Світлана стояла біля вікна, заколисуючи доньку Мілашу. По щоках текли сльози.
Кілька годин тому з роботи повернувся чоловік Валерій.
Він мовчки зібрав речі, забрав усі заощадження, які відкладали на перший внесок на квартиру, і пішов.
Кохання минуло, він зустрів жінку своєї мрії і йде до неї.
Світлана навіть не встигла нічого сказати, як чоловік грюкнув дверима і зник. Навіть з донькою не попрощався…
Весь вечір Світлана проплакала. Жити самій на орендованій квартирі вона не потягне. Переїхати до матері не вийде, там братик з сім’єю влаштувався.
Що робити, вона не знала. Безвихідне становище. Прожити на дитячу допомогу буде теж дуже важко. Мілаші всього вісім місяців, щоб виходити на роботу – це дуже рано.
Два дні Світлана шукала варіанти дешевшого житла, але нічого не вийшло підібрати. Все одно потрібні були гроші. І не малі.
Увечері третього дня в двері подзвонили. На порозі стояла свекруха.
Світлана думала, що вона приїхала її вичитувати, що зазвичай вона і робила під час своїх візитів.
Завжди знаходила привід, до чого причепитися. Але цього разу все було по-іншому:
– Дозволиш пройти?
– Проходьте на кухню, Мілаша зараз спить.
На кухні дівчина заварила чай.
– Вибачте, крім варення, більше до чаю нічого немає…
– А я не чай пити прийшла. Вчора Валерка повідомив, що пішов від тебе. Намагалася напоумити його, та, на жаль, нічого не вийшло.
Весь у батька, кобелина. Той жодної спідниці не пропускав повз. Мене з Валерою залишив, коли тому був лише місяць.
Я ж сама сина ростила. Але, мабуть, погано виховала, раз він кинув таку чудову жінку з маленькою донькою.
Але це лише відступ… Я за вами приїхала. Квартиру ти одна, моя люба, не потягнеш. А удвох нам легше буде.
Я тобі з Міланочкою допоможу. Захочеш, зможеш хоч зараз на роботу вийти, а я няньчитимуся.
– Незручно якось, Ірино Василівно. Ми якось самі спробуємо…
– Самі ви, дівчата, довго не витримаєте. Якщо не сподобається, поїдете. Я від щирого серця допомогу тобі пропоную.
– Просто я хотіла до мами попроситися, я ж там прописана.
– У вашій двокімнатній квартирі вже п’ятеро людей живуть, а якщо ви переїдете, то вас буде аж семеро. Не варіант.
А у мене трикімнатна квартира. Я вам найбільшу кімнату вже звільнила. Тож збирай речі, а я тобі допоможу.
– Дякую, Ірина Василівна, – тихим голосом промовила Свєта.
Чесно кажучи, від неї вона не чекала допомоги.
Тут прокинулася Міланка. Бабуся поспішила взяти її на руки.
– Як вона виросла, наша красуня. Поїдеш до бабусі, мила? Будемо казки читати та іграшками грати. Не дарма бабуся стільки років у дитячому садку пропрацювала. А?
Світлана збирала речі. Вона й уявити не могла, що саме свекруха простягне руку допомоги в такий важкий момент.
Адже відразу після пологового будинку вона заявила, що дівчинка на них не схожа.
І зробила висновок: раз не схожа, значить, нагуляла її невістка. І переконати її в зворотньому було складно.
Місяць не з’являлася, потім почала набридати з порадами та повчаннями, що ім’я треба було вибрати інше.
Що Мілан у їхньому дворі п’ять або шість. І є більш красиві імена, і треба було з нею порадитися. І так всі вісім місяців.
А тепер ось такий неочікуваний поворот. Але діватися нікуди. Господиня квартири дала тиждень, щоб виїхали.
***
У квартирі свекрухи було чисто і затишно. Ірина Василівна любила чистоту і порядок.
– Проходьте, я навіть ліжечко Мілаші знайшла. Якщо не сподобається, потім інше куплю.
Розташовуйтеся. Ти речі розбирай, я ось цю шафу вам звільнила. А я з онукою поки пограю.
Незабаром дівчинку викупали і Свєта поклала її спати.
– Ходімо вечеряти. А то сьогодні видався важкий день. Ти, Свєта, пробач мені колишні образи.
Знаю, що ображала тебе. Спробую більше не втручатися. А Валерку свого засуджую. Десь я його прогледіла, раз він так з вами вчинив.
Я вечерю приготувала, ти не соромся, кажи, що любиш, я готуватиму. І з Міланочкою тобі допоможу. Я й гуляти зможу, і пограти, і в магазин сходжу, якщо треба.
– Мені і так незручно вас обтяжувати.
– Але здається, ми не чужі люди. А біда, думаю, нас ще більше зблизить.
Світлана розплакалася. Про неї ще ніхто так не дбав. Навіть рідна мама, видавши заміж, ніби забула про її існування.
– Все, поплакала і досить. Зберися, дівчино! Це я винна, що ти зараз сльози ллєш, виховала негідника. Тепер буду виправляти свої помилки.
***
Минуло чотири місяці. Ірина Василівна готувалася до першого дня народження онуки. Випекла тортик, надула кульки, вбрала онучку в гарну сукню.
Мілашка, побачивши прикрашену кімнату і нові іграшки, відірвалася від маминої руки і зробила перші кроки.
Це було так мило і зворушливо, що обидві жінки розплакалися.
– Ну, ось ми і пішли. Ура!
Мілашка впала через декілька кроків, встала на коліна і швидко поповзла до іграшок.
У цей момент пролунав дзвінок у двері, наче попереджальний. Потім ключ повернувся і на порозі з’явився Валерій, але не один, а з молодою жінкою, яка тримала за руку хлопчика років шести.
– Ми, мамо, у тебе вирішили пожити. А то ж тобі одній нудно. Та ще й квартири зараз подорожчали, а у мене кредитів купа. Не вкладаюся в бюджет.
Побачивши Світлану, Валерій здивувався і незадоволено сказав:
– А вона що тут робить?!
– Ну, по-перше, не вона, а Свєта, твоя законна дружина. Розлучення ще не було.
По-друге, вона тут живе вже чотири місяці, після того, як ти, забравши всі гроші, втік, кинувши її з маленькою дочкою на руках.
А по-третє, ми святкуємо день народження твоєї дочки Міланочки, про який ти навіть і не згадав, горе-батько.
А по-четверте, поклади ключі на тумбочку і вирушай разом зі своїм новим сімейством шукати собі квартиру. Тут всі кімнати зайняті.
І я не сумую, не хвилюйся. Міг би і подзвонити хоч раз сам. Всі мої дзвінки скидав, а тепер згадав, що мати є . Є, та не про твою честь. До побачення.
***
Так Світлана прожила зі свекрухою ще п’ять років. Та займалася з онукою, відправила Свєту на роботу. Дбала про них обох.
Просто через п’ять років Свєта зустріла чоловіка. Довго вона не могла зізнатися свекрусі. Було їй чомусь дуже незручно. Але та сама почала розмову.
– Може, досить по під’їздах, як підлітки, ховатися. Якщо полюбила, живіть разом. Не бійся, я не ображуся.
А порадію тільки за тебе. Ти молода, у тебе все життя попереду. А з Мілашкою я тобі і далі допомагатиму. Я ж її бабуся.
Світлана вийшла заміж. Ірина Василівна була на весіллі. Вона була рада за колишню невістку.
А ще більше її радувало те, що у Мілани скоро з’явиться сестричка, і вона ще повна сил, щоб допомогти виростити ще одну онуку.
