Я була впевнена, що у нас міцна сім’я — доки не перевірила кишені чоловіка перед тим, як віддати речі в хімчистку…
…Кажуть, якщо у п’ятдесят чотири роки у тебе є чоловік, з яким ти пройшла крізь вогонь і воду, і найкраща подруга, то ти витягнула щасливий квиток.
Я теж так думала. До минулого вівторка.
Я за звичкою почала перевіряти кишені чоловікового пальта перед хімчисткою. Від нього пахло сирою вовною, тютюном і ментоловими льодяниками.
Я вигребла дрібні гроші, запальничку, старі чеки. І намацала складений учетверо цупкий аркуш глянцевого паперу.
Це був не банальний чек із ресторану на двох.
Це була товарна накладна з меблевого магазину. На купівлю дорогого ортопедичного матраца з незалежним пружинним блоком.
З доставкою на адресу, яку я могла б назвати навіть уві сні: вулиця Оптиків, будинок дванадцять, квартира сорок вісім.
Квартира Жанки. Моєї Жанни, з якою ми роками квасили капусту восени й обговорювали свої, жіночі справи.
Я акуратно склала накладну за старими згинами, поклала назад і пішла на кухню.
Там на плиті важко булькав яловичий бульйон. Я взяла ложку, зняла сіру піну з поверхні води й кинула в раковину.
Вадим скоро прийде з роботи, йому треба подати вечерю…
Ми з Вадимом одружилися в дев’яносто шостому. Грошей не було, на мені був костюм-двійка з турецького мохеру, на ньому — піджак з чужого плеча.
Потім рахували копійки до зарплати, раділи старенькій машині з правим кермом, учили в університеті сина Антона.
Жанна з’явилася в моєму житті, коли ми влаштувалися в один проєктний інститут. Сиділи в сусідніх кабінетах за кульманами, просоченими аміаком від світлокопій.
Вона тоді щойно зі скандалом пішла від першого чоловіка. Приходила до мене в обідню перерву й пахла серцевими краплями, розмазувала по щоках туш і пила чай з моєї чашки з ромашками.
Я її підтримала й прихистила. Кликала до нас на вареники у вихідні, давала з собою контейнери з їжею.
Вадим спочатку дратувався:
— Знову твоя прийшла, ні в трусах пройти, ні телевізор подивитися.
Але потім звик.
Я ділилася з Жанною всім. На кухні, поки чоловік дивився футбол, розповідала, що Вадим зовсім перестав помічати мене, що п’є таблетки жменями, що ховає заначку.
Вона кивала, лузала насіння, струшуючи лушпиння в блюдце, і протягувала:
— Томко, ну ти свята, я б його давно вигнала.
А я продовжувала варити йому каші вранці й пришивати ґудзики, впевнена, що в нас надійний тил.
Перший дзвіночок пролунав пів року тому. Це був звичайний листопадовий суботній вечір.
За вікном мрячило, Жанна зайшла «на хвилинку» і залишилася на чай з обліпиховим варенням.
Вадим напівлежав на дивані, витягнувши ноги, і гортав стрічку в телефоні. Я поралася біля духовки.
І тут краєм ока помічаю: Вадим, не відриваючи погляду від екрана, мовчки простягає руку в бік журнального столика.
А Жанна, так само не дивлячись на нього, продовжуючи розповідати мені про знижки в гіпермаркеті, звичним, відпрацьованим рухом кладе в його розкриту долоню пульт від телевізора.
У цьому швидкому русі була така моторошна побутова злагодженість, яка буває лише у людей, що роками живуть разом.
Я з розмаху опустила гаряче деко на кухонну тумбу. Зачепилася зап’ястком за розпечений край дверцят, і шкіра миттєво почервоніла.
— Ти що, Томо, кухню громиш? — Вадим навіть не повернув голови, лише збільшив гучність на телевізорі, там починалися новини. — Обережніше треба, на ремонт грошей немає.
Жанна поправила комір своєї блузки.
— Ой, Томочко, ти вічно кудись поспішаєш. Ой, який опік… Давай подам льоду?
Я мовчки підійшла до раковини, відкрила кран на повну потужність і сунула руку під крижаний струмінь. Вода з шумом билася об метал.
Потім я витерла руки, підійшла до дивана, мовчки витягла пульт із міцно стиснутих пальців Вадима й перемкнула на інший канал.
— Гаряче, — пояснила я, — нехай трохи охолоне, потім подам.
Я сіла між ними, щільно притиснувшись плечем до чоловіка. Вони обоє раптом наче заніміли.
Вадим підібрав ноги, Жанна перестала гойдати ногою. Через двадцять хвилин вона поспішила до виходу, пославшись на якісь справи.
Я не пішла її проводжати. Залишилася сидіти на дивані й дивитися, як на екрані хтось когось кохає, відчуваючи, як пульсує обпечене зап’ястя.
Вдруге мене ткнули носом прямо в багнюку на ювілеї нашого колишнього начальника.
Жанна з’явилася в запаморочливій сапфіровій сукні на шпильках, що облягала фігуру. Вадим, втиснутий у свій парадний сірий костюм, увесь вечір косив очима в її бік.
За столом наливав їй мінералку, підсував тарілку з нарізкою. При цьому на танець запрошував лише мене.
У перерві я пішла до дамської кімнати, щоб поправити зачіску. Там біля раковини стояла Наталя, наша колишня кадровичка.
Вона натиснула на дозатор із рожевим рідким милом, а потім подивилася на мене в дзеркало.
— Тома, вибач, я ж проста баба, — вона струсила воду з рук, — але ти ж Жанку відвадь від сім’ї. Дивитися на це гидко.
Твій Вадик на неї витріщається й витріщається. Ти виглядаєш поруч із ними, як бідна родичка.
Я нічого не відповіла. Просто дивилася, як Наталя витирає руки паперовим рушником, як кидає його в урну й виходить, цокаючи підборами.
Увімкнула холодну воду. Сперлася руками на вологу стільницю.
У дзеркалі відбивалася жінка з легким набряком під очима, у жакеті мишачого кольору, на лацкані якого стирчала крихітна біла нитка.
Я смикнула цю нитку так, що тканина затріщала. Вийшла до зали. І саме в цю мить побачила, як у фоє біля відчиненого вікна Вадим дбайливо накидає Жанні на плечі свій піджак.
Я підійшла, схопила пальцями вовняну тканину на плечі Жанни й різко стягнула піджак униз.
— Протяг, — зауважила я, дивлячись на спітнілу шию чоловіка. — У тебе радикуліт. А Жанна у нас дама гаряча, не замерзне.
Я всунула йому піджак у руки. Вадим заскимлив, закліпав очима, почав слухняно просовувати руки в рукави. Жанна напружилася, але змовчала.
Додому ми їхали в таксі мовчки. У квартирі Вадим дістав із шафи запасну ковдру й пішов спати у вітальню на диван, буркнувши, що я знову буду скреготати зубами уві сні. А я лежала в темряві спальні.
Виганяти його зараз, влаштовувати істерики з биттям посуду — означало б просто виштовхнути його прямо до Жанки, на куплений ним ортопедичний матрац.
Незабаром мені виповнювалося п’ятдесят чотири. Я зібрала людей п’ятнадцять — рідню, сусідів, старих колег з інституту.
Вдень Жанна прийшла допомагати з готуванням.
Ми стояли на кухні. Я чистила варену картоплю для салату, Жанна нарізала крабові палички, неприємно шелестячи червоною целофановою упаковкою.
І раптом, ні з того ні з сього, вона зітхнула:
— Ох, Томочко… Як же страшно жінці в нашому віці залишитися самій, — вона поклала шматочок палички до рота й повільно прожувала. — Нормальних чоловіків уже не залишилося.
Ось твій Вадик… Так, живіт відростив, так, хропе, але зате свій, домашній. Ти вже тримайся за нього руками й ногами. А то зараз молодь страшенно нахабна, заберуть — і пикнути не встигнеш.
Я подивилася на неї. Ця жінка, яка за моєю спиною спить з моїм чоловіком, стоїть на моїй кухні й дає мені поради, як зберегти шлюб…
Тут зарипіли двері. На кухню зайшов Вадим.
— Дівчата, де в нас сіль? — бадьоро запитав він.
Він потягнувся до верхньої шафки, і в цю мить, думаючи, що я не бачу, швидко, по-господарськи провів рукою по стегну Жанни. Вона тихо, як миша, пискнула й знітилася.
Я вдала, що нічого не помітила…
Увечері ми сиділи за розсунутим полірованим столом у вітальні. Кришталь дзвенів, виделки стукали по тарілках.
Гості жували, витирали губи серветками, бажали мені міцного здоров’я й «дочекатися онуків».
Я дочекалася, поки одна з гостей доїсть свій шматок торта, і повільно встала. Взяла за ніжку важкий келих із червоним сухим. У кімнаті запала тиша.
— Дорогі гості, — почала я. — Дякую, що прийшли. Але свій головний тост я хочу підняти за двох людей. За мого чоловіка Вадима і мою найкращу, найближчу подругу Жанну.
Жанна розпливлася в кокетливій посмішці. Вадим випрямився й узяв свій келих.
— Дружба — це ж рідкість, — я подивилася прямо в нафарбовані очі Жанни. — Жанна завжди підтримувала його.
Коли у Вадима почалися проблеми зі здоров’я, коли він скаржився на болі в спині, вона взяла на себе цей важкий тягар.
Вона настільки близька нашій родині, що вони з моїм чоловіком уже ділять один матрац у її квартирі.
Запала тиша. Усі дивилися на мене.
— Жанно, люба, — продовжила я, — як вам спиться на новому ортопедичному матраці? На тому, який привезли на вулицю Оптиків чотирнадцятого числа?
Жанна втиснулася в спинку стільця, Вадим щось хмикнув, але не став мене перебивати. Ніхто з п’ятнадцяти людей за столом не промовив ані слова.
— Вадику, — я поставила келих на стіл, — я тебе не тримаю. Силою не втримаєш. Зараз я зберу тобі речі, а ти, Жанно, допоможеш йому донести їх до своєї квартири, правда?
Вадим з гуркотом відсунув стілець і теж встав. Він намагався щось вичавити, хапав ротом повітря, а потім розвернувся й вискочив у коридор.
Жанна, спотикаючись на своїх підборах і чіпляючись за кути меблів, кинулася за ним.
У сусідній кімнаті почулося бурмотіння, потім пролунав стукіт шухляд, що висувалися й засувалися.
Хвилин через п’ятнадцяти Жанна вилетіла з квартири, а слідом за нею пішов і Вадим…
…Минуло майже півтора року. Сусіди й родичі дзвонили мені весь наступний тиждень, охали, співчували. З Жанною ніхто не спілкувався.
З чоловіком нас розлучили через місяць. Квартиру ми продали.
Я купила собі чудову однокімнатну квартиру на останньому поверсі новобудови. Поклеїла там фісташкові шпалери без жодних візерунків, поклала світлий ламінат.
Купила кавоварку, варю вранці еспресо. Завела кота, назвала Маркізом, він спить на моїх ногах і голосно муркоче.
Від спільних знайомих я знаю, що мої закохані часто сваряться. Виявилося, що Жанна не вміє й не хоче готувати холодець на свята, відмовляється прати брудні шкарпетки й слухати нарікання на радикуліт.
Але, здається, поки що вони ще живуть разом.
Син, до речі, мене підтримав. Хіба що зауважив:
— Ну, те, що батько виявився нечесним, це зрозуміло. Але навіщо ти влаштувала цей цирк при всіх?
Зганьбила його, цю Жанну, сама в багнюці замаралася… Ну, зібрала б йому валізи, тихо виставила за двері, поміняла б замки. Навіщо так?
Я тоді промовчала. Вирішила, що так було правильніше вчинити. Але слова сина час від часу спливають у голові.
