Валентина Петрівна, задихаючись від гніву, вигукнула:
— Тільки спробуй піти — можеш забути дорогу додому! Я тебе попередила!
Надя завмерла у передпокої, судорожно стискаючи сумочку. Обличчя зблідло, але в очах читалася та сама впертість, яка завжди виводила матір із себе.
— Мамо, це мій батько. Розумієш? Батько! І він приїжджає на моє весілля. Як я можу його не зустріти?
— Який він тобі батько? — втрутилася Олена, старша сестра. — Двадцять років і носа не показував! А тепер вирішив з’явитися — герой знайшовся!
— Неправда! — Надя підвищила голос. — Він завжди був на зв’язку. Телефонував щотижня, вітав зі святами…
— Ой, та годі вже! — Олена презирливо пирхнула. — Побалакати по відеозв’язку — це не те саме, що бути справжнім татом.
Де він був, коли в тебе температура під сорок піднялася? Коли ти в лікарні лежала з апендицитом?
У передпокої запала важка тиша. Надя подивилася на своє відображення в дзеркалі. Світле волосся розпатлалося, очі почервоніли від сліз.
«Зберися!» — наказала вона собі.
— Ви не розумієте, — тихо промовила дівчина. — Він любить мене. Просто… просто так склалося.
Валентина Петрівна схопила дочку за плечі:
— Отямся! Це ми тебе любимо! Ми були поруч усі ці роки. А він? Втік у свою Америку, навіть аліменти як слід не платив!
— Платив! — вигукнула Надя. — Це ти їх не брала! Казала, що нам подачки не потрібні.
Олена нервово ходила коридором:
— Надько, ти зовсім дурна? Він кинув нас! Забув про сім’ю! А тепер вирішив з’явитися на твоє весілля, щоб що? Похизуватися? Показати, який він турботливий татусь?
— Це я його запросила, — твердо сказала Надя. — Мій батько має право бути на моєму весіллі.
Валентина Петрівна зблідла:
— То ось як? Ти зраджуєш нас? Після всього, що ми для тебе зробили?
— Мамо, я нікого не зраджую! — у голосі Наді зазвучали сльози. — Чому не можна просто…
— Тому що він зрадник! — закричала мати. — І ти стаєш такою самою!
— Нехай так, — Надя випрямила плечі. — Я все одно поїду. Його потяг прибуває через годину.
Олена схопила сестру за руку:
— Сиди вдома! Не ганьби родину!
— Відпусти! — вирвалася молодша сестра. — Ви не можете мені заборонити! Мені двадцять п’ять років, я сама вирішую!
— Тоді забирайся! — Валентина Петрівна розчинила вхідні двері. — Раз обрала його — забирайся! Невдячна!
Надя вискочила на сходовий майданчик. Ззаду грюкнули двері.
Дівчина притулилася до стіни, намагаючись вгамувати тремтіння в колінах. У голові крутилася одна думка: «Тільки б не запізнитися. Тато приїжджає через годину».
Вона витерла сльози й швидко спустилася сходами.
На вулиці мрячив дрібний дощ. Надя накинула капюшон легкої куртки й побігла до зупинки. Серце калатало як божевільне — від хвилювання, образи та передчуття довгоочікуваної зустрічі.
«Вони не розуміють, — думала вона, вдивляючись у сіре небо. — Не хочуть зрозуміти. Але я мушу зустріти тата. Мушу!»
Вдалині з’явилася маршрутка. Надя підняла руку. Сіла біля вікна й примружила очі. До довгоочікуваної хвилини залишалася всього година…
Маршрутка повільно пленталася міськими вулицями. За вікном миготіли сірі будівлі, оповиті осінньою мрякою.
Надя притулилася чолом до холодного скла. Спогади навалювалися один за одним.
…Їй було п’ять. Той вечір закарбувався в пам’яті, наче слід від опіку на шкірі.
Крики, гуркіт, дзвін розбитого посуду. Олена, тоді дванадцятирічна дівчинка, металася квартирою, збираючи батькові речі у великі сміттєві пакети.
— Геть з дому! Щоб духу твого тут не було! — голос матері зривався на вереск.
— Валю, давай поговоримо спокійно, — батько намагався втихомирити її. — Діти ж чують…
— Нехай чують! Нехай знають, який ти негідник!
Маленька Надя сиділа на підлозі в дитячій, затиснувши вуха долоньками, але крики все одно просочувалися.
Олена влетіла до кімнати, схопила фотографію батька з книжкової полиці:
— Він нам не потрібен! Зрадник!
Знімок полетів у пакет із речами. Надя підхопилася й кинулася на старшу сестру:
— Не чіпай! Це мій тато!
— У нас більше немає тата! — відрізала Олена. — Він нас кидає, розумієш? Їде до своєї Америки!
Надя вибігла в коридор. Батько стояв біля дверей із валізою — змарнілий, розгублений. Дівчинка кинулася до нього й міцно обхопила за ногу:
— Тату, не йди! Будь ласка!
Чоловік присів навпочіпки й із любов’ю притиснув до себе маленьку донечку. Від нього пахло знайомим одеколоном і чомусь гіркотою.
— Надійко, сонечко… Я телефонуватиму. Щотижня телефонуватиму, чуєш?
— Не вір йому! — крикнула мати. — Він усе бреше!
Олена вискочила в передпокій із пакетом:
— Забирай свої речі й геть звідси! Ти мені більше не батько!
Вона кинула пакет йому під ноги. Чоловік повільно випростався, все ще тримаючи Надю за руку:
— Донечко, вибач мені… Я завжди буду поруч. Навіть якщо далеко.
— Тату… — схлипнула вона.
Чоловік поцілував її в маківку й рушив до дверей. Надя кинулася слідом, але мати міцно схопила її:
— Стій! Нехай іде!
Двері зачинилися. Надя забилася в материнських руках:
— Відпусти! Тату! Татусю!
…Маршрутка різко загальмувала, вириваючи дівчину зі спогадів. Вона здригнулася й потайки витерла сльози.
Батько дотримав слова. Телефонував щотижня, незважаючи на різницю в часі. Вітав із днем народження, з Новим роком. Вона ховала телефон від матері, розмовляла пошепки вночі.
А коли Наді виповнилося вісімнадцять, відкрила рахунок у банку, куди щомісяця надходили перекази від тата. Вона відкладала ці гроші, не витрачала. Знала — колись вони обов’язково зустрінуться.
І ось цей день настав. За п’ятнадцять хвилин на вокзал прибуває потяг-експрес із міжнародного термінала. Там, серед інших пасажирів, буде її батько. Живий, справжній — не картинка на екрані смартфона.
— Зупиніть тут! — гукнула вона водієві.
Вискочивши з маршрутки, Надя швидким кроком попрямувала до будівлі вокзалу. Серце калатало десь у горлі. Двадцять років…
Дівчина стала біля краю платформи, вдивляючись у туманну далечінь. Десь там, у сірій пелені дощу, наближався потяг, який віз її батька. Назустріч їй.
Надя дивилася на обличчя пасажирів, нервово перебираючи ремінець сумочки.
І раптом… серце пропустило удар. Пероном йшов високий сивий чоловік у строгому пальті. Він озирався навколо, і в його рухах прослизала та сама імпульсивність, яку Надя пам’ятала з дитинства.
— Надійко… — голос, такий рідний, затремтів. — Донечко…
Дівчина завмерла, боячись поворухнутися. Час ніби зупинився.
Зморшки біля очей стали глибшими, волосся геть посивіло, але посмішка — та сама, батьківська, тепла. І запах… той самий одеколон з дитинства.
— Тату! — крик вирвався сам собою. Вона кинулася до нього в ту ж секунду.
Валіза з глухим стуком впала на перон. Батько міцно притиснув доньку до грудей. Надя відчула, як тремтять його руки.
Вони стояли посеред вокзальної метушні, не помічаючи здивованих поглядів перехожих. Гарячі сльози котилися по щоках, але їх не було соромно показувати.
— Боже, як же ти виросла, — батько гладив Надю по голові, як у дитинстві.
— Я так сумувала, тату, — прошепотіла дівчина.
— Вибач мені, сонечко, — його голос затремтів. — За всі ці роки… Я мав би бути поруч.
— Не треба, — вона похитала головою. — Головне — ти тут. Ти приїхав.
Чоловік обережно відсторонився, узявши її обличчя в долоні:
— Ти така красива стала, — він посміхнувся крізь сльози. — Зовсім доросла. Наречена… Навіть не віриться.
— Ходімо, — Надя міцно стиснула руку батька, боячись відпустити хоч на секунду. — Нас чекають. Я хочу познайомити тебе з Ігорем, своїм нареченим! Він дуже хвилюється.
У ресторані на них чекав Ігор. Він помітно нервував, раз у раз поправляючи краватку й поглядаючи на вхід.
Побачивши Надю з батьком, юнак поспішно підвівся з-за столика.
— Тату, познайомся — це Ігор, мій наречений, — Надя з гордістю представила майбутнього чоловіка. — Ігоре, це мій батько — Сергій Олександрович.
— Дуже приємно, Сергію Олександровичу, — Ігор простягнув руку, злегка червоніючи від хвилювання.
Батько міцно потиснув долоню, уважно розглядаючи молодого чоловіка. Високий, підтягнутий, у дорогому костюмі. На сім років старший за Надю, але з якоюсь юнацькою щирістю в очах.
— І мені приємно, Ігоре. Розкажіть про себе. Як ви познайомилися з моєю дочкою?
Офіціант приніс меню, але ніхто до нього навіть не доторкнувся. Ігор почав розповідати:
— Ми зустрілися в банку, де я працюю. Надя прийшла відкривати рахунок, а я якраз заміняв колегу… — він посміхнувся. — Вона впустила паспорт, я підняв, наші руки випадково торкнулися… Загалом, банально, як у кіно.
— Нічого не банально! — розсміялася Надя. — Ти забув розповісти, як потім чекав на мене біля виходу щодня протягом тижня.
— Так, було таке, — збентежено зізнався Ігор. — Я просто не міг викинути її з голови.
Сергій Олександрович спостерігав, як сяють очі доньки, коли вона дивиться на нареченого, і як той дбайливо торкається її руки.
— А якими справами займаєтеся? Які плани на майбутнє? — запитав батько.
— У мене хороші перспективи в банку, — серйозно відповів Ігор. — Незабаром обіцяють підвищення до начальника відділу.
— Тату, у нас усе буде добре, — лагідно перервала його Надя, помітивши замислений погляд батька.
— Я бачу, що ви впораєтеся, — посміхнувся Сергій Олександрович. — Ігоре, я радий, що моя донька зустріла таку надійну людину.
По щоках Наді покотилися сльози щастя. Двоє найважливіших чоловіків у її житті сиділи за одним столом, і між ними панувала злагода…
Весілля вирувало в найкращому ресторані міста.
Надя сяяла в білосніжній сукні, Ігор не зводив з неї закоханого погляду. Батько, елегантний у темному костюмі, тримався з гідністю, але ледве тамував хвилювання.
У розпал свята він підійшов до молодят і дістав із внутрішньої кишені піджака конверт:
— Це вам, діти. Мій весільний подарунок.
Надя відкрила конверт і ахнула. Усередині лежали документи на чотирикімнатну квартиру в новому житловому комплексі, ключі від авто та банківська картка.
— Тату… — прошепотіла вона. — Це ж…
— Квартира повністю мебльована, — спокійно продовжив Сергій Олександрович. — А на картці — кошти на будь-які ваші потреби. Автомобіль чекає на парковці.
Ігор зблід від несподіванки:
— Але це занадто дорогі подарунки!
— Нічого не занадто для моєї доньки, — твердо сказав батько. — У мене своя логістична компанія в Штатах, я можу собі це дозволити. До того ж, — він посміхнувся, — чекаю на онуків. Їм потрібен просторий дім!
У цю мить з боку входу пролунав дзвін розбитого келиха. Надя обернулася. Там стояли мати й Олена.
Валентина Петрівна тремтячими руками намагалася підібрати уламки, а старша сестра пронизувала молодят лютим поглядом.
— Так ось у чому справа… — процідила Олена крізь зуби. — Ось заради чого все це було! Ти з татом спілкувалася заради грошей! Саме тому його й запросила — щоб отримати дорогі подарунки!
Валентина Петрівна випрямилася, її обличчя спотворила гримаса:
— Надіє, нам треба поговорити. Негайно!
Надя вибачилася перед гостями й вийшла в порожній хол. Мати й сестра стояли біля вікна, обидві червоні від гніву.
— Я не зрозуміла, що тут відбувається? — мати схрестила руки на грудях. — Значить, татусь-мільйонер з’явився? А ми двадцять років у злиднях жили!
— Мамо, перестань, — втомлено сказала Надя. — Сьогодні моє весілля.
— Квартира? Машина? — перебила Олена. — А як же я? Я теж його дочка! Чому тільки тобі?
Сергій Олександрович з’явився безшумно. Він став за спиною молодшої доньки й спокійно промовив:
— Тому що ти сама відмовилася від мене, Олено. Забула, як кричала, що я тобі більше не батько? Як викидала мої речі?
— Але ж це було давно! — вигукнула Олена. — Я була дитиною!
— Яку налаштувала мати, — відповів батько. — А Надя… Надя завжди пам’ятала про мене.
Навіть коли ти забороняла їй спілкуватися, — чоловік поглянув на колишню дружину. — Вона потайки телефонувала, писала повідомлення.
— Ах ти невдячна! — Валентина Петрівна замахнулася на молодшу дочку.
Ігор миттєво опинився поруч, закривши собою наречену:
— Не смійте її чіпати! Я цього не дозволю!
— Отже, так, — процідила мати. — Або ти ділиш подарунки батька із сестрою, або забуваєш, що в тебе є мати!
У холі запала важка тиша. Надя подивилася на матір — відчужену, засліплену жадібністю, та на сестру, в очах якої палала заздрість.
— Ні, — твердо відповіла дівчина. — Це подарунок мого батька. І ділити його я ні з ким не буду.
— Тоді ти мені більше не дочка! — вигукнула Валентина Петрівна. — Ходімо, Олено!
Вони демонстративно попрямували до виходу. Мати обернулася біля дверей:
— Щоб твоєї ноги в моєму домі не було!
— Не буде, — тихо відповіла Надя.
Двері зачинилися. Ігор обійняв наречену:
— Як ти, рідна?
— Усе добре, — посміхнулася дівчина крізь сльози. — Просто… стало чомусь трохи легше.
— Донечко, — батько погладив її по щоці. — Вибач, що так вийшло.
— Не вибачайся, тату. Ти тут ні до чого.
З залу долинули звуки музики — гості кликали молодят на перший танець.
— Ходімо! — Надя взяла за руки батька й чоловіка. — У нас свято! І ніхто не повинен його зіпсувати!…
Через місяць молодята вже облаштовували нову квартиру. Надя розмовляла з батьком по відеозв’язку:
— Тату, ми з Ігорем вирішили прилетіти до тебе на Різдво. Тільки…
— Що таке, сонечко?
— Боюся, доведеться купувати квитки в бізнес-клас, — вона загадково посміхнулася. — Лікар сказав, що в моєму стані треба подорожувати з максимальним комфортом.
На екрані телефона відбилося раптово вражене обличчя батька:
— Надійко… Ти хочеш сказати…
— Так, тату! Ти скоро станеш дідусем!
