Моє життя побудоване навколо тиші. Я сплю по вісім годин, бо без сну в мене падає продуктивність. Я не заводжу стосунків «для здоров’я» і поки що не готова мати дітей. Мені комфортно в моїй самотності, де єдина жива душа — це важкий, пухнастий кіт Балу, якому від мене потрібен лише корм і чистий лоток. У моїй броні була лише одна прогалина. Моя мати…
Мати спробувала поселити до мене далеку родичку, щоб мені не було «самотньо»…   …Гроші не пахнуть, але вони забирають здоров’я. До тридцяти семи років я це чітко усвідомила.
— Навіщо ти витягла купюри з конверта? Микола зупинився біля одвірка, похмуро дивлячись на дружину. У руках він тримав розкритий подарунковий конверт, який став помітно тоншим, ніж був пів години тому. — А їй багато не треба, — огризнулася Надя, підправляючи яскраву помаду перед великим дзеркалом. Вона навіть не обернулася, продовжуючи прискіпливо розглядати своє відображення й поправляти комір нового плаща. — У нас, між іншим, іпотека. Твоя матуся обійдеться без круглої суми…
— Навіщо ти витягла купюри з конверта? Микола зупинився біля одвірка, похмуро дивлячись на дружину. У руках він тримав розкритий подарунковий конверт, який став помітно тоншим, ніж був
— Мамо, у тебе є щось поїсти? Я голодна, весь день на ногах. Я стояла у дверях і дивилася на неї. На її тонку шию, на поспіхом зібране волосся, на знайомий з дитинства жест — як вона прикушує губу, коли обирає між глазурованим сирком і звичайним сиром. — Поліно, — сказала я. — Де сережки? Вона обернулася не відразу. І в цю коротку мить я ще сподівалася, що помиляюся. — Які сережки? — Бабусині. Вона опустила очі. Потім зітхнула — так, як зітхають люди, яких утомлює чужа принциповість. — Мамо, тільки не починай. У мене всередині все похолоділо…
Дочка продала бабусині сережки, не спитавши дозволу. Те, що я зробила у відповідь, роз’єднало сім’ю…   …Того дня, коли я відкрила стару шкатулку й побачила всередині порожнечу, я
— Синку, виклич мені таксі до торгового центру, — ніби нічого не сталося, попросила Галина Сергіївна, поправляючи шарф біля дзеркала. — Автобуси зараз жахливі, та й ноги втомлюються. Настя мовчки дивилася на екран ноутбука, де щойно закрила вкладку з іпотечним калькулятором. До першого внеску їм із чоловіком не вистачало зовсім трохи. — Мамо, ми цього місяця вже оплатили тобі комуналку та ліки, — обережно нагадав Андрій. Жінка роздратовано зітхнула: — Ну не пішки ж мені ходити. Чи тепер рідній матері й таксі шкода?…
— Синку, виклич мені таксі до торгового центру, — ніби нічого не сталося, попросила Галина Сергіївна, поправляючи шарф біля дзеркала. — Автобуси зараз жахливі, та й ноги втомлюються.
Сусід оголосив мені війну, коли я оформила свою землю. Він вважав: якщо косив тут траву — значить, ця територія належить йому… …Чотири роки тому я купила будинок у селі — старий, зрубний, із ділянкою в п’ятнадцять соток. Мрія всього життя — тиша, свіже повітря, власний город, власна земля. Власна. Ключове слово, через яке й почалася війна. І не з ким-небудь — із сусідом. Іваном Михайловичем, шістдесяти трьох років, корінним мешканцем, який тут «живе від народження» і вважає, що це дає йому право на все. Зокрема й на мою землю…
Сусід оголосив мені війну, коли я оформила свою землю. Він вважав: якщо косив тут траву — значить, ця територія належить йому…   …Чотири роки тому я купила будинок
— Мамо, я хочу поговорити. Серйозно, — вона не підвела очей, продовжуючи розглядати дно чашки. — Давай, доню, поговоримо, — усміхнулася я, підливаючи собі окропу. — Щось із Пашею? Чи на роботі? — Ні, з цим усе добре. Мамо… Я ходжу до психолога. Уже пів року. — Навіщо? — вирвалося в мене. Не тому, що я проти прогресу, ні. Просто всередині все стислося від переляку. Психолог — значить, щось не так. Значить, дитині болить щось таке, чого я не помітила, не вберегла. — У тебе щось сталося?…
Дочка у свої 32 роки сказала: «Мамо, ти зіпсувала мені дитинство». Я не спала три ночі, а потім відповіла…   …Ми сиділи ввечері на кухні — я та
— У вас дуже затишно, — сказав Ігор. — Дякую, — відповіла я. — Так, мама любить затишок, — сухо вставила Аня. — Особливо коли все стоїть на своїх місцях. Я вже тоді зрозуміла: починається…
— У вас дуже затишно, — сказав Ігор. — Дякую, — відповіла я. — Так, мама любить затишок, — сухо вставила Аня. — Особливо коли все стоїть на
— Валеро, але ж це свято… Ми не можемо провести цей день як зазвичай. — Ну, подаруємо їй кульку й якусь забавку. Якщо хочеш, можна її вбрати… Я не знаю, що ще треба. А влаштовувати ціле застілля з родичами, фотозоною та ще бозна-чим… Це дурниця, Ксюшо. Ми ж не мільйонери. Дружина ледь не плакала. Зовсім нещодавно чоловік купив собі новий телефон. Він не радився з нею, не питав, чи вистачить у них на це грошей. До того ж його старий мобільний був цілком нормальним, просто йому так забажалося. А вартість новинки взагалі була нечуваною. А на день народження доньки — перший день народження! — він зажадав витратити копійки…
— Не розумію, навіщо витрачати стільки грошей? Вона ж навіть нічого не втямить. Валерій перебив свою дружину Ксенію, коли та з ентузіазмом розповідала, яке свято хоче влаштувати на
— Мамо, у тебе є печиво? Діти трохи зголодніли. — Щось знайдеться, — відповіла Надія Вікторівна, дістаючи чашки. Коли всі розсілися за столом, і діти з апетитом наминали печиво, Олег прокашлявся: — Мамо, ми, власне, хотіли про дещо поговорити. Надія Вікторівна внутрішньо напружилася. Вона вже знала, що буде далі. — Розумієш, у нас тут ситуація… — почав Олег, але Марина перебила його…
— Мамо, у тебе є печиво? Діти трохи зголодніли. — Щось знайдеться, — відповіла Надія Вікторівна, дістаючи чашки. Коли всі розсілися за столом, і діти з апетитом наминали
За тиждень до дня народження задзвонив телефон. Це був Денис. — Мамо, привіт! — його голос, як завжди, летів кудись поспіхом. — Слухай, ми тут із малими порадилися щодо твого ювілею. Приїхати у нас з Оленою ніяк не виходить. У мене проект горить, здача на носі, ночую в офісі. В Олени зараз взагалі сезон, замовлень на торти купа, руки трусяться. Тому Кирило заїде і передасть від нас усіх. Ми тобі скинулися. — Скинулися? — тихо повторила я…
Діти скинулися мені на день народження. Коли я відкрила конверт — зрозуміла, як вони насправді до мене ставляться…   …Шістдесят років — кругла дата. Я не хотіла святкувати.

You cannot copy content of this page