Вона стояла у дверях квартири — втомлена, з валізою в руці. На вулиці лив дощ, і з її волосся стікали краплі, залишаючи темні сліди на світлому плащі.
Дмитро завмер у коридорі, наче побачив привид.
— А ти звідки тут? Ти ж ще три дні мала бути у відрядженні, — злякано дивився чоловік на Таню.
— Конференцію перенесли, — сказала Таня, проходячи до передпокою. — Щось із опаленням у готелі. Усіх відпустили до понеділка. А ти виглядаєш так, ніби не радий мене бачити.
— Я? Ні, що ти! — Дмитро нарешті оговтався й підійшов до дружини, щоб забрати валізу. — Звісно, радий. Просто ти не попередила, я не чекав…
Його погляд бігав, оминаючи обличчя Тані. Він був у домашніх штанях і старій футболці, але чомусь у черевиках.
— Збирався кудись? — Таня кивнула на його ноги.
— А, це… — Дмитро поставив валізу й подивився на свої черевики, ніби сам здивувався, що взутий. — Та ні, я щойно повернувся. Виходив до магазину. За хлібом.
Таня озирнулася. У маленькому передпокої панував порядок — зовсім нетиповий для Дмитра, коли той залишався сам.
Пахло освіжувачем повітря і ледь вловимими жіночими парфумами.
На вішалці серед їхніх звичних курток висіла незнайома жіноча куртка. Червона, з металевими заклепками.
— У нас гості? — запитала Таня, вказуючи на неї.
Дмитро простежив за її поглядом і на мить заціпенів, потім нервово розтріпав волосся — жест, який завжди видавав його хвилювання.
— Так, заглядала… Ніна. Вона недавно переїхала до нашого будинку. Пам’ятаєш, я казав?
— Не пам’ятаю, — Таня зняла плащ і протягнула чоловікові. Той поспішно повісив його поруч із червоною курткою. — Що за Ніна?
— Сусідка. З четвертого поверху, — Дмитро спробував усміхнутися, але вийшло криво. — Я допоміг їй із комп’ютером — вона просила налаштувати роутер.
— О, он як, — Таня роззулася й пройшла до вітальні. — І довго налаштовував?
У вітальні, як і в передпокої, було незвично чисто. Зазвичай, коли Таня виїжджала на кілька днів, квартира перетворювалася на холостяцьке лігво.
З горнятками на журнальному столику, розкиданими шкарпетками та крихтами на дивані.
Але зараз усе сяяло. На столику стояли дві чашки з недопитою кавою.
— О, ви пили каву? — Таня підняла одну з чашок і піднесла до носа. — З чимось міцним?
— Вона змерзла, — пробурмотів Дмитро, забираючи в неї чашку. — На вулиці злива, вона вся промокла, поки добігла до під’їзду.
— І ти вирішив її зігріти? — Таня підняла брову. — Шляхетно.
— Тань, слухай, усе не так, як здається, — Дмитро зібрав посуд і поспішив на кухню. — Я просто допоміг сусідці. Вона буквально на пів години заскочила.
Таня пішла за ним. На кухні теж усе блищало, хіба що в раковині стояли дві тарілки із залишками пасти.
— І нагодував її? — Таня кивнула на тарілки. — Все-таки не просто кава із зігріваючим напоєм.
Дмитро з брязкотом поставив чашки в раковину.
— Таня, ну що ти починаєш? Так, завітала сусідка, я допоміг їй із роутером, запропонував каву й пасту.
Вона щойно переїхала, у неї навіть речі ще не всі розпаковані. Що в цьому такого страшного?
— Нічого, якщо не зважати на те, що ти ніколи раніше не згадував жодної Ніни, — Таня притулилася до одвірка, схрестивши руки на грудях. — І є ще дещо.
Те, що за шість років нашого життя в цьому будинку ти жодного разу не допоміг жодному сусідові.
Навіть старенькій Марії Степанівні, коли в неї зламався телевізор. «Не хочу зайвих контактів», — казав ти. І раптом така привітність.
Дмитро зітхнув і повернувся до дружини.
— Послухай, ти втомилася з дороги, промокла. Може, приймеш душ? Я тим часом зроблю чай.
— Чудова ідея, — погодилася Таня. — Тільки спочатку загляну в спальню, переодягнуся.
Дмитро раптом здригнувся, наче від удару струмом.
— Зачекай! — майже вигукнув він, але одразу пом’якшив тон. — У спальні… там безлад. Я якраз прибирав, коли ти прийшла. Дозволь, я спочатку закінчу.
— Безлад? — Таня здивовано подивилася на чоловіка. — Після того, як ти вилизав усю квартиру? Це дивно. Що там у спальні, Дмитро?
— Нічого, просто… — він запнувся, а тоді ніби здався. — Гаразд. Там жінка.
Таня моргнула.
— Що?
— У спальні жінка, — повторив Дмитро й швидко додав: — Але все зовсім не так, як ти думаєш!
Таня відштовхнулася від одвірка й рішуче попрямувала до спальні.
Дмитро поспішав за нею, продовжуючи виправдовуватися, але вона вже не слухала.
Відчинила двері й завмерла на порозі. На їхньому ліжку, згорнувшись калачиком, спала дівчина.
Молода, років до тридцяти, з коротким каштановим волоссям, у джинсах і розтягнутому светрі.
Почувши шелест дверей, вона підняла голову й сонно зажмурилася.
— Дім? — хрипким від сну голосом покликала вона, а потім помітила Таню й різко сіла. — Ой…
— Привіт, «Ой», — сказала Таня, обертаючись до чоловіка. — Я так розумію, це і є Ніна зі своїми нерозпакованими речами?
Дмитро зблід.
— Таня, дай мені все пояснити.
— Я Алла, — сказала тим часом дівчина, підводячись із ліжка. — Ви, мабуть, Таня. Дмитро багато про вас розповідав.
— Невже? — Таня схрестила руки на грудях. — А ось про вас — ані слова. Що тут взагалі відбувається?
— Послухай, — почав Дмитро, — я збирався тобі все розповісти, але не знав, як ти відреагуєш. Алла — донька дядька Толі, мого начальника.
— Колишнього начальника, — поправила Алла, відводячи погляд.
— Що означає «колишнього»? — Таня перевела запитальний погляд на чоловіка. — У тебе новий керівник?
Дмитро глибоко зітхнув.
— Ні. У мене взагалі немає начальника. Я втратив роботу, Таню.
У кімнаті запала тиша. Таня дивилася на чоловіка, намагаючись осягнути почуте.
— Коли? — нарешті запитала вона.
— Два місяці тому, — Дмитро сховав руки в кишені й опустив голову. — «ТехноПром» збанкрутував. Масові скорочення. Я потрапив під роздачу в перших рядах.
У них злетіла вся бухгалтерія через якийсь вірус, і керівництво вирішило, що дешевше найняти нову IT-команду, ніж платити нам.
Таня повільно опустилася на край ліжка.
— Два місяці… І ти весь цей час…
— Удавав, що ходжу на роботу, — закінчив за неї Дмитро. — Вранці виходив з дому, цілий день десь вештався, ввечері повертався, ніби нічого й не сталося. Розповідав тобі про вигадані наради, проєкти, корпоративи…
— А гроші? — Таня розгублено дивилася на чоловіка. — Твоя зарплата? Звідки вона бралася?
— Я працюю таксистом, — Дмитро нарешті підвів очі. — На машині дядька Толі. Він теж залишився ні з чим, але в нього є пенсія.
Він запропонував мені підробіток: я віддаю йому третину заробітку, решта — моя.
— Ти таксист… — Таня ніби куштувала слова на смак. — Два місяці.
— Так. А три дні тому влаштувався ще вантажником у супермаркет на нічні зміни. Тому й прибрався перед твоїм приїздом — зазвичай тут безлад, я занадто втомлююся за день, щоб ще й вдома шурхати.
Таня перевела погляд на Аллу, яка весь цей час тихо стояла біля стіни.
— А ви тут до чого?
Алла переглянулася з Дмитром, той кивнув.
— Я знімала кімнату ближче до центру, — почала вона. — Працювала в тому ж «ТехноПромі», тільки в HR-відділі. Теж потрапила під скорочення.
Грошей на оренду не вистачало, і господиня мене виселила. Батько зараз у Полтаві, у тітки Галі, допомагає їй із ремонтом. Два дні тому я з речами опинилася просто на вулиці.
— І Дмитро запропонував пожити тут? — Таня запитально підняла брову.
— Взагалі-то, так, це я запропонував, — уточнив Дмитро. — Лише на кілька днів, поки вона не знайде якесь житло.
Ми з дядьком Толею стільки років знайомі, він для мене як батько. Я ж не міг відмовити його доньці.
— І чому мені не сказав?
Дмитро гірко посміхнувся.
— А як би це виглядало? «Привіт, кохана, я безробітний таксист, і, до речі, у нас тепер живе молода дівчина»?
— Саме так і виглядало б, — кивнула Таня. — Чесно.
— Я боявся, — зізнався Дмитро. — Боявся, що ти засмутишся через роботу. Що почнеш панікувати через гроші, майбутнє.
Що розчаруєшся в мені. Я ж IT-фахівець, а не таксист… Мені самому було соромно в цьому зізнатись.
— Соромно? — Таня похитала головою. — Соромно має бути за брехню. А не за чесну працю.
Алла тихо кашлянула.
— Я, мабуть, піду, — сказала вона, роблячи крок до дверей. — Не буду вам заважати.
— Куди ви підете? — Таня втомлено потерла чоло. — На вулиці злива, уже сутеніє. Залишайтеся, раз уже так склалося.
— Справді? — Алла невпевнено поглянула на Таню. — Я не хочу створювати проблем.
— Проблеми вже є, і не через вас, — Таня встала. — Дмитре, постав чайник. І дістань пляшку з кухонної шафи. З тієї, де твої запаси на чорний день.
Дмитро здивовано моргнув.
— Ти знаєш про схованку?
— Звісно, знаю, — Таня слабо усміхнулася. — Я твоя дружина. Я багато чого про тебе знаю.
Через пів години вони сиділи на кухні, гріючи руки об гарячі горнятка з чаєм, у якому плескався міцний напій.
Алла щойно закінчила розповідати про свої митарства з пошуком роботи, а Таня — про відрядження.
— А я ж навмисно поспішала додому, — зізналася вона, відпиваючи з чашки. — Хотіла зробити тобі сюрприз, Дмитро. У мене новини.
— Які? — Дмитро насторожено подивився на дружину.
— Мене підвищили. Тепер я керівник відділу маркетингу. З подвійною зарплатою.
Дмитро здригнувся.
— І ти мовчала?
— Хотіла розповісти особисто, — Таня знизала плечима. — Думала, ми відсвяткуємо разом. І знаєш, — вона відставила чашку, — це навіть на краще, що ти зараз у таксі.
— У якому сенсі? — не зрозумів Дмитро.
— Останнім часом ти тільки й говорив, що хочеш змінити сферу. Що тобі набридло сидіти над кодом.
Що ти втомився від офісної рутини, що життя минає повз, — нагадала Таня. — Пам’ятаєш, як мріяв про власну справу? Тепер у нас є шанс.
Дмитро нахмурився.
— Що ти маєш на увазі?
— У мене тепер буде хороша зарплата. Ми можемо дозволити собі ризикнути, — Таня пожвавішала. — Ти завжди марив автомайстернею.
З дитинства розбираєшся в машинах не гірше за будь-якого механіка. Чому б не спробувати? У нас навіть початковий капітал є — ті гроші, що ми відкладали на ремонт.
Дмитро мовчав, дивлячись на дружину з недовірою.
— Ти… ти серйозно? Я два місяці брехав тобі, приховував, що втратив роботу, привів до хати сторонню людину… А ти пропонуєш мені здійснити мрію?
— А що я маю робити? — Таня знизала плечима. — Влаштовувати скандал? Виганяти тебе з дому?
Чи, може, ридати через втрачену довіру? — Вона зробила ковток. — Так, ти схибив. Так, мені прикро, що ти мені не довірився. Але я тебе знаю, милий.
Ти не хотів мене вантажити, хотів усе вирішити сам. І вирішував же — не сидів на шиї, заробляв як міг.
Не найпрестижнішим способом, але чесно. Тож так, я злюся на тебе за брехню, але пишаюся тим, що ти не здався.
Дмитро дивився на дружину, ніби бачив її вперше.
— Звідки ти така взялася?
— З Житомира, — усміхнулася Таня. — Ти забув?
Алла, яка весь цей час мовчки спостерігала за подружжям, тихо прокашлялася.
— Ви неймовірна пара, — сказала вона. — Хотіла б я собі такі стосунків.
— Будуть, — запевнила її Таня. — Тільки ніколи не починайте їх із брехні. Вона, знаєте, має звичку вилазити боком у найневідповідніший момент.
— Як сьогодні, — зітхнув Дмитро. — Вибач мені, Таня. Я мав розповів відразу.
— Мав, — погодилася вона. — Але краще пізно, ніж ніколи. І знаєш, — вона раптом лукаво посміхнулася, — я ж теж не свята.
— У якому сенсі? — насторожився Дмитро.
— Я давно знала, що тебе скоротили.
— Що?! — Дмитро ледь не вдавився чаєм. — Звідки?
— Мені Свєта дзвонила. Дружина Ігоря, твого колеги. Її чоловіка теж попросили.
Вона думала, що я в курсі, — Таня винувато посміхнулася. — Я чекала, коли ти сам розповіси. Щодня сподівалася, що ось сьогодні ти зізнаєшся.
— І мовчала?
— А що я мала робити? Влаштовувати скандал? Виганяти тебе? — Таня повторила свої ж слова. — Я вирішила дати тобі час.
— Але чому ти не сказала, що знаєш? — Дмитро все ще не міг повірити. — Навіщо цей спектакль із моїми вигаданими робочими історіями, з твоїми розпитуваннями про вигадані проєкти?
— Тому що боялася, що ти замкнешся в собі, — просто відповіла Таня. — Що тобі буде соромно. Що ти вирішиш, ніби я вважаю тебе невдахою. Я не хотіла робити тобі боляче.
Дмитро розсміявся — спочатку тихо, а потім дедалі гучніше. До нього приєдналася Таня, а згодом і Алла, хоча остання, здається, не до кінця розуміла, у чому сіль.
— Ми з тобою — обидва молодці, — видихнув Дмитро, витираючи сльози від сміху. — Обидва брехали, щоб захистити одне одного.
— І обидва даремно, — кивнула Таня. — Обіцяй, що більше ніколи так не робитимеш. Що б не сталося — приходь до мене. Ми впораємося разом.
— Обіцяю, — Дмитро накрив її долоню своєю. — Жодної брехні. Навіть із найкращих спонукань.
Алла дивилася на них із неприхованою заздрістю.
— Знаєте, коли ви ось так розмовляєте, мені здається, що я дивлюся якесь хороше кіно. Таке буває тільки в фільмах.
— Дурниці, — відмахнулася Таня. — У кіно зазвичай драма, надрив і зради. А у нас просто життя.
З його дурницями, помилками й недомовками. Ну і з коханням, звісно. Куди ж без нього.
Дмитро нахилився й поцілував дружину в маківку.
— То що там щодо автомайстерні? — запитав він із надією. — Ти справді не проти?
— Справді, — Таня посміхнулася. — Тільки одна умова на майбутнє.
— Яка? — насторожився чоловік.
— Якщо ти раптом надумаєш ще раз привести до нашого дому молоду жінку, — Таня кивнула на Аллу, — попередь хоча б за добу.
Щоб я встигла нафарбуватися й одягти щось пристойне. Не хочу наступного разу виглядати як мокра миша.
Усі троє розсміялися, і цього разу — цілком щиро.
За вікном барабанив дощ, але на кухні було тепло. І справа була не лише в гарячому чаї з міцним напоєм.
