стіл — це вже інший масштаб: десять осіб, тітка Рита з чоловіком, сусідки, подруга з перукарні, племінники.
З собою я взяла ту саму картонну коробку з комори, в якій лежали подаровані каструлі. І ще одну коробку — нову.
Там теж були каструлі, які я спеціально купила на ринку. Такі самі: алюмінієві, з тонкими ручками.
Коля не поцікавився, що це за пакунки. Він взагалі рідко про щось запитував. Просто сів за кермо й увімкнув радіо.
Лідія Павлівна в ошатній бірюзовій кофті приймала гостей, цілувала всіх в обидві щоки, садила до столу.
Я подавала салати, нарізала пиріг, прибирала брудні тарілки. Гості мене хвалили:
— Варваро, який «Наполеон» у тебе вдався! Поділишся рецептом?
Лідія Павлівна доброзичливо кивнула:
— Варя у нас хороша. Працьовита. Золоті руки — це правда. Хто ж іще стільки приготує.
Вона говорила це так, як хвалять прислугу перед гостями — ласкаво, покровительськи, з легким нахилом голови.
А потім додала, повернувшись до подруги:
— Правда, сама вона простенька. З простої родини, без освіти. Швачка на фабриці. Ну, ти розумієш…
Мій Коленька міг би й кращу знайти. Але вона старанна, цього не забереш.
Гості замовкли. Хтось кахикнув, хтось демонстративно потягнувся за хлібом. Тітка Рита, яка сиділа в кутку, міцно стиснула губи.
А Лідія Павлівна, наче не помічаючи загального збентеження, вела далі:
— Я Колі щоразу кажу: розведися. Знайдеш нормальну. З освітою, з вихованням. А ця… Ну що, каструлі й каструлі. Більше ні на що не здатна.
Ось як… Вона не просто мене не любила. Вона щоразу, під час кожної зустрічі, вмовляла мого чоловіка покинути мене. А він… Він просто мовчав.
Я глибоко видихнула. Провела долонею по обличчю — швидко, різко — і спустилася у двір до машини.
Одну коробку я взяла в праву руку, іншу — в ліву. Вони були зовсім легкі: алюмінієві каструлі майже нічого не важать. Дешеві, тонкі, ні на що не придатні. Як і я, на думку моєї свекрухи.
Повернулася до квартири, пройшла через коридор і зупинилася у дверях кімнати.
Гості їли, Лідія Павлівна знову щось жваво розповідала. Я поставила обидві коробки біля столу й голосно звернулася до свекрухи:
— Лідіє Павлівно. Ось ця коробка — ваші каструлі. Ті, що ви мені подарували на Новий рік. Я їх навіть не розпаковувала. Повертаю.
Лідія Павлівна ошелешено поглянула на мене.
— А ось ця, — я кивнула на другу коробку, — це мій подарунок вам на день народження. Теж каструлі. З ринку. Хорошій господині завжди знадобляться — це ж ваші слова?
Запала тиша. Лідія Павлівна розгублено дивилася на мене. Її рот трохи відкрився, нижня губа здригнулася, а яскрава бірюзова кофта раптом здалася безглуздою, наче новорічна мішура в березні.
— Ти… — вихрипнула вона. — Ти що собі дозволяєш?! При гостях? У мій день народження?!
— А ви, Лідіє Павлівно, — відрізала я, — що собі дозволяєте? Ви намагаєтеся зруйнувати нашу з Колею сім’ю і навіть не соромитеся цього перед чужими людьми!
Тітка Рита повільно відкинулася на спинку стільця, схрестила руки на грудях і застигла, лише її очі переможно блиснули.
Лідія Павлівна в паніці повернулася до сина:
— Колю! Скажи їй! Ну скажи щось!
Коля мовчав, упершись поглядом у тарілку.
— Я довго терпіла, Лідіє Павлівно, — вела я далі. — І прихватки, і друшляк, і форми для запікання. І «простенька», і «без освіти», і «швачка».
Я мовчала, бо кохаю вашого сина. Але каструлі я вам повертаю. І мій подарунок — теж каструлі. Бо ви, Лідіє Павлівно, більшого й не заслужили.
Я взяла зі стільця свою сумочку й пішла до виходу.
— Колю, — я зупинилася біля дверей і поглянула на чоловіка. — Я їду додому. Якщо хочеш — залишайся.
Він неохоче встав, кинув на стіл серветку й пішов слідом за мною.
Відтоді до свекрухи я більше ніколи не їздила. Лідія Павлівна, за словами тітки Рити, розповідає всім знайомим, яка я хамка і як зіпсувала їй свято.
Про каструлі вона, втім, чомусь не згадує. І про те, що підштовхувала сина до розлучення, — теж.
Якось увечері Коля сів поруч зі мною, довго помовчав, а потім тихо промовив:
— Мати ображена.
— Я знаю.
— Може… поговориш з нею? — несміливо попросив він.
— Ні, Колю, — спокійно відповіла я. — Не поговорю.
Він кивнув, потирав потилицю, встав і пішов до телевізора. А я залишилася на кухні за столом, нарешті відчуваючи повну свободу.
