— Чого ви хочете? — вичавив він нарешті, уникаючи погляду на Наталю. — Щоб мого онука залишили в спокої. — Лариса Іванівна випрямила спину. — Це перше…
— Пиши за власним бажанням, поки я не зателефонувала куди треба…   …Наталя не стала запрошувати свекруху до кухні. Лариса Іванівна й без того відштовхнула її плечем у
— Рито, дитинко, ти тільки не хвилюйся, я тут невеличку перестановку в саду зробила, — голос Ольги Андріївни звучав підозріло бадьоро, коли вона зустріла невістку біля хвіртки. Рита завмерла, не встигнувши навіть поставити важкі пакети з продуктами на землю. Вона повільно перевела погляд на місце, де ще минулих вихідних красувалися її улюблені кущі сортових півоній, привезених з елітного розплідника. Тепер там чорніла свіжоперекопана земля, в яку акуратними рядками було встромлено якесь непоказне зелене пір’я. — Де мої півонії, Ольго Андріївно? — тихо запитала Рита…
— Ти забув, що ми купували цю дачу для відпочинку? Щоб у гамаку полежати, щоб син на газоні грався, а не між грядками лавірував…   …— Рито, дитинко,
— Твоя мама? — прошепотіла я, інстинктивно ховаючи крем для засмаги під подушку. Антон важко зітхнув і пішов відчиняти. На порозі стояла Зінаїда Павлівна. Свекруха виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки журналу «Драматургія і життя». На плечах недбало накинутий палантин, обличчя виражає світову скорботу, а в руках — величезна, пухка папка. — Мамо? Що сталося? — здивувався Антон, пропускаючи її в коридор…
Свекруха зажадала скасувати наш медовий місяць, щоб ми оплатили капітальний ремонт у її квартирі. Що ж, довелося відправити її в «незабутню» подорож…   …Аромат кокосового крему для засмаги
— Це що ж… Заради цього козака ми продали машину, твою кімнату і три роки жили без вихідних? — Заради нього, рідний. Він засміявся, обійняв мене ззаду. Шланг дзюрчав у траві поперек доріжки. У будинку ще не скрізь стояли плінтуси, у дальній кімнаті коробки височіли до стелі, у вітальні висіли тимчасові штори. Але це був наш двір. Наша земля. Телефон задзвонив на столі під навісом…
— Денисе! Іди сюди, кидай усе. У нас, здається, перший! Він вийшов на ґанок у самих лише спортивних штанях, ще мокрий після душу, з чашкою кави. Робоча футболка
Екран засвітився, показуючи ім’я сина. Вона прикрила очі, заздалегідь знаючи, про що піде мова. Дзвінки у розпалі робочого дня від Кирила ніколи не обіцяли простого «як справи». — Так, Кириле. — Мамо, привіт! Слухай, ми тут із Ксюшею подумали… Голос сина звучав перебільшено бадьоро й улесливо. Це завжди означало одне: зараз будуть щось просити. Точніше — вимагати, завуальовуючи це під прохання…
Екран засвітився, показуючи ім’я сина. Вона прикрила очі, заздалегідь знаючи, про що піде мова. Дзвінки у розпалі робочого дня від Кирила ніколи не обіцяли простого «як справи». —
— Я просто втомилася, Ігоре, — тихо сказала вона, закриваючи кран. Вода із шумом пішла у злив, залишивши після себе дзвінку тишу. — Я працюю нарівні з тобою, тягну на собі дім, уроки, гуртки… Я більше не можу так. Я хочу розлучення. Слово «розлучення» зависло в повітрі. Анна вимовляла його й раніше, але завжди в пориві істерики, зі сльозами. Зараз її голос звучав лячно рівно…
«Тобі вже 40, кому ти потрібна з таким «причепом»? Сиди й терпи», — сказав чоловік про дружину та власних дітей…   …Важке повітря на кухні зайняло весь простір.
Дар’я приходила до них щонеділі з пирогом і порадами. Пиріг був смачний, на кефірі, з яблуками — щоразу однаковий. А от поради зовиці змінювалися: ставали дедалі їдкішими й щоразу влучніше поціляли в болючі місця…
Дар’я приходила до них щонеділі з пирогом і порадами. Пиріг був смачний, на кефірі, з яблуками — щоразу однаковий. А от поради зовиці змінювалися: ставали дедалі їдкішими й
— Мама не винна, Ань, у неї ж форс-мажор, — тихо, без особливої впевненості пробурмотів Микита. — Ти ж чула, у неї в третьому під’їзді знову труби прорвало, там по коліно води. — Твоя мама — геній комунальних катастроф, Микито. У неї стабільно затоплює квартиру якраз за добу до приїзду будь-яких гостей. Тобі це не здається дивним?…
— Лягай на підлогу, Микито, бо твоя троюрідна тітка привезла з собою кота, а в нього, бачте, стрес від нашого дивана!…   …Я стояла посеред власної однокімнатної квартири,
Ще секунду тому слова чоловіка здавалися Ірині дурним, недоречним жартом. Одним з тих, які Олег іноді дозволяв собі по п’ятницях після важкого тижня в автосервісі. Він стояв у дверях їхньої просторої, залитої вечірнім сонцем вітальні, крутив на пальці ключі від машини й усміхався — легко, навіть якось завзято. — Чого ти мовчиш, Іро? Я кажу, збирай речі потихеньку. Моя нова дівчина при надії, тож виїжджай з моєї квартири. Ой, тобто з нашої, — він жартома підморгнув і клацнув язиком…
— Моя нова дівчина при надії, тож виїжджай з моєї квартири. Ой, тобто з нашої, — підморгнув поки що законний чоловік…   …Ще секунду тому слова чоловіка здавалися
Людмила сказала це тихо, але так, що у чоловіка відразу змінилося обличчя. Артем стояв посеред коридору з рушником у руках, ніби щойно вийшов із ванної і випадково потрапив не до власної квартири, а на місце злочину. — Людо, тільки не починай із порогу, — втомлено попросив він. — Ти з дороги, тобі треба відпочити. — Відпочити? — Людмила повільно повернулася до нього. — Я три дні була у відрядженні. Приїжджаю додому, відчиняю двері… А у нас у передпокої чужі сумки, на кухні твоя мати розмовляє, наче у себе вдома, а дитяча більше не схожа на дитячу. І ти пропонуєш мені відпочити?…
Повернулася додому й виявила, що дитяча кімната вже зайнята свекрухою: чоловік вирішив усе без мене…   …Людмила сказала це тихо, але так, що у чоловіка відразу змінилося обличчя.

You cannot copy content of this page