— А у колишньої котлети були соковитіші! — критикував чоловік… Анна стояла біля плити, коли почула ці слова. Пальці стиснули ручку сковорідки так, що кісточки побіліли. — Що ти сказав? Ігор навіть не підвів очей від тарілки, продовжуючи повільно пережовувати. — Я сказав, що у Тамари котлети виходили соковитішими. Ці сухуваті. Серце Анни билося так голосно, що, здавалося, його чутно у всій квартирі. Вона вимкнула конфорку й обернулася до чоловіка…
— А у колишньої котлети були соковитіші! — критикував чоловік… Анна стояла біля плити,
— Марино, я серйозно. Якщо ти зараз не допоможеш Кирилу — я не знаю, навіщо мені взагалі така сім’я. Геннадій стояв у дверях кухні, перегородивши прохід. Руки склав на грудях — мабуть, для солідності. Вийшло не дуже: на щоці відбився слід від подушки — очевидно, встав спеціально заради ультиматуму. Марина стояла з контейнером учорашнього плову, який збиралася сховати в холодильник. Подивилася на чоловіка, потім на контейнер. Плов виглядав переконливіше. — Зачекай, — вона підняла вільну руку. — Дай запишу. «Навіщо мені така сім’я». Це сильно. А яка тобі потрібна, Гено? Така, що квартири роздає?…
— Якщо ти не допоможеш моєму братові — я подам на розлучення. Чоловік був
— Ой, та який тут пил! Чим ви взагалі дихаєте? Клавдія Іванівна з огидою переступила поріг, намагаючись не торкатися стін. Світле пальто вона завбачливо розстебнула, а шкіряну сумку міцно притискала до живота. — Доброго дня, Клавдія Іванівна. Женя не обернулася на голос. Вона стояла на драбині під самою стелею і ґрунтувала сірий бетон широким валиком. Дрібні білі бризки летіли на її стару вицвілу футболку. — Тьома, ви б хоч вікна відкривали! — голос свекрухи луною рознісся по порожньому передпокою…
Свекруха зажадала оренду відразу після закінчення ремонту… …— Ой, та який тут пил! Чим
Аделіна увійшла до квартири, скинула туфлі біля порога і відразу відчула — щось не так. Степан сидів за столом, втупившись у екран ноутбука, нервово барабанив пальцями по стільниці. На моніторі миготіли банківські логотипи, калькулятори кредитів, цифри процентних ставок. — Привіт, — кинула Аделіна, проходячи на кухню. — Що дивишся? — А, так, — чоловік не підняв голови. — Просто вивчаю умови кредитування. Холодок пробіг по спині. Аделіна завмерла біля холодильника, повернулася до чоловіка. — Навіщо? — Просто цікаво, — Степан знизав плечима, але його погляд метався по екрану надто зосереджено. Аделіна не стала тиснути. Налила собі води, пройшла до кімнати. Але всередині вже зародилося тривожне передчуття, липке й неприємне, як передгрозова задуха. Увечері, коли вони сиділи за вечерею, Степан нарешті заговорив. Відклав виделку, відкашлявся. — Слухай, Аделіно… Ніна дзвонила сьогодні…
— Ти взяв кредит заради своєї родини, а тепер хочеш втягнути мене? Ні, коханий,
Звичайний ранок вихідного дня. Тільки всередині у Віри все вигоріло, наче там пройшлися паяльною лампою. — Сестричко, є що пожувати? Денис ввалився на кухню, потираючи зморщене сном обличчя. На ньому була дорога об’ємна футболка з кислотним принтом. Такі зараз носять усі студенти, витягуючи гроші з батьків. Віра купила собі останню річ два роки тому. Це була бежева куртка на осінньому розпродажі. — У холодильнику сир, — безбарвно відповіла Віра. Вона не повернула голови. Продовжувала дивитися на сіру облуплену п’ятиповерхівку навпроти. Денис відкрив дверцята холодильника. — Знову цей дешевий? Він незадоволено скривився, дістаючи жовтуватий брусок у прозорій плівці. — Він же як пластик. Нормального не могла взяти? — Нормальний коштує інших грошей. — Ну так зароби…
П’ять років вона утримувала брата, поки не почула одну розмову…   …На екрані телефону
— Ні копійки не дам цій родині! — Ви ж обіцяли, Валентино Іванівно. — Я обіцяла зняти. Свекруха клацнула застібкою на сумці. — Я й зняла. Поліна втупилася в жінку. У відділенні банку було душно. Від курток відвідувачів пахло мокрим снігом. Жінки стояли біля каси. Валентина незворушно складала товсті пачки купюр у широкий пластиковий конверт. Тисячні папірці хрустіли. Це були ті самі гроші, які мати чоловіка відкладала з пенсії та здачі кімнати квартирантам…
— Ні копійки не дам цій родині! — Ви ж обіцяли, Валентино Іванівно. —
— Ти серйозно? — Абсолютно. — Серьожа, ти розумієш, що говориш? Купити дачу? Для твоєї матері? За наші гроші? — Ну так, — чоловік кивнув. — Досить жити лише для себе, тепер допоможемо моїй мамі. Ірина відкинулася на спинку стільця. Засміялася. Коротко, різко. — Для себе? Ти сказав — для себе?…
— Досить жити лише для себе, тепер допоможемо моїй мамі, — сказав чоловік і
Маргарита Анатоліївна стояла на ганку з клейончастою сумкою в одній руці й пакетом картоплі в іншій, посміхалася так, ніби ми її чекали. Ми не чекали. Ми взагалі тільки-но сіли вечеряти. Денис розігрів вчорашнє рагу, я порізала хліб, на плиті закипав чайник. – Та що ви, я ж ненадовго, – сказала вона, вже знімаючи черевики й виставляючи у передпокої свої капці…
Свекруха приїжджала до нас без попередження багато років. І я приїхала до неї з
— Іра, я запросив маму на червень. На місяць. У липні Світланка з дітьми приїде — на два тижні. Віктор каже, у серпні теж заїдуть. Буде ж добре, так? Ірина дивилася на чоловіка. Добре… Для нього — так. Він приїде в п’ятницю ввечері, вип’є з братом, поговорить з мамою, пограється з племінниками — і поїде в понеділок на роботу. Йому добре…
Чоловік знову запрошує всю родину до нас на дачу — а я втомилася обслуговувати
– Синку, коли приїдете? – запитала Ольга. – Я вже все підготувала. Розсаду, добрива, інструменти. Чекаю тільки на вас. На тому кінці замовкли. Ольга чекала відповіді, але тиша затягувалася, стаючи тяжкою. Вона відчула, як наростає незручність, і мимоволі нахмурилася. – Мамо, тут у нас така справа… – Льоша заговорив трохи швидше, ніж зазвичай. – У нас із Христиною з’явилися плани…
– Синку, коли приїдете? – запитала Ольга. – Я вже все підготувала. Розсаду, добрива,

You cannot copy content of this page